21. Проблемні питання поняття судового доказування в науці цивільного процесуального права.

Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування. Судове доказування охоплює процесуальну діяльність всіх суб'єктів процесу, незважаючи на те, що їх функції у доказуванні різні. Крім того, правильна оцінка фактів і рішення у справі є результатом процесуальної діяльності не тільки суду, але й інших осіб, які беруть участь у справі. Інший підхід веде до недооцінювання ролі осіб, які беруть участь у справі, у процесі формування у суддів правильних висновків про правову кваліфікацію фактів і про сутність справи. Встановлення дійсних фактичних обставин справи — це обов'язок суду, виконанню якого сприяє активна діяльність всіх інших суб'єктів доказування. Отже, судове доказування є різновидом пізнання, що включає діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, їх представників.

удове доказування поєднує в собі 2 взаємопов'язані складові — пізнавальну (розумову) та практичну (процесуальну). Розумова (пізнавальна, логічна) сторона доказування підпорядкована законам логічного мислення, а практична (процесуальна) діяльність, тобто процесуальні дії з доказування підпорядковані приписам правових норм і засновані на них. Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення був істинним. У свою чергу законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання та логіки. Логічне доказування підпорядковане законам мислення, процесуальне — законам, що встановлює держава, тобто процесуальним законам.

22. Особливості елементів структури судового доказування.

Структура цивільного процесуального доказування складається з наступних елементів: суб'єкти, об'єкти та зміст діяльності. Зміст діяльності складається зі способів та стадій. Суб'єктами судового доказування у цивільному процесі є суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи і які відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків вчиняють дії, що мають значення для вирішення цивільної справи.Доказова діяльність кожного із суб'єктів доказування має значну специфіку, що відображає відмінності у характері їх заінтересованості у вирішенні справи, цілях участі у процесі та виконуваних процесуальних функціях, процесуальному стані.Основний суб'єкт доказування у цивільному процесі — суд першої інстанції. Суд вирішує всі питання, що виникають у процесі судового доказування, безпосередньо досліджує докази, представлені іншими суб'єктами доказування, перевіряє істинність даних, що надані як докази, і в результаті їх оцінки встановлює фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.Всі інші суб'єкти доказування зобов'язані довести в судовому засіданні ті факти, на які вони посилаються, відстоюючи таким чином свої інтереси чи інтереси, які доручені їм для захисту.Об'єктами доказування є обставини, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи або здійснення окремої процесуальної дії.Об'єкт доказування у справі в цілому є предмет доказування. Як правило, нормативним джерелом визначення предмета доказування є норми матеріального права. Предмет доказування визначається судом. Особи, які беруть участь у справі, виконуючи покладений на них обов'язок доказування, разом доводять обставини, що входять у предмет доказування. Центральним компонентом структури цивільного процесуального доказування є мета доказування. Метою судового доказування є всебічне, повне та об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторонами, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

23. Правова природа обов'язків по доказуванню в сучасному цивільному процесі. Обов'язок доказування у на відміну від права є необхідн скоєння комплексу дій з доведення, обумовлена не вибором чи розсудом суб'єкта доведення, а загрозою наступу несприятливих наслідків у випадку їхн невиконання, наприклад, відмовою суду визнати які існували факти, надані стороною.

Обов'язки сторін з доказування розподіляються таким чином: позивач повинен доказати факти, що свідчать про існування правовідносин, з приводу яких виник спір, і про порушення відповідачем прав і законних інтересів позивача; відповідач же повинен доказати ті факти, на які він посилається, обґрунтовуючи свої заперечення проти позову. Однак не слід вважати, що особа, яка бере участь у справі, зобов'язана доказати тільки ті обставини, які вона сама прямо і чітко зазначила. Як свідчить практика судів, позивач не завжди вичерпно визначає склад підстави вимоги. Відповідач, здійснюючи захист, вказує, які важливі дії та події позивач залишив без уваги і відповідно без доказування. Завдяки цьому позивач може одержати шанс виправити свої хиби, надавши суду потрібну інформацію. Сторони зобов'язані подати свої докази або сповістити про них суду до або під час попереднього судового засідання по справі. Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів. Докази, подані з порушенням вимог, встановлених ЦПК, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подані несвоєчасно з поважних причин (ст.131 ЦПК). 25

У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ч.І ст.137 ЦПК). Суд вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів (п.5 ч.б ст.130 ЦПК). Заслуговує на особливу увагу питання про право суду безпосередньо вимагати докази, якщо він вважатиме неможливим розгляд справи на підставі наявних доказів. На наш погляд, у випадку, якщо сторони, які знають про обсяг фактів, що підлягають доказуванню, не подають доказів для обґрунтування своїх вимог і заперечень та не заявляють відповідних клопотань, суди не повинні з'ясовувати, які ще документи можуть підтвердити позиції сторін, і витребувати або «пропонувати подати» їх. При недоліку доказів завданням суду є вирішення спору з урахуванням правил про розподіл обов'язків з доказування. Тобто суд не має права пропонувати подати конкретні докази, якщо на них немає посилання в позовній заяві або запереченні на позов, інакше він стає «пособником» того або іншого учасника процесу»1. Суд не повинен робити більше того, про що просять сторони. На підставі вищевикладеного слід зазначити, що роль суду в процесі доказування у цивільному судочинстві полягає в тому, що він повинен створити особам, які беруть участь у справі, необхідні та рівні процесуальні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Для виконання цієї ролі суд: а) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, у тому числі з подання доказів і розподілу тягаря доказування; б) попереджає осіб, які беруть участь у справі, про можливі наслідки здійснення або нездійснення ними процесуальних дій; в) у випадках, передбачених процесуальним законом, робить особам, які беруть участь у справі, з їх клопотань сприяння у поданні доказів. Розподіл доказового тягаря вчинюється відповідно до законодавчо закріплених загальних і спеціальних правил. Загальні правила діють для всіх справ незалежно від їх матеріально-правової природи. Спеціальні правила (презумпції та фікції) застосовуються відносно певних категорій справ або при вирішенні окремих процесуальних питань. Змістом і тих, і інших є припущення про наявність або про відсутність позовних фактів. Винятки із загального правила розподілу обов'язку доказування випливають з норм матеріального права (так звана презумпція вини особи, яка завдає шкоду). Стосовно до обов'язку доказування це означає, що позивач у позовній заяві посилається на вину відповідача, але не зобов'язаний її доводити. Вина відповідача презюмується. Відповідач (особа, яка завдає шкоду) сам доводить відсутність вини. Таким чином, презюмуючі факти — це факти, які відповідно до закону передбачаються встановленими. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку. Слід зазначити особливий статус презюмуючих юридичних фактів. Якщо загальновідомі та преюдиціальні факти не підлягають доказуванню сторонами згідно з існуючими правилами розподілу обов'язків по доказуванню, тоді особливістю презюмуючих фактів є те, що від обов'язку доводити ці факти звільняється лише та сторона, на користь якої зроблене це законодавче припущення.