Періодизація культури Стародавнього Китаю

Поселення на території Китаю виникають у V тис. до н.е. Найдавніші міста-держави утворюються у ІІ тис. до н.е.; найважливіше місце серед них займає „Велике місто Шан”, якому вдалося об’єднати значні території. Династія Шан у ХVІІ ст. до н.е. отримала назву Інь. Правитель носив титул „ван”, був верховним жерцем і верховним воєначальником.

Між ІІ та І тис. до н.е. держава Шан-Інь була завойована чжоусцями, які прийшли зі сходу. Створена ними цивілізація носила назву Західне Чжоу, але це була вже не єдина держава. На початку VІІІ ст. до н.е., коли особливо загострився військовий конфлікт із напівкочовим племенем джунів, правитель Пін-ван переносить столицю держави на схід у 770 р. до н.е. Цей період носить назву Східне Чжоу.

У ІV–ІІІ ст. до н.е. загострилася боротьба за владу між різними царствами. В результаті у 230 р. до н.е. царство Цінь наносить серйозну поразку царству Хань і окуповує його територію, пізніше захоплює інші держави. Держава Цінь була першою централізованою імперією на території Китаю і проіснувала 14 років. Після повстання під проводом Лю Ба Цінська династія була повалена, Лю Ба отримав титул „вана Хань” і став засновником нової династії Хань, яка проіснувала до 220 р. н.е.

Після падіння Ханської імперії Китай на 150 років став здобиччю кочових племен, і країна знову роздробилася на маленькі держави. Початок нового об’єднання пов’язаний із створенням у Північному Китаї держави Північна Вей, яку заснував вождь північних сяньбійців Тоба Гуй.

Найбільшої могутності Китай досяг під час існування двох держав Тан (618–907) та Сун (960–1279).

У ХІІІ ст. країна була завойована монголами, майже 90 років перебувала під владою чужоземної династії Юань. В середині ХІV ст. монгольське правління було скинуто і на зміну династії Юань прийшла династія Мін (1368– 1044). Остання династія, яка володіла Китаєм, була маньчжурська династія Цин (ХVІІІ–ХІХ стт.). В середині ХІХ ст. країна стала ареною боротьби західних держав і була перетворена в напівколонію.

Таким чином, періодизація культури Китаю має такий вигляд:

1. Культура періоду Шан-Інь.

2. Культура періоду Джоу.

3. Культура періоду Цінь і Хань.

4. Культура періоду Північна Вей.

5. Культура періоду Тан і Сун.

6. Культура періоду Мін і Цин.

Релігія та філософія

В чжоуську епоху починають складатися релігійно-філософське вчення – даосизм та конфуціанство, які швидко трансформувалися в релігії.

Засновник конфуціанства давньокитайський філософ Конфуцій (Кун Цзи, Кун Чжунні, 551–479 рр. до н.е.); в літературі часто називають його Кун-цзи – вчитель Кун. Він народився у збіднілій сім’ї аристократів-чиновників та військових. В 22 роки почав навчати і прославився як найзнаменитіший педагог Китаю.

В 50 років Конфуцій розпочав політичну діяльність, зайнявши високу посаду в Лу. Залишивши службу внаслідок інтриг, він протягом 13 років подорожував іншими китайськими державами, але не знайшов розуміння своїх ідей. В 484 р. він повертається в Лу і, крім викладання, почанає займатися збиранням, редагуванням і розповсюдженням „Шицзин” („Книга пісень та гімнів”), „Шуцзин” („Книга історії”), „Ізин” („Книга змін”), „Ліцзи” („Книга ритуалу”), „Юецзин” („Книга про музику”).

Головним джерелом вчення Конфуція є „Лунь юй” („Бесіди та судження”) – записи висловів і роздумів вчителя, які занотовували його учні та послідовники. Конфуцій похований на цвинтарі, спеціально відведеному для нього, його нащадків, найближчих учнів та послідовників; його будинок перетворився у храм Конфуція.

В центрі вчення Конфуція – проблеми людини, її розумового та морального обличчя. Конфуцій першим розробив концепцію ідеальної людини (цзюнь-цзи), благородного чоловіка – не за походженням, а завдяки вихованню в собі високих моральних якостей та культури, – який перш за все повинен мати жень – гуманність, вірність, щирість тощо. Особливе місце відведено концепції сяо – поваги синів до батьків та старших взагалі. Конфуцій вважав сяо основою жень та інших доброчинств і найефективнішим методом керування країною (бо країна – це велика сам’я). Нарешті, Конфуцій надавав великого значення юе – музиці, найкращому засобу заміни шкідливих звичок та звичаїв, а головну роль відводив лі – етикету, який регулює поведінку людини в різних життєвих ситуаціях.

Конфуціанство посіло домінуюче становище при імператорі У-ді (140–87 рр. до н.е.), коли Дун Чжуншу запропонував ліквідувати інші вчення і зробити єдиним об’єктом шанування Конфуція. Дун Чжуншу поєднав конфуціанство з вченням про космічні сили Інь та Ян та п’яти першоелементах.

На відміну від конфуціанства даосизм зосередив увагу на основних законах Всесвіту. Засновником даосизму став Ло Цзи (Старий вчитель, Стара дитина), власне ім’я Лі Ер (Лі Боян, Лао Дань). За легендою, народився в 604 році до нашої ери, але історичність його особи викликає сумнів. Його коротка біографія викладена в „Історичних записках” основоположника китайської історіографії Сима Цань (ІІ ст. до н.е.). За цією біографією відомості про життя Ло Цзи досить непевні, бо мудрець намагався жити „не залишаючи слідів”: він декілька разів змінював прізвище, багато років провів відлюдником. В біографії сказано, що він був історіографом-архіваріусом при Чжоуському дворі, де знаходилася багатюща бібліотека; в поважному віці зустрів Конфуція, жив нібито 160 чи 200 років.

За легендою, коли Лао Цзи одного разу вирішив назавжди залишити Серединне царство (Китай) та вирушити на Захід (одні вважають, що він йшов в Персію до знаменитих магів, інші – Індію, причому дехто пов’язує народження Будди із приходом Ло Цзи, треті припускають, що він прямував до Шамбали) і проходив повз прикордонну заставу, її начальник, який вже йшов шляхом духовного просвітлення, умовив Ло Цзи залишити частинку своєї мудрості Китаю. Ло Цзи згодився, затримався там на деякий час і написав „Дао де Цзин”, яка складається лише з 5000 ієрогліфів.

В центрі доктрини – вчення про великого Дао, загальний Закон і Абсолют. Дао панує всюди і в усьому необмежено. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, недосяжне для органів чуття, постійне й невичерпне, безіменне і безформене, воно дає початок, ім’я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, йти за ним, злитися з ним – у цьому зміст, мета і щастя життя. Прояляється Дао через свою еманацію – через Де, і якщо Дао все породжує, то Де все годує. У відповідності до Дао взаємодіють два протилежних початки – Інь та Ян, досягаючи свого кордону, вони переходять одне в одне.

З V ст. в Китаї починає розповсюджуватися буддизм у формі махаяни. Цьому сприяло те, що буддизм дозволяє необмежене розширення свого пантеону за рахунок включення в нього місцевих богів, а для махаони характерне ще й те, що місцеві божества з’єднуються з персонажами буддійської міфології. Таким чином, протягом всього середньовіччя в Китаї існують три релігії – конфуціанство, даосизм та буддизм; їх називають „три істини”. Переважна більшість віруючих виконують обряди всіх трьох релігій. Так, під час лікування хворих або для вигнання злих духів найчастіше запрошують даоських монахів, для здійснення поховальних обрядів – буддійських.