Письмо, книги та література Єгипту

Ще у ІV ст. до н.е. в Єгипті виникає піктографічне письмо, а на початок ІІІ тис. до н.е. виникає ієрогліфіка (термін грецького походження і означає „священні писемні знаки”,

єгиптяни називали свою писемність „священною мовою”). Але вже в період Давнього царства починають використовуватися знаки у спрощеному написанні, що пізніше призвело до виникнення ієрогліфічного письма, а в І тис. до н.е. – демотичного (скоропису). Початково ієрогліфи означали цілі поняття, пізніше переходять до складового, а частково навіть до фонетичного письма: окремі знаки почали означати склади та слова. Після закриття всіх язичницьких храмів указом Феодосія Великого (кінець ІV ст. н.е.) єгипетська писемність була забута. Спроби прочитати ієрогліфи почалися в ХVІІ ст. Тодішні археологи вважали написи на пірамідах за метеорологічні записи або за переклади Давидових псалмів. Французький імператор Наполеон Бонапарт, здійснивши експедицію до Єгипту 1797 р., утворив науковий єгипетський інститут, що мав зайнятися питаннями єгипетської культури. Серед зібраних пам’яток був знайдений базальтовий блок із Розетти з написом трьома мовами. Як виявилося пізніше, це був декрет жерця з Мемфіса на честь Птоломея Епіфанеса від 196 р. до н.е., складений „священною, народною та грецькою мовами”. Прочитанням цього напису зайнявся французький вчений Жан Франсуа Шампольон. По-перше, він порівняв три особисті імені – Птоломея, Александра і Клеопатри. Вони були написані звуковим письмом, і це дало змогу вченому відшукати кільканадцять єгипетських літер. У 1822 р. Шампольон одночасно вивчав коптську мову й відкрив у ній діалект мови давніх єгиптян, і власне це дало йому ключ до розуміння єгипетського письма.

Релігійна література представлена гімнами, молитвами, заклинаннями. Найважливішим та найбільш відомим сакральним твором є книга, яку сучасні дослідники називають „Єгипетська книга мертвих”, а єгиптяни називали „Розділи про Сходження до Світу”. Тексти книги носили магічний характер і були покликані забезпечити душі (ка) померлого досягнути царство Осіріса та достойного життя там. Формування цього збірника йшло протягом довгого часу: найдавніші тексти відносяться до епохи Давнього царства (V–VІ династії) та були написані ієрогліфами на стінах пірамід. („Тексти пірамід”), до періоду Середнього та Нового царства відносяться „Тексти саркофагів”, вони написані спрощеними ієрогліфами, а пізніше – і ієрогліфічними символами – на стінах саркофагів. „Єгипетська книга мертвих”, яка дійшла до нас, відноситься до птоломеївської епохи: тексти писалися на листках папірусу, які клалися на мумію, на стінах саркофагів відповідними символами. Основна думка релігійної літератури – як поводити себе у потойбічному світі.

Світська література Давнього Єгипту досить різноманітна за жанрами: тут є казки, приповідки морально-етичного змісту, сатиричні твори, оповідання, народні пісні, описи подорожей.

Казки складалися на основі народної словесності Єгипту і зберігали чудернацькі сюжети. В „Казці про двох братів” серце людини ховають на вершечку дерева, і він помирає, коли дерево зрубують; в ”Казці про корабельну аварію” потерпілий розмовляє з гігантським змієм на безлюдному острові; в „Казці синів фараона Хуфу” заклинання оживляють воскову фігурку крокодила.

Приповідки морально-етичного змісту – найдавніший вид літератури. До ІV династії відноситься збірник міністра Кагеммі. В ньому він дає життєві настанови про поміркованість. Адже не можна воювати з людьми, що інакше думають, – навіть із пиятиком можна сидіти за одним столом, аби тільки самому заховати поміркованість. Треба остерігатися з язиком (тобто не говорити зайвого) перед людьми, які не вміють мовчати. Не треба бути занадто гордовитим, бо майбутнє – непевне. Птахотеп, фараонів міністр V династії, звертається до людей із вказівками як жити: треба стримувати свою вдачу, утримувати своє лице у спокої, завжди мати лагідний погляд. Коли людина мудра – одружується вчасно, добре поводиться із дружиною, годує її і доглядає. Хто шукає жінок у чужих домах, той пропадає. Освічений писар повинен бути приязним до всіх, бо від кожного можна чомусь навчитися. Треба мовчки прислуховуватися, як говорять люди, які здобули мудрість. Писар Енеї у своїх повчаннях багато говорить про жінок. Він наказує мати пошану до матері й вірність для дружини. Мудрий чоловік старається утримати дружину у доброму гуморі, не докучає їй непотрібними наказами, завжди є лагідним, не починає сварки. Але від чужих жінок треба триматися здалека: „Бережись перед жінкою, яку не знають у місті. Не дивися на неї, як вона проходить, не старайся познайомитися з нею. Вона є як потік глибокої води: його виру ніхто не знає!”

Найвідомішим оповіданням є „Оповідь Сінухе”. Головний герой Сінухе – свояк Аменемхета І – під час супроводу царевича у військовому поході дізнається про змову проти свого хазяїна. Він в паніці тікає в пустелю, ледве не гине. Йому надав притулок один із азіатських народів; пізніше він зближується із палестинським князем, одружується з його донькою. Сінух починає тужити за батьківщиною. Фараон надсилає йому листа та дарунки, запевняючи, що не тримає на Сінуха зло. Сінух повертається до Єгипту, фараон зустрів його привітливо, наділивши дарами. Пригоди Сінуха захоплюючі, але позбавлені фантастики, герой живе у світі, який добре знайомий його сучасникам.