Розвиток театрального мистецтва

В 1918 р. в Києві остаточно оформилися три театри: Державний драматичний театр, Державний народний театр і “Молодий театр” Л.Курбаса, заснований у 1916 р.

Державний драматичний театр під керівництвом О.Загарова і В.Кривецького, що були вихованцями Московського художнього театру К. Станіславського і В.Немировича-Данченка, побудував своєю працю на засадах реалістично-психологічної школи. Ядро репертуару театру становили п’єси Винниченка, Ібсена, Гауптана.

Державним народним театром керував П.Саксаганський. У театрі крім побутових вистав грали кілька трагедійних: “Розбійники” Шіллера, “Урісль Акоста” Гуцкова, в яких блискуче виявився талант Заньковецької, Саксаганського. В 1919 р. ці театри об’єдналися.

“Молодий театр” Л. Курбаса рішуче відмовився від побутових п’єс. Репертуар становили модерні твори світового тетру. У тетрі грали п’єси “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” В.Вінниченка, “Молодість” М.Гальбе, “Кандід” Б.Шоу, “У пущі” Л.Українки, “Едіп” Софокла. Театр пробував ставити вистави різдвяного вертепного дійства.

У 1919 — 1920 рр. на Поділлі діяли театри Галичини і Буковини: “Новий Львівський театр”, Чернівецький театр і Державний театр Галичини.

В 1922 р. Л. Курбас на базі свого “Молодого театру” створює мистецьке об’єднання “Березіль”, як експериментально-театральну студію.

Цього ж року на базі кадрів Державного народного театру створюється театр ім. Заньковецької. Репертуар театру – класичні твори.

Під час Київського періоду діяльності “Березіля” Л.Курбас ставить експресіоністичні п’єси “Газ” Г.Кайзера, “Людина-маса” Е.Толлера, “Джіммі Хіггінс” Е.Сінклера, “Рур” Л.Курбаса.

У 1926 р. “Березіль” перебирається до Харкова. У театрі грали такі блискучі майстри сцени: М.Крушельницький, Й.Гірняк, Н.Ужвій, А.Бучма, Л. Сердюк, Д.Антонович. І.Мар’яненко, О.Добровольська, А.Хвиля та інші. Репертуар театру значно розширився завдяки співпраці Курбаса з драматургом М.Кулішем. У виставах “Народний Малахій”, “Моклена Граса”, “Мина Мозайло” Курбас усі здобутки своєї театральної системи ставить на службу творінню цілком модерного театру. Але не тільки ідеї п’єс Куліша, а й усі акторські образи, вся система гри і режисури були неприховано ворожі і демонстративно незалежні супроти вимог більшовицької ідеології. Після тривалої нещадної “критики” Курбаса заарештовують у 1933 р., театр зазнає розгрому, забороняють навіть його назву, і далі він животіє під назвою театру ім. Шевченка.

На консервативніших мистецьких засадах залишився театр ім. І.Франка, схильний до натуралізму. Він був створений у Вінниці під опікою УГА у 1920 р., через три роки переїхав до Києва, а 1926 р. — до Харкова. Його очолив колишній актор “Молодого театру” Г.Юра. Театр був визнаний як такий, що відповідає вимогам соціалістичного реалізму.

Еклектична мішанина рис етнографічно-побутового театру, система Л.Курбаса і К.Станіславського при безвартісному агітаційному репертуарі — цим характеризується становище українського театру в УРСР від середини 1930-х рр.

Тільки поодинокі вистави в цьому періоді мають деяке мистецьке значення. Це були “Украдене щастя” І.Франка, “Остання жертва” О.Островського (театр ім.Франка), “Глибока провінція” М.Свєтлова (театр ім.Шевченка), “Фея гіркого мигдалю” І.Кочерги (театр ім.Заньковецької).

На Західній Україні театральнек життя то занепадало то відроджувалося завдяки О.Загарову, який переїхав у Київ і поставив питання про утвердження єдиного Національного театру у Львові. Коли Загаров виїхав на Закарпаття, галицький театр на деякий час занепав.

Нове відродження почалося з діяльністю актора з “Березоля” В.Блаватського. Він створив театр ім.Тобілевича, а потім — театр “заграва”. Вони об’єдналися у 1933 р. у театр ім.І.Котляревського, який проісневав до приходу більшовиків.

З початком війни основні театральні сили було евакуйовано в глиб СРСР. Проте у жовтні 1941 р. у Києві постали два театри: ім.Садовського (керівник М.Тинський) та ім.Затиркевич-Карпинської (керівник Ю.Григоренко). Однак ці театри ліквідувала німецька окупаційна влада. Прем’єру театру ім.Садовського — “Гетьман Дорошенко” Л.Старицької-Черняхівської — зняло гестапо і закрило театр. Другий театр всиг лише поставити виставу “Про що тирса шелестіла” С.Черкасенка. Театральне життя в Києві припинилося.

4 січня 1943 р. Г.Затворницький, П.Коваленко та В.Ревуцький заснували у Києві театр-стедію “Гроно”. У липні всіх було вивезено до Німеччини.

Важливим центром театрального життя став Львів. Львівський оперний театр, який очолив В.Блаватський, плекав чотири ділянки театрального мистецтва — драму, оперу, оперету, балет. Театр дав ряд вистав: “Мина Мазайло” М.Куліша, “Камінний господар” Л.Українки, “Ревізор” М.Гоголя, “Скупий” Мольєра, “На полі крові” Л.Українки, “Самодури” Гольдоні та інші. Завершенням праці драматичного театру стала перша на Україні вистава “Гамлет” Шекспіра в постановці Й.Гірняка з В.Блаватським в головній ролі.

У 50 — 60-х рр. творчість Леся Курбаса наслідували його учні В.Василько, Г.Юра, М.Крушельницький, Б.Тягно, В.Скляренко, Д.Козачковський.

Серед режисерів 70-х рр. відомі А.Слибенко і С.Сміян. У 80-ті рр. впевнено заявила про себе нава генерація режисерів — В.Афанасьєв, О.Беляцький, В.Кузьменко-Делінде, О.Король, М,Шейко. Розвиток національного театру 90-х рр. пов’язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І.Борис, Р.Віктюк, С.Данченко, С.Мойсеєв, В.Петров та ін. До режисерських здобутків С.Данченка належать вистави “Тев’є-Теваль” за Шоломом-Алейхемом і “Біла ворона” Ю.Рибчинського та Г.Татарченка.

Світовим визнанням користується творчість Романа Віктюка, який розпочав свою діяльність у Львові, а згодом організував театр у Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику ХХ ст. (спектаклі “М.Батерфляй” за Хуанюм, “Лоліта” за В.Набркрвим та ін.).