Культура періоду Мін і Цин

Період Мін – час народження нових та святкових архітектурних ансамблів. У звільненій від монгольського панування країні за короткий строк знову були відбудовані і прикрашені новими спорудами дві резиденції: Південна – Нанкін та Північна – Пекін.

В період правління імператорів Мінської династії у ХV–VІІ ст. були зведені царські поховання в околицях Пекіна. Велика увага була приділена не тільки будівництву підземних палаців, але й сімдесятикілометровій дорозі, яка вела до них від столиці. Шлях до поховань підводив до величезної, майже кілометрової Алеї Духів, оточеної з обох боків монументальними кам’яними статуями. Тринадцять поховальних комплексів, які розмістилися на площі в сорок квадратних кілометрів, були розташовані на значній відстані один від одного. Кожен з них поєднував декілька обов’язкових споруд: храм предків, монументальну фортечну башту, могильний пагорб, де зберігався саркофаг та царські скарби.

Архітектурні споруди часів правління Маньчжурської династії Цин (ХVІІІ–ХІХ ст.) – храми, пагоди, палаци, парки – відмічені яскравістю. В ХІХ ст. цинські правителі стали будувати для себе численні позаміські резиденції.

Живопис ХVІІІ–ХІХ ст. не втратив важливої ролі в житті Китаю. Але художники були поставлені в досить жорсткі умови наслідування класичних зразків Танських та Сунських традицій, порушення яких каралося навіть смертю.

Найбільш цікаві творчі направлення складалися подалі від столиці, де майстри відчували менший тиск офіційної влади. Тут розвивається творчість таких видатних пейзажистів, як Шень Чжоу (1427–1507) та Вень Чженмін (1470–1559). Їх картини відрізняються соковитістю фарб та декоративним багатством. Видатним майстром, який працював в жанрі „квіти-птахи”, був Сюй Вей (1521–1593). В своїх поверхових, ніби недбалих замальовках художник не немагався передати деталі, а виявляв душу природи, даючи відчути її настрій.

Найбільш відомими художниками, які працювали у побутовому жанрі „люди”, були Тан Інь (1470–1533) та його учень Чоу Інь (перша половина ХVІ ст.). Не порушуючи канони, вони створили тип живописних полотен, позначених тонким ліризмом.

Китайські живописці створювали свої картини на довгих полотнищах шовку або паперу, які мали форму горизонтального або вертикального сувою. Попередньо шовк обробляли, потім розстеляли на підлозі аба на низенькому столику. Фарби мінерального чи рослинного походження розбавляли водою. Коли картина була закінчена, її наклеювали на цупкий папір і обрамляли парчевим бордюром. Сувої зберігали в дорогоцінних скриньках і виймали лише для того, щоб розглядати. Горизонтальні сувої розгортали на столі, поступово вдивляючись в кожний епізод; вертикальні вішали на стіну, де їх можна було охопити поглядом. На горизонтальних сувоях зазвичай зображували жанрові мотиви, сцени легенд, подорожі знаменитими ріками Китаю; на вертикальних сувоях, як правило, зображували пейзажі. Часто художник доповнював картини віршованими текстами, які писав каліграфічним почерком. Китайські пейзажні картини не були видами конкретної місцевості. Майстер не писав пейзаж з натури, він створював його по пам’яті. В кожному пейзажі середньовічному китайському художнику вдавалося розкрити своє захоплення красою світостворення.