9. Порядок внесення змін до Конституції України.

Розрізняють загальний П.в. з. до К. У. і спеціальний,тобто порядок внесення змін до окр. розділів Основного Закону. Загальний порядок внесення змін виходить з того, що законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до ВР України лише передбаченими Конституцією суб'єктами, а саме: Президентом України або не менш як третиною нар. депутатів України від конст. складу ВР України . Законопроект, внесений у порядку заг. конст. процедури і попередньо схвалений більшістю від конст. складу ВР України, вважається прийнятим, якщо на наст, черговій сесії ВР за нього проголосувало не менш як 2/3 від конст. складу ВР. За спец, (інституційною) процедурою вносяться зміни до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдуми» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України». Відповід. законопроект подається до ВР Президентом України або не менш як третиною від конст. складу парламенту і, за умови його прийняття не менш як 2/3 від конст. складу ВР, затверджується всеукр.референдумом, який призначається Президентом України. Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції з одного й того самого питання можливе лише до ВР наст, скликання (ст. 156).Внесення змін до Конституції за заг. і спец, процедурами має і ряд ін. відкладальних умов. Законопроект про внесення змін до Конституції розглядається ВР за наявності висновку Конст. Суду України щодо його відповідності вимогам ст. 157 і 158 Осн. Закону. За ст. 157 Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і гр-нина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення тер. цілісності України. До того ж Осн. Закон не може бути змінений в умовах воєнного або надзв. стану. Ін. відкладальною умовою щодо внесення змін є положення ст. 158 про те, що відповід. законопроект, який розглядався ВР України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до ВР не раніш ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. ВР впродовж строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення конституції України. Процедура внесення змін до Конституції України регулюється розділом XIII Конституції «Внесення змін до Конституції України» і включає такі основні положення:1. Не може бути прийнято рішення про зміну Конституції, якщо дані зміни ліквідовують або обмежують права і свободи громадян або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності України чи порушення її територіальної цілісності.2. Конституція не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.3. Найважливіші конституційні інститути (основи конституційного ладу, основи виборчої системи, процедура внесення змін до Конституції), які регламентуються розділом І «Загальні засади», розділом III «Вибори. Референдуми», розділом XIII «Внесення змін до Конституції України») можуть бути змінені лише в такому порядку:- проект внесення змін до цих розділів вносить Президент або не менше 2/3 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради (тобто 300 народних депутатів);- за проект повинні проголосувати не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради;- дане рішення повинно бути підтверджене на Всеукраїнському референдумі.4.Інші розділи Конституції можуть бути змінені в такому порядку:- законопроект про внесення змін подається до Верховної Ради не менш як 1/3 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради;- законопроект повинен бути попередньо обговорений і схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, що не виключає можливості внесення в подальшому змін і доповнень до законопроекту; – схвалений простою більшістю законопроект може бути прийнятий тільки на наступній черговій сесії парламенту, при умові, що за нього проголосують не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради.5. Повторний розгляд законопроекту про внесення змін до Конституції, що розглядався Верховною Радою і був відхилений, може відбутися лише через рік з дня прийняття рішення щодо нього.6.Верховна Рада не може двічі змінювати одні й ті ж положення Конституції протягом строку своїх повноважень.7.Конституційний суд робить висновки про конституційність будь-якого законопроекту про внесення змін до Конституції перед тим, як цей законопроект розглядається Верховною Радою.

12.Конституціоналізм - це теорія і практика конституційного будівництва, соціальне явище, яке уособлює такі складові частини як конституційні ідеї і принципи, втілені в Основному Законі країни, а також конституційний устрій з його економічною, політичною та соціально-класовою основами.Конституціоналізм-це особлива система конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет. Конституціоналізм, таким чином, поняття значно ширше, ніж сама конституція. Огляд різноманітних характеристик конституціоналізму дозволяє зробити висновок, що в конституційно-правовій науці склалося три основні підходи до його визначення: політичний, філософсько-історичний і юридичний. У політичному аспекті конституціоналізм розкривається як особливий характер відносин між державою та суспільством на основі консенсусу, як ідейно-політична доктрина та рух. У філософсько-історичному – як вчення про конституцію, включаючи передконституційні ідеї божого, природного права, договірного походження держави, вчення про плутократію, тиранію, деспотію, демократію та т. ін. У юридичному аспекті конституціоналізм розуміється у вузькому значенні як особливий режим функціонування державної влади на основі конституційних методів та у широкому значенні – як складна політико-правова система. Конституціоналізм - політико-правове явище, правова сутність якого обумовлена, перш за все, нормативно-правовою основою цієї системи, в якості якої виступає Конституція. Конституція має змішану політико-правову природу, як і конституційні відносини, що виникають на основі ії норм, які також можуть бути охарактеризовані як політичні та правові одночасно, оскільки «вони регулюють процес організації і здійснення владних повноважень народом, державою та елементами політичної системи». Крім того, політична природа конституціоналізму витікає з тісного взаємозв'язку політики з конституційно-правовими інститутами і реаліями. Разом з Конституцією України нормативно-правову основу конституціоналізму складає увесь обсяг конституційного законодавства. Зміст системи конституціоналізму в зовні відображається в певних інституційних утвореннях. Основними інститутами конституціоналізму є: інститут публічної влади, який структурується на два самостійних підінститути - державної влади і місцевого самоврядування; інститут конституційного контролю; інститут конституційної відповідальності. Конституціоналізм базується на низці основних принципів, вироблених людством у процесі свого розвитку, що стали світовими стандартами формування демократичної держави та громадянського суспільства, і які сприйняті в Україні на сучасному етапі державотворення. Так, Конституція України закріплює суверенітет, принцип народовладдя, верховенства права, вищу юридичну силу Конституції, пріоритет прав і свобод людини, ідеологічний, політичний та економічний плюралізм, принцип поділу влади, визнання та гарантованість місцевого самоврядування. На цих конституційних положеннях базується сучасний український конституціоналізм. Вони по суті є юридичними засобами і механізмами, що використовуються з метою обмеження (самообмеження) державної влади на користь громадянського суспільства, що є однією з найважливіших соціально-правових передумов сучасного конституціоналізму. Метою функціонування системи конституціоналізму є конституційна законність як режим точного і неухильного дотримання конституції та інших конституційно-правових актів всіма суб'єктами, яким вони адресовані, реальна дія ієрархії нормативно-правових актів, у системі яких Конституція має вищу юридичну силу. Конституціоналізм – багаторівнева система, яка функціонально виходить за межі конституції і взагалі права, що відображає особливості менталітету та буття народу. Це – система, що складається із сукупності взаємозалежних, взаємообумовлених і взаємодіючих елементів. Науково-теоретичне моделювання сучасного українського конституціоналізму, аналіз конституційного законодавства, яке існує, і пропозиції щодо його реформуванню, конкретизація принципів, що детермінують основні напрямки розвитку сучасного конституціоналізму, вдосконалення механізму забезпечення конституційної законності як мети його функціонування, прогнозування тенденцій розвитку українського конституціоналізму.

13. Наука конституційного права - галузева юридична наука, що являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини і громадянина, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо. Наука про державу виникла ще в Стародавній Греції (Арістотель, Платон) і розвивалася протягом усіх наступних століть. Як самостійна, відокремлена від загальної теорії держави і права, наука конституційного (державного) права сформувалася лише в XIX ст. В сучасній світовій науці конституційного права вирізняють два основні її напрямки: радикалістський та ліберальний¹. Зміст і призначення науки конституційного права обумовлені її функціями. В літературі вирізняють такі функції науки конституційного права: політичну, методологічну, ідеологічну, евристично-прогностичну, комунікативну, інтегративну, практико-прикладну, роз'яснювальну та експертну'.Предметом науки конституційного права є конституційно-правові норми та суспільні відносини, що регулюються цими нормами. Наука конституційного права вивчає також практику реалізації конституційно-правових норм, досліджує закономірності розвитку галузі конституційного права, формулює практичні рекомендації з метою вдосконалення конституційно-правових норм і конституційно-правових відносин. Предмет науки конституційного права визначає її функції, в яких розкривається роль цієї галузевої юридичної науки для державотворення, правотворчого і правозастосовчого процесів, формування правової свідомості і правової культури працівників органів публічної влади й населення тощо. Зокрема, наука конституційного права реалізує політичну, методологічну, ідеологічну, прогностичну, комунікативну, експертну функції¹.Сучасною наукою конституційного права застосовуються різні методи вивчення конституційно-правових явищ.Метод науки конституційного права - це сукупність правил, засобів, принципів наукового пізнання, які забезпечують отримання об'єктивних достовірних знань. Важливе місце серед них посідають методи:

1)   формально-юридичний, що застосовується в дослідженні нормативних джерел;

2) порівняльно-правовий, що дозволяє аналізувати різні моделі конституційно-правового регулювання.

3) історичний, що дозволяє'вивчати динаміку становлення конституційно-правових інститутів, їхній історичний розвиток;

4) системний, застосування якого дозволяє аналізувати структуру всієї галузі конституційного права, взаємозв'язок конституційно-правових інститутів;

5) статистичний, за допомоги якого вивчається практика реалізації конституційно-правових норм, ефективність їхньої дії;

6) конкретно-соціологічний (вивчення громадської думки, проведення експериментів тощо).

14.КПУ в системі юр.наук. Конституційне право можна визначити як складову частину правової системи, її галузь. Ця галузь досліджується на рівні спеціальної юридичної науки.Наука конституційного права є єдиною юридичною галузевою наукою, проте предмет її подвійний. Предмет цієї науки становить, по-перше, відповідна галузь національної правової системи, по-друге, галузі конституційного права зарубіжних країн. Наука вивчає конкретний зміст галузі (галузей) конституційного права, її окремих інститутів і норм, на підставі чого визначаються закономірності розвитку самої галузі. До кола питань цієї науки входить також реалізація конституційно-правових норм, її предмет охоплює механізм дії таких норм. Іншими словами, предмет науки конституційного права становить не тільки нормативний матеріал, а й державна практика, що існує на його основі і навіть склалася поза сферою юридичної регламентації. Наука конституційного права тісно пов'язана з іншими юридичними науками - загальнотеоретичною, історичною і галузевими. Теорія держави і права формулює найбільш загальні положення, на яких грунтуються конституційно-правові дослідження. Історія держави і права пропонує необхідну інформацію і узагальнення. Зв'язок науки конституційного права з галузевими юридичними науками більш складний. Кожна галузева наука звичайно охоплює дослідження, присвячені характеристиці відповідної галузі за рубежем. Значення науки конституційного права полягає передусім у тому, що вона пропонує не тільки інформацію, а й розроблену методологію. Співвідношення науки конституційного права і політології (політичної науки) має свої особливості. Предметом політологічних досліджень є всі без винятку елементи політичної системи, предметом науки конституційного права - лише один з них - держава. Політологічні дослідження грунтуються на узагальнених підходах до свого предмета. У цьому вони подібні до теоретико-правових. Більшість розділів науки конституційного права конкретизована за змістом і має не тільки теоретичний, а й практичний характер. Відрізняється політологія від юридичних наук, зокрема від науки конституційного права, також своїм апаратом наукового аналізу і пізнання.Наука конституційного права, як і кожна юридична наука, має свої специфічні методи дослідження. За умов необхідності вивчення відповідних галузей права великої кількості країн майже універсального значення набуває порівняльно-правовий (компаративний) метод. Використання цього методу створює додаткові можливості як для глибокого і всебічного дослідження галузей конституційного права окремих країн, так і для визначення загальних закономірностей розвитку теорії і практики зарубіжного конституціоналізму в цілому.

15. Конституційне право України як навчальна дисципліна викладається в державних і недержавних юридичних вузах, на юридичних факультетах, її обсяг і зміст визначаються навчальними програмами, які розробляються кафедрами і затверджуються вченими радами вузів і факультетів. Як навчальна дисципліна вона має вужчий зміст, аніж однойменна наука, і спрямована на розкриття основних понять і змісту предмета конституційного права України як галузі і науки, висвітлює методологію науки, розвиток науки конституційного права на сучасному етапі, розкриває основні положення вчення про Конституцію; функції, принципи, юридичні властивості Конституції, її мову і стиль, порядок прийняття і зміни, аналізує особливості конституційних норм і конституційних інститутів, дає загальну характеристику чинної КУ, розкриває основні положення Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України, Концепцію нової Конституції України. До завдань конституційного права як навчальної дисципліни також належить розкриття основ конституційного ладу і його захисту, конституційно-правового закріплення суверенітету українського народу, політичного та ідеологічного плюралізму, народовладдя, конституційної відповідальності, поділу влади і взаємодії владних структур, закріплення верховенства права, роз'яснення положень верховенства Конституції України, прямої дії конституційних норм, підстави дії на території України міжнародних договорів, конституційно-правових основ проведення мовної політики тощо. Конституція вперше на конституційному рівні закріпила положення про те, що держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. В навчальному курсі з конституційного права України суттєве значення надається питанням прав і свобод людини і громадянина, відповідності конституційного регулювання основ їх правового статусу міжнародним стандартам прав людини, розкриваються принципи конституційного статусу громадянина, тенденції конституційного закріплення основних прав, свобод і обов'язків громадян країни, аналізуються громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і свободи, механізм їх захисту, особливості правового статусу в Україні іноземців і біженців, гарантії прав національних меншин. Значна увага приділяється гарантованості прав громадян в умовах надзвичайного стану. Дається поняття громадянства, перелічуються категорії осіб, які є громадянами України, аналізуються підстави набуття і припинення громадянства, громадянство дітей при зміні громадянства батьків, компетенція органів, які беруть участь у вирішенні питань, пов'язаних з громадянством, процедури з питань громадянства. Все це дає широкий діапазон світоглядних уявлень щодо однієї з найважливіших політико-правових проблем сучасності — права і свободи людини та громадянина.Формування демократичного громадянського суспільства передбачає якісне конституційне регулювання основних його структур. Тому в межах навчального курсу аналізується правовий статус релігійних організацій, засобів масової інформації. Зокрема, висвітлюються права релігійних організацій та громадян, що пов'язані зі свободою віросповідання, розкриваються основи взаємовідносин державних органів і релігійних організацій, статус політичних партій, інших громадських об'єднань, порядок утворення і припинення їх діяльності,правові основи контролю держави за організацією і функціонуванням громадських об'єднань. Аналізуються правове становище засобів масової інформації, їх види, взаємовідносини з державою й особою.У навчальному курсі розкриваються конституційні засади територіального устрою України. Ознайомлення з національним конституційним законодавством відіграє суттєву роль у формуванні демократичного світогляду, патріотичного ставлення до правової системи своєї держави. Це дає змогу краще орієнтуватися в загальнотеоретичних проблемах, розширює політичний світогляд. Опанування цієї навчальної дисципліни необхідне для набуття широкого професійного світогляду, без якого не може бути повноцінного фахівця у сфері юриспруденції.

16. Конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, тобто відносини, суб'єкти яких наділяються взаємними правами і обов'язками згідно з приписами конституційно-правових норм. За змістом це найважливіші для забезпечення життєдіяльності суспільства відносини, спрямовані на здійснення народовладдя, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, які після врегулювання їх нормами конституційного права набувають характеру конституційно-правових. Конституційно-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин структуру - об'єкт, суб'єкт і зміст, їхня специфіка пов'язана:-по-перше, з їх змістом - вони виникають в особливій сфері суспільних відносин , які є предметом конституційного права й пов'язані зі здійсненням публічної влади та реалізацією прав і свобод людини;-по-друге, з особливостями об'єкта, суб'єкта та характером юридичних зв'язків між суб'єктами цих відносин. Суб'єкти конституційно-правових відносин - це особи, спільноти людей, органи, організації тощо, які згідно з приписами конституційно-правових норм є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Суб'єктами конституційного права зазначені особи, організації тощо можуть стати лише за умови їхньої право-суб'єктності, яка містить правоздатність і дієздатність .Правоздатність - це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Правоздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері настає від моменту її народження і припиняється після її смерті. Дієздатність - це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення своїми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. У повному обсязі дієздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері виникає з досягненням нею 18 років. В окремих випадках закон передбачає деякі винятки. Суб'єктами конституційно-правових відносин можуть бути:1) фізичні особи - громадяни, іноземці, біпатриди (особи, які мають два громадянства), апатриди (особи без громадянства);2) спільноти людей - народ України, територіальні громади, населення адміністративно-територіальних одиниць (областей, Автономної Республіки Крим, районів);3) Українська держава в цілому;4)  Автономна Республіка Крим - невід'ємна складова частина України, що має автономний статус;5) органи державної влади України та їхні посадові особи; тощо Деякі із зазначених суб'єктів можуть виступати як носії прав та обов'язків, передбачених приписами лише конституційно-правових норм, тобто вони не можуть бути учасниками правовідносин, що виникають внаслідок реалізації інших видів норм національного права України . Конституційна правосуб'єктність юридичної особи - це поняття не міститься в Конституції України, але передбачене деякими джерелами конституційного права, наприклад, Законом України «Про Конституційний Суд України».У Цивільному кодексі України під юридичною особою розуміється організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку (ст. 80). Аналізуючи суб'єктний склад конституційно-правових відносин, слід підкреслити, що їхньою важливою особливістю є нерівноправність суб'єктів. Ця обставина обумовлена тим, що в конституційно-правових відносинах (особливо в конкретних) діє принцип влади і підпорядкування, тобто одні із суб'єктів виступають управомоченою стороною, інші - зобов'язаною. Водночас один і той самий суб'єкт конституційного права в різних конституційно-правових відносинах може виступати одночасно як управомоченою, так і зобов'язаною (підпорядкованою) стороною. Наприклад, у випадках, коли людина виступає суб'єктом конституційних прав і свобод, вона може вимагати від держави відповідних гарантій реалізації цих прав і свобод. І, навпаки, держава вимагає від людини виконання її конституційних обов'язків.Класифікація конституційно-правових відносин здійснюється за різними підставами:1.  За змістом вони поділяються на такі групи:-   відносини, що виникають із закріпленням засад конституційного ладу України. Це, наприклад, відносини, що характеризують народовладдя, форму держави, поділ влади, верховенство права, принципи взаємовідносин людини і держави тощо;-   відносини, що виникають із закріпленням та охороною конституційно-правового статусу людини і громадянина (громадянство, конституційні права і свободи, їхні гарантії тощо);-   відносини, що виникають у процесі народного волевиявлення (вибори, референдум);-  відносини, що виникають у процесі організації та функціонування системи органів державної влади;-  відносини, що виникають у процесі встановлення територіального устрою України і відносини між Україною в цілому та її складовими частинами;-   відносини, що виникають у процесі організації та функціонування місцевого самоврядування.2.  Залежно від характеру взаємовідносин суб'єктів їх поділяють на загальні, конкретні конституційно-правові відносини та конституційно-правові стани.Загальний або конкретний характер конституційно-правових відносин зумовлений характером відповідних норм конституційного права. Так, реалізація конституційно-правових норм загальнорегулятивного характеру (норм-принципів, норм-декларацій, норм-дефініцій тощо) приводить до виникнення конституційно-правових відносин загального характеру, якими не визначаються конкретні суб'єкти відносин, їхні взаємні права та обов'язки (ці питання деталізуються в чинному законодавстві та в конкретних правовідносинах). Це, зокрема, стосується декларованих Конституцією України принципів народного суверенітету (ст. 5), поділу влади (ст. 6). Зазначені відносини регулюються нормами конституційного права в головних рисах.Інколи виокремлюють особливий різновид загальних конституційно-правових відносин - конституційні стани, себто такі відносини, якими визначаються конкретні суб'єкти. А права та обов'язки цих суб'єктів чітко не встановлено, наприклад, стан громадянства або статус Автономної Республіки Крим у складі України.Для конкретних конституційно-правових відносин характерним є наявність чітко визначених сторін і визначені взаємовідносини між ними. На відміну від загальних конституційно-правових відносин вони регулюються нормами конституційного права в повному обсязі.

17.кп Відповідальність. Переважна більшість конституційно-правових норм не містить санкції, тож у разі їх порушення для відповідних суб'єктів настає юридична відповідальність, передбачена іншими галузями права (кримінальним, адміністративним, трудовим тощо).Окремі конституційно-правові норми містять санкції, що їх можна поділити на дві групи:а) бланкетні санкції, в яких не встановлюються конкретні форми відповідальності, і які для вирішення питання про притягнення до юридичної відповідальності відсилають до кримінального, адміністративного, цивільного чи іншого галузевого законодавства.Поняття конституційно-правової відповідальності. В юридичній літературі можна спостерігати різні підходи до визначення конституційно-правової відповідальності. Перший підхід характеризується тим, що його прихильники обмежуються загальною характеристикою конституційно-правової відповідальності, розглядаючи її, наприклад, як відповідальність державних органів і посадових осіб за порушення конституційно-правових норм або як настання несприятливих наслідків для суб'єкта, який скоїв правопорушення, а також як правовий стан, обумовлений участю в публічно-правових відносинах. Другий підхід пов'язаний з намаганням деталізувати поняття конституційно-правової відповідальності, вирізняючи п окремі напрямки - відповідальність владних структур перед суспільством, відповідальність держави за забезпечення прав і свобод людини і громадянина, відповідальність окремої особистості (групи осіб) за невиконання своїх обов'язків або за зловживання своїми правами, що закріплені в Конституції. Конституційно-правова відповідальність - це особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за скоєння конституційно-правового делікту та яка знаходить вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб'єкта конституційного делікту .Все сказане стосується конституційно-правової відповідальності в її негативному значенні. В юридичній літературі формулюється також поняття позитивної юридичної відповідальності -себто такої, що настає без вини. І справді, конституційне право має приклади такої відповідальності; зокрема, згідно з п. 10 ст. 106 Конституції України Президент України за поданням Прем'єр-міністра України припиняє повноваження членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій. Юридично це можна зробити без зазначення підстав відставки і тим паче без посилань на будь-яку вину з боку зазначених осіб. Форми конституційно-правової відповідальності. Конкретні форми конституційно-правової відповідальності передбачаються санкціями конституційно-правових норм і можуть бути класифіковані за різними підставами - по суб'єктах відповідальності (індивідуальні санкції, санкції, що застосовуються до колективного суб'єкта); залежно від того, який суб'єкт застосовує конституційно-правові санкції (Президент України, Верховна Рада України, територіальна громада тощо); за метою і наслідками санкцій (право-відновні, попереджувальні, санкції, спрямовані на припинення конституційного правопорушення, санкції-стягнення). Пріоритетне значення має класифікація форм конституційно-правової відповідальності за характером негативних наслідків санкції.

.Підстави конституційно-правової відповідальності. У загальній теорії держави та права зазвичай виділяють дві складові підстав юридичної відповідальності - фактичну підставу (склад правопорушення) та нормативну підставу (норми права), що уявляється цілком логічним, заслуговує принципової підтримки і може бути застосовано в аналізі підстав конституційно-правової відповідальності.1 справді, підстава конституційно-правової відповідальності -Це і конкретна норма конституційного права, яку було порушено, і одночасно - наявність у діянні особи (органу, держави) конкретного складу конституційного делікту. Нормативною підставою конституційно-правової відповідальності може бути визнано порушення норм Конституції України та інших джерел галузі конституційного права. Водночас конституційно-правові норми досить часто не містять чітких юридичних підстав притягнення суб'єкта до конституційно-правової відповідальності. Наприклад, згідно зі ст. 106 Конституції України Президент України припиняє повноваження Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, скасовує акти Кабінету Міністрів України тощо. Але реалізуючі зазначені повноваження, Президент, власне, не пов'язаний ніякими правовими умовами. В подібних випадках можна робити висновок щодо існування прогалин у конституційному праві або ж про наявність політичної відповідальності. Фактична підстава конституційно-правової відповідальності -це конкретний конституційно-правовий делікт, склад якого передбачає об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону. Об'єктом конституційно-правового делікту може виступати конституційний лад, законність, правопорядок. Об'єктивна сторона конституційно-правового делікту містить саме діяння, його негативні наслідки та причинний зв'язок між ними. Слід підкреслити, що конституційно-правова відповідальність може наступати лише у випадках прямого порушення конституційно-правової заборони чи невиконання функцій, завдань, обов'язків, покладених конституційно-правовою нормою на суб'єктів конституційного права .Коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності вже аналізувалося вище. Певні труднощі можуть виникнути в аналізі суб'єктивної сторони конституційно-правового делікту. Як відомо, одним із найважливіших елементів суб'єктивної сторони як психічного відношення суб'єкта до діяння є вина, іноді можливі сит настання негативної конституційно-правової відповідальності без вини^. Без вини конституційно-правова відповідальність втрачає будь-який сенс і стає безпредметною. Інша справа, що стосовно деяких суб'єктів інколи досить складно встановити конкретну форму вини - намір чи необережність, наприклад, у випадку дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови, якщо він не забезпечує здійснення наданих йому повноважень - ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

18. Засади конституційного ладу - це система вихідних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. Ці принципи, як зазначається в літературі, визначають і закріплюють основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин.До засад конституційного ладу Конституція України відносить:- народовладдя (народний суверенітет);- державний суверенітет і незалежність України;- республіканську форму правління, яка відповідає вимогам демократії та поділу влад;- унітарний устрій України;- визнання людини як найвищої соціальної цінності, утвердження і забезпечення її прав і свобод;- соціальний захист людини;- статус української мови як державної;- поділ влади;- гарантованість місцевого самоврядування;- політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність;- вищу юридична силу Конституції України і пряму дію її норм;- рівність усіх суб'єктів права власності перед законом. Терміном «засади конституційного ладу України» позначаютьтакож загальний конституційно-правовий інститут, що закріплює основні принципи організації Української держави, які характеризують її як конституційну державу, а також визначає засади і найважливіші принципи взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.Норми цього інституту містяться в розділі І Конституції України «Загальні засади». Вони відіграють надзвичайно важливу роль у системі національного права України і характеризуються такими специфічними рисами:-  особливим предметом регулювання - регулюють суспільні відносини, що визначають найважливіші питання організації державного і суспільного життя;- загальним характером - закріплюють засади і принципи організації держави в найбільш загальній формі, а їх конкретизація здійснюється в інших розділах Конституції України та в актах чинного законодавства;-  найвищою юридичною силою - всі інші норми Конституції України, всі нормативно-правові акти держави базуються на конституційних нормах, що закріплюють засади конституційного ладу і, отже, не можуть їм суперечити;- підвищеною стабільністю - відповідно до ч. З ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові, а законопроекти про внесення змін до розділу І Конституції України затверджуються всеукраїнським референдумом (ч. І ст. 156)'.Норми інституту «Засади конституційного ладу України» складають певну систему, і їх можна розподілити по таких групах:-  норми, що визначають гуманістичні засади конституційного ладу України;-  норми, що визначають республіканську форму правління та унітарний державний устрій України;-  норми, в яких дається характеристика основних якісних рис України як конституційної держави;-  норми, що закріплюють економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади конституційного ладу України.

19. поняття суверенітету. Сувереніте́т — виключне право здійснювати верховну владу у певній державі  незалежно від будь-кого.Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.Розділяють три види суверенітету:державний; народний; національний.

Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави.

Найчастіше суверенітет розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.

Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах — народ (так званий, народний Суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної втрати.

20. Державна влада. За своєю суттю, державна влада – це легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів та посадових осіб, що представляє собою здійснення влади народу.

Суть державної влади у різних державах різна. У демократичних державах вона має демократично-правовий характер (проте не можна занадто категорично визначати її як загальнонародну), в антидемократичних навпаки, вона заснована на державному примусі, насильстві, свавіллі, беззаконні. Характер і суть державної влади проявляються в її практичній діяльності з реалізації внутрішньої та зовнішньої політики, в її дієздатності, у здібностях і можливостях правильно управляти державою й суспільством, в її законності чи беззаконні, в її моральності чи аморальності.

Матеріальною основою діяльності сучасної держави, а також духовною опорою буття держави, що створює умови для розвитку нового типу культури і нової організації соціального управління, виступає громадянське суспільство.

Суверенні індивіди в громадянському суспільстві через суспільний договір формують державу, яку наділяють владою і правовими основами для своєї діяльності.

Через діяльність держави, її відповідних органів здійснюється саморегуляція суспільства, при цьому найефективнішим засобом регламентації процесу самоорганізації суспільства є право, яке у взаємодії з державою становить нормативне інституційне утворення. Тобто, державна влада повинна ефективно впливати на суспільство через законотворчість, на основі якої і розвивається громадянське суспільство, а останнє натомість забезпечує особливий порядок створення державних інституцій, в тому числі законотворчих. В умовах громадянського суспільства державна влада повинна володіти наступними вагомими ознаками.

Перша ознака полягає у тому, що державна влада повинна бути легальною, легітимною та законною.

Легальність означає, що первинним актом утвердження державної влади завжди має бути закон. При цьому слід враховувати дві особливості: 1) закони можуть прийматися, змінюватися й відмінятися різними способами, 2) інколи, навіть прийняті відповідно до встановленого порядку, закони можуть легалізовувати явно тоталітарну владу. Крім того, легальність влади передбачає право на застосування примусу, тобто створює умови для підпорядкування законам. Отже, право, втілене у конституції та законах, і виражене у правосвідомості громадян, визнає за державною владою здатність здійснювати соціальну організацію, управління й примус на основі закону і в межах компетенції.

Легітимація державної влади є ще важливішою, адже жодна державна влада не може спиратися тільки на закони й примус. Щоб бути стійкою, вона повинна мати підтримку суспільства, тобто джерелом утвердження державної влади повинен бути народ. Саме таке положення закріплено у ст. 5 Конституції України, проте якщо проаналізувати ситуацію в Україні, стає очевидним, що зовнішнє демократичне правління не завжди є запорукою того, що влада здійснюється в інтересах народу. Крім того, параметри державної влади продовжують знижуватися. Спостерігається очевидне домінування не просто держави над суспільством, а виразне домінування однієї з гілок влади над іншими, а отже, з’являються ознаки авторитаризму.

Авторитетність тоталітарної чи авторитарної влади ґрунтується на насильстві, репресіях, тому питання про її легітимність або взагалі не постає, або підміняється ідеологічними гаслами про покликання влади, її святість, значимість історичної ролі тощо. Легітимна влада демократичного суспільства має залежати від волевиявлення народу.

Законність влади витікає з її легальності та легітимності і виражена в праві. З іншої сторони, законодавче оформлення існуючої влади це і її легалізація, і легітимація. Таким чином, існує кругова залежність між категоріями: законна, легітимна і легальна влади.

Друга ознака зводиться до того, що державна влада повинна бути єдиною.

Єдність державної влади розуміється не як єдність відповідного органу або вищої посадової особи в державі чи неподільність їх функцій і компетенції, а в розумінні єдиної організованої волеспрямованості, яка виявляється у єдності права, що здійснюється. У будь-якій демократичній країні державна влада, незважаючи на всі свої розгалуження, за своєю сутністю єдина. Наявність двох чи більше державних влад свідчить про загрозливу ситуацію, яка може закінчитися громадянською війною [8,с. 66]. Що стосується внутрішнього розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, то цей принцип уже давно застосовується для запобігання надмірної концентрації, узурпації влади та інших негативних тенденцій і є, по суті, поділом функцій державної влади між різними органами. Кожна з гілок державної влади має чітко визначені повноваження, функції, цілі й обмежена у можливостях впливу на інші гілки, слугує знаряддям стримувань і противаг. Спеціалізація ж окремих державних органів влади зобов’язує їх до взаємодії та співпраці для вирішення спільних завдань і функцій. Ю. Оборотов підкреслює також, що проблема організації влади виходить на проблему територіальної розгалуженості органів державної влади, тобто розмежування її між центральними, регіональними і місцевими органами.

У зв’язку із складністю існування системи державної влади, ще одним із принципів її функціонування є відкритість влади, яка забезпечує індивідам можливість для аналізу діяльності державної влади.

Наступна риса державної влади полягає у тому, що вона повинна здійснюватися елітою суспільства, професійні та моральні якості якої відповідають політичним вимогам часу. Цього вимагає принцип авторитету влади і добровільного визнання її з боку громадян. Вимога щодо вираження владою інтересів народу, не означає, що будь-хто може виконувати державно-владні повноваження. Народ, який відмовляється від правління обраних або не вміє його організувати та підтримати, не має морального права вимагати кращого життя.

Суттєвим елементом змісту державної влади є те, що вона повинна ґрунтуватися на справедливості, але має право й обов’язок відступати від неї виключно тоді, коли цього вимагає підтримка національного, духовного і державного буття народу. Встановлення справедливості у суспільному житті людей, є, безперечно, одним з основних завдань державної влади: це випливає із самої природи права й держави. Проте реальні умови державного існування бувають такими, що висування цього завдання на перший план може призвести до загибелі, краху держави.

Підведемо підсумки: узагальнивши й проаналізувавши всі тлумачення терміну “державна влада”, її можна визначити як відносини щодо здійснення функцій і повноважень держави спеціально створеними органами та посадовими особами шляхом прийняття нормативно-правових актів у межах і порядку, передбачених законодавством. Державна влада, в кінцевому розумінні, не панування осіб, які наділені нею, а служіння цих осіб на користь спільного блага: для організації та консолідації суспільства і нації, для створення необхідних умов для економічного й політичного розвитку. Авторитет державної влади, її легітимність, стан демократії у сучасному суспільстві значною мірою визначаються існуванням громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толерантності, поваги до прав і свобод особи, воно спроможне протистояти етатистським тенденціям з боку держави, домагатися рівноваги з державною владою для оптимального здійснення громадського врядування.

. 21. Держава – це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здіснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

всеохоплююча організація – об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація – об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

єдина організація – об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

універсальна організація – об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

верховна організація – є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

централізована організація – внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

Конституцією України 1996 р. на найвищому нормативно-правовому рівні закріплені основні політико-правові параметри (конституційні характеристики) сучасної української держави. Україну проголошено: суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст. 1 Конституції України). Крім того, виходячи із сутності та змісту ряду конституційних положень, Україна є також, без сумніву, державою світською (ст. 35 Конституції України) та державою національною. Останнє, зокрема, чітко прослідковується із змісту Преамбули та ряду статей розділу першого (“Загальні засади”) Конституції України і було логічним продовженням відповідних положень Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та Акта проголошення незалежності України (1991 р.).

22.поділ державної влади.Сис-ма стримувань і противаг.Принцип поділу влади складається із системи вимог: 1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття;3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави поза-конституційним шляхом.Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади. З іншого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, тому що у такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип поділу влади не можна реалізувати повністю.Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації.Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи «поділеною», влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки.Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий регулятор у процесі реформування державної влади України.Загальна характеристика трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті. Назва гілки влади «законодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни. Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.З позицій реалізації права правосуддя і судова влада — поняття не тотожні. Правосуддя — форма захисту права судовою владою, де рішення суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права. Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість і оперативність вирішення спорів, обґрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання.Судова влада здійснюється одноособове суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права.Принцип поділу влади доповнюється системою "стримувань і противаг". Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. "Стримування" і "противаги", з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.У Конституції України передбачені такі інститути системи "стримувань і противаг":1) право "вето" Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;2) імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його усунення з поста;3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його відставку;4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення третини складу);5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини (омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

23. Правовий статус — це юридична закріплене становище особи в державі й суспільстві. Є кілька видів правового статусу: за характером: 1) загальний, або конституційний, статус людини і громадянина; 2) спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейний стан тощо; 4) галузевий правовий статус (адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо); за суб’єктами: -фізичних та юридичних осіб; -іноземців, осіб без громадянства; -статус біженців; -статус українських громадян, які перебувають за кордоном; -професійний та посадовий статус; -статус осіб, що знаходяться у екстремальних умовах. Загальний правовий статус — це статус особи як громадянина дер-ви, члена сус-ва. Він визнач. КУ дер-ви і не залежить від різних поточних обставин, наприклад, сімейного стану, посади, здійснюваних функцій. Цей статус є єдиним і однаковим для усіх, х-ся відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов'язки, які надані і гарантовані всім КУ. Сюди не входять численні суб'єктивні права і обов'язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, х-ру правовідносин, в які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. По ньому можна судити про х-р, соц. природу і ступінь демократичності сус-ва. Він не може бути змінений без відома дер-ви, законодавця. Спеціальний, або родовий, статус відобр. особливості становища окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, вузівських працівників, учителів, фермерів, селян, робітників, учасників війн тощо). Ці верстви населення на підставі констит. статусу громадянина можуть мати додаткові права, обов'язки, передбачені законодавством.Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особи (стать, вік, сімейний стан, виконувану роботу тощо). Цей статус рухомий, динамічний, він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в процесі її життєдіяльності.Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємопов'язані, практично нероздільні. Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів багато, а індивідуальних — рівно стільки, скільки громадян У системі конституційного права України як галузі права особливе місце посідає інститут основ правового статусу особи, сутність якого викладена в розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». У нормах цього розділу розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.Цей констит. інститут відображає найсуттєвіші засади, які встановлюють правовий статус людини в дер-ві й сус-ві, принципи їх взаємовідносин. Структуру констит. статусу особи в Укр. утв. такі елементи: 1) громадянство; 2) правосуб'єктність, яка включає в себе правоздатність і дієздатність; 3) основні права, свободи, законні інтереси і обов'язки; 4) правові принципи; 5) гарантії правового статусу, серед яких особливе значення має юридична відповідальність. Основу правового статусу особи складають її права, свободи, законні інтереси і обов'язки. В їх єдності вони є базою для інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

24. Громадянство України – це правовий зв'язок між фізичною особою та Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках (ст.1 ЗУ «Про громадянство»). Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:1) правовий характер;2) необмеженість у просторі й часі; 3) максимальний характер взаємних прав та обов 'язків.Громадянство в Україні базується на таких принципах:

Принцип єдиного громадянства, закріплений в ст. 4 КУ і у ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає, що виключається можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць, у тому числі громадянства АРК. Зак-во Укр. не допускає існування подвійного громадянства в нашій д-ві. Громадянин Укр. не може одночасно мати громадянство іншої держави. Це конст. положення спрямоване на забезпечення єдиного правового статусу для всіх громадян Укр. та однакового правового зв'язку кожного громадянина з державою. Не тільки безгромадянство, а й подвійне громадянство є негативним явищем. Принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства, закріплений у ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає недопустимість втрати громадянином Укр. громадянства внаслідок колізій законодавства України із законодавством інших держав, громадянство яких бажає придбати громадянин Укр. Згідно з п. 2 ст. 9 закону особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної д-ви, до органу, що прийняв документи про прийняття її до громадянства Укр., протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.Принцип недопустимості позбавлення громадянства громадянина України закріплений у КУ (частина перша ст. 25), у Законі «Про громадянство України» (п. З ст. 2) і відповідає світовим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав людини про те, що кожна людина має право на громадянство. У частині другій ст. 15 Декларації встановлено: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство». Позбавлення громадянства — це розторгнення громадянських зв'язків за ініціативою держави в односторонньому порядку, що не передбачає як умови згоди на це громадянина. Заборона конституційного зак-ва Укр. на застосування позбавлення громадянства випливає із права людини на громадянство, двостороннього характеру зв'язків щодо громадянства між людиною і державою, недопустимістю розірвання цих зв'язків, як однією, так і другою сторонами без взаємної згоди.Принцип неможливості автоматичного набуття і втрати громадянства закріплений у п. 5 ст. 2 ЗУ «Про громадянство Укр.». У ньому встан., що гром-во в Укр. ґрунтується на принципі неможливості автоматичного набуття гром-ва Укр. іноземцем чи особою без гром-ва шляхом укладення шлюбу з громадянином Укр. або набуття гром-ва Укр. його дружиною (чоловіком) та автоматичного прип. громадянства України одним з подружжя у результаті припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя. У ст. 19 вказується на підстави втрати громадянства України. Але воно втрачається не автоматично, тобто при настанні відповідного юридичного факту, що є підставою втрати громадянства, а з моменту видання ПУ указу (ст. 22). Це стосується й неможливості автоматичного придбання громадянства. Ст. 9 закону послідовно проводить принцип стійкого правового зв'язку громадянина з державою, що є суттєвою ознакою громадянства.Принцип рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і часу набуття ними громадянства України, закріплений у п. 6 ст. 2 ЗУ «Про гром-во України», означає, що кожний громадянин України володіє однаковими правами, свободами і обов'язками незалежно від підстав набуття громадянства. Принцип збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина Укр., закріплений у п. 7 ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає, що виїзд громадянина за межі території держави не означає втрати ним громадянства. Принцип визнання права громадянина на зміну громадянства, закріплений у п. 4 ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає, що громадянин має право вільно, без особливих перепон, змінити своє громадянство в порядку, встановленому законодавством. У частині першій ст. 25 Конституції України закріплено: «Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство». Права громадянина на зміну громадянства ніхто не може позбавити. Стійкий характер правових зв'язків особи і Української держави не означає насильницького, примусового утримання людини в громадянстві..Принцип захисту і піклування про громадян України, що перебувають за межами Укр., закріплений у ч.3 ст. 25 КУ в положенні: «Укр. гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами». Це зобов'язує дипломатичні представництва і консульські установи України, посадових осіб вживати необхідних заходів для забезпечення прав українських громадян, які перебувають за кордоном, користуватися в повному обсязі правами, наданими законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держави перебування громадянина.Принцип невидачі громадян України іноземній державі випливає із положення ч.2 ст. 25 КУ про те, що: «Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі». Із цього принципу є винятки, які випливають із міжнародних зобов'язань України. Обмеження щодо невидачі державою своїх громадян іншим державам містяться у нормах кримінального права. Відповідно до законодавства України громадянин України, який учинив злочин за межами України, підлягає кримінальній відповідальності за Кримінальним кодексом України. Але це не означає, що цей громадянин не може бути притягнутий до відповідальності за місцем учинення злочину, тобто за кордоном.

25. Підстави набуття та припинення громад.Згідно зі ст. З Закону «Про гром-во Укр.» громадянами Укр. є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території Укр.; 2) особи незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності ЗУ «Про гром-во Укр.» проживали в Укр. і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Укр. на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Укр. вони не досягли повноліття; 4) особи, які набули гром-во Укр. відповідно до ЗУ та міжнародних договорів Укр. Відповідно до ст. 6 закону гром-во Укр. набувається на таких підставах: за народженням; за територіальним походженням; у результаті прийняття до громадянства; поновлення у громадянстві; усиновлення; встановлення над дитиною опіки чи піклування; встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; шляхом встановлення батьківства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Встановлені підстави набуття громадянства відповідають інтересам нашої держави та загальновизнаним принципам міжнародного права. Одержання гром-ва за народженням (філіація) є головною формою набуття особою статусу громадянина держави. У ЗУ «Про гром-во Укр.»(ст. 7) закріпл. такі форми набуття гром-ва Укр. за народженням. Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином Укр. Особа, яка народилася на території Укр. від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території Укр., і не набула за народженням гром-ва іншої держави, є громадянином Укр. Особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території Укр., і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином Укр. Особа, яка народилася на території Укр., одному з батьків якої надано статус біженця в Укр. чи притулок в Укр., і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Укр. чи притулок в Укр., є громадянином Укр. Особа, яка народилася на території Укр. від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території Укр., і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином Укр. Новонароджена дитина, знайдена на території Укр., обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином Укр. Особа, яка має право на набуття громадянства Укр. за народженням, є громадянином Укр. з моменту народження.Набуття громадянства України за територіальним походженням означає, що особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією Укр. відповідно до ст. 5 ЗУ «Про правонаст-во Укр.», а також на інших територіях, що входили до складу УНР, ЗУНР, Української Держави, УСРР, Закарпатської України, УРСР, і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне гром-во, та подала заяву про набуття громадянства Укр., а також її діти реєструються громадянами Укр.Важливою підставою набуття громадянства України є прийняття до громадянства України, яке визначається як натуралізація, або укорінення. Натуралізація — це надання органами державної влади країни громадянства зацікавленій особі на її прохання відповідно до визначеної законодавством процедури. Є дві основні форми натуралізації: індивід. натуралізація і натуралізація у результаті правонаст-ва дер-ви. Останній вид натуралізації автоматично виникає в момент утворення нової держави. Датою набуття гром-ва Укр. у випадках, передбачених ст. 9 закону, є дата видання відповідного указу ПУ.Одним із способів набуття громадянства є поновлення у громадянстві України, яке прийнято визначати як репатріацію, або реінтеграцію. Цей спосіб є важливим для тих осіб, які раніше перебували у громадянстві Укр., але за якихось обставин його втратили. Закон передбачає, що така особа може бути поновлена у гром-ві Укр. за її клопотанням. Репатріація відрізняється від натуралізації спрощеним порядком набуття громадянства. Згідно зі ст. 10 ЗУ «Про гром-во Укр.» особа, яка після припинення громадянства Укр. не набула іноземного гром-ва і подала заяву про поновлення у гром-ві Укр., реєструється громадянином Укр. незалежно від того, проживає вона постійно в Укр. чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених частиною п'ятою статті 9 цього закону. Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулась в Укр. на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві Укр., за відсутності підстав, передбачених частиною п'ятою ст. 9 цього закону, реєструється громадянином Укр. При цьому особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у громадянстві України.Закон «Про громадянство України» регламентує підстави набуття дітьми громадянства Укр. у результаті усиновлення, внаслідок встан. над дитиною опіки чи піклування, у зв'язку з перебуванням у гром-ві Укр. її батьків чи одного з них, у результаті встановлення батьківства, набуття гром-ва Укр. особою, визнаною судом недієздатною, у результаті встановлення над нею опіки громадянина України (ст. 11—15). Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою. Відповідно до п. 10 ст. 6 ЗУ «Про гром-во Укр.» громадянство набувається і за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Таке набуття гром-ва має місце: а) при об'єднанні двох і більше держав в одну і при розпаді великої держави; б) при укладанні мирних договорів, угод з питання репатріації, спеціальних угод з територіальних питань, які пов'язані з переходом частини території від однієї держави до другої (цесія), обміну окремими частинами територій, продажу частини території.У разі територіальних змін можливі оптація і трансферт. Оптація — це добровільний вибір особою громадянства шляхом подання індивідуальної заяви про те, що оптант бажає жити на території держави, якій передається територія його проживання. Трансферт — автоматична зміна громадянства, коли разом з переходом території автоматично змінюється громадянство незалежно від згоди чи незгоди населення території, яка переходить під юрисдикцію іншої держави. Наприклад, фактично трансферт відбувся при об'єднанні НДР і ФРН1.Припинення громадянства — це припинення постійного правового зв'язку особи з Українською державою. Світовий досвід правового регулюв. гром-ва свідчить, що гром-во може припинятися за такими підставами: 1) в силу закону; 2) позбавлення гром-ва; 3) внаслідок виходу або відмови від гром-ва; 4) на підставі міжнародних договорів; 5) внаслідок припинення існування дер-ви як суб'єкта міжнародного права.Згідно зі ст. 17 ЗУ «Про гром-во Укр.» громадянство припиняється: а) внаслідок виходу з гром-ва Укр.; б) внаслідок втрати гром-ва Укр.; в) за підставами, передбаченими міжнародними договорами Укр. Вихід з громадянства — це припинення громадянства за ініціативою особи.Вихід із громадянства України — головна підстава його припинення. КУ (ч.1 ст. 25) встановлює, що громадянин Укр. не може бути позбавлений права змінити гром-во. Вихід із гром-ва — акція добровільна, яка відбувається за особистим клопотанням громадянина на ім'я ПУ. Ніхто не має права заборонити особі змінити своє громадянство. Згідно зі ст. 18 ЗУ «Про гром-во Укр.», особа яка виїхала на постійне проживання за кордон, може вийти з гром-ва України за її клопотанням. В законі закріплено, що вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.Втрата громадянства. ЗУ «Про громадянство Укр.» (ст. 19) встановлює підстави втрати громадянства України. Такими підставами є: 1) якщо громадянин Укр. після досягнення ним повноліття добровільно набув гром-во іншої держави. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного гром-ва, за винятком випадків, якщо: а) діти при народженні одночасно з грома-вом Укр. набувають також громадянство іншої держави; б) діти, які є громадянами Укр. і усиновлені іноземцем, набувають гром-во усиновителя; в) громадянин Укр. автоматично набув громадянство іншої держави у результаті одруження з іноземцем; г) згідно із зак-вом іншої держави її громадянство надано громадянину Укр. автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави; 2) якщо іноземець набув громадянство Укр. і не подав у порядку, передбаченому частиною п'ятою ст. 8, п. 2 частини другої ст. 9 та частиною другою ст. 10 цього закону, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; 3) якщо іноземець набув громадянство Укр. і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; 4) якщо особа набула громадянство Укр. на підставі ст. 9 цього закону у результаті подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 5) якщо громадянин Укр. без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи місцевого самоврядування іншої держави.

26. нац. Меншини. Окрему групу прав людини становлять права нац. меншин. Досить поширеним є твердження про первинність і вищість прав людини, проте їх не можна протиставляти правам нац. меншин. Теза про пріоритет прав людини над правами нації, нац. меншини містить у собі певну суперечність, бо якщо права 1 і 2 покоління — це права і свободи людини як окремої особи, то права 3 покоління — це, власне, одночасно і права людини як індивіда, і права нац. меншини, нації, нац.-етнічної спільноти, до якої особа себе відносить.Правовий статус національної меншини — це сукупність юр. чинників, які сприяють збереженню її нац. самобутності, зумовлюють її існування, безпосередньо і суттєво впливають на подальший розвиток нац. меншини як усталеної соц. спільноти, що склалася історично. Це певний набір факторів, що зумовлюють місце, роль і становище такої соц. спільноти, як нац. меншина стосовно титульної та інших націй, інших нац. меншин і етнічних груп, а також держав та їх об'єднань.До правового статусу нац. меншин входять такі основні елементи: а) принципи правового статусу нац. меншин; б) основні права нац. меншин; в) основні обов'язки нац. меншин; г) гарантії реалізації прав нац. меншин.Принципи правового статусу нац. меншин — це провідні, основоположні, засадничі, фундаментальні ідеї, згідно з якими і в межах яких здійсн. визнання і формально-юридичне визначення в міжнародно-правових документах та НПА нац. (внутрішнього) зак-ва окремих держав основних прав і обов'язків національних меншин та гарантій їх реалізації.Такими засадничими ідеями є принципи: 1) визнання та поваги прав окремої особи, прав нац. меншин та прав будь-яких інших нац.-етнічних спільнот; 2) рівноправності; 3) неприпустимості дискримінації нац. меншин, проявів расизму, ксенофобії, антисемітизму; 4) взаємопов'язаності та взаємозалежності прав і обов'язків нац. меншин; 5) універсальності та неподільності прав нац. меншин; 6) невід'ємності прав нац. меншин; 7) подолання міжнаціональної напруженості шляхом взаємних консультацій, діалогу та пошуку компромісів; 8) визнання та поваги територіальної цілісності держав і непорушності існуючих кордонів тощо.За КУ , держава бере на себе зобов'язання сприяти розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності нац. меншин (ст. 11). Окрім конституційних положень, правовий статус нац. меншин визнач. нормами Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р., ЗУ «Про національні меншини в Україні» та «Про мови в Українській РСР» . Відповідно до цих НПА громадянам в Укр. Гарант. рівні пол., ек. і культурні права і свободи незалежно від їх нац. походження. При цьому всі громадяни корист. захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, що належать до нац. меншин, Укр. виходить з того, що ці права є невід'ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини.До нац. меншин належать групи громадян Укр., які не є українцями за національністю, виявляють почуття нац. самоусвідомлення та спільності між собою. При встановленні належності до нац. меншин головним тепер є власне суб'єктивне ставлення людини, її самоусвідомлення себе як такої особи, яка належить до певної нац. меншини. Тобто особа має право сама, без будь-якого зовнішнього тиску визначати належність чи неналежність до нац. меншини.Зак-во Укр. визнає за громадянами, які належать до нац. меншин, такі специфічні права: вільно обирати та відновлювати національність; на національне прізвище, ім'я та по батькові; на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного і сучасного розселення; на створення нац. громадських об'єднань; на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у Державних і комунальних навчальних закладах або через нац. культурні товариства; на розвиток нац. культурних традицій; на використання нац. символіки; на відзначення нац. свят; на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; на створення нац. культурних і навчальних закладів; обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади; вільно встановлювати і підтримувати зв'язки з особами своєї нац. та їх об'єднаннями за межами України; на будь-яку іншу діяльність, що не суперечить законодавству.

27.КПС іноземних громадян. До складу населення Укр. як сукупності людей, що проживають у межах території Укр. і підлягають її юрисдикції, крім громадян Укр. входять також іноземці та особи без громадянства (апатриди).КУ чітко розмежувала поняття «іноземець» та «особа без громадянства», відносячи до перших лише іноземних громадян (ст. 26). Відповідно до конст. положень у ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 1) та «Про громадянство Укрю» (ст. 1) дається нормативне визначення іноземців та осіб без громадянства: іноземець -особа, яка не перебуває в громадянстві Укр. і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства -особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Укр. на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Під імміграцією розуміється прибуття в Укр. чи залишення в Укр. в установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Згідно з ЗУ «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається спец. уповноваженим центр. органом виконавчої влади в межах квоти імміграції . Квота імміграції -гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на імміграцію в Укр. протягом календарного року - встановлюється КМУПравовий статус іноземців в Україні визначаютьКУ, ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ЗУ «Про біженців». Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Укр., закріплено у ст. 26 КУ: іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Укр. на законних підставах, корист. тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов 'язки, як і громадяни Укр,- за винятками, встановленими Ку, ЗУ та інщими НПА.Цим КУ закріплює нац. правовий режим іноземців в Укр. Цей режим х-ся такими рисами:1)  він має загальний (неперсоніфікований) х-р, тобто пошир. на всі категорії іноземців, хоча правовий статус окремих із них може мати певні особливості;2)  іноземці корист. тими ж правами і виконують ті ж обов 'язки, що й громадяни Укр. Так, КУ та ЗУ іноземцям та особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного переліку природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні відносини; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань; право на свободу і віросповідання.Іноземці та особи без громадянства корист. в Укр. численними ек., соц. та культурними правами і свободами. Вони також є суб'єктами свободи підпр. Діял., права на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соц. захист, права на житло, права на достатній життєвий рівень, права на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, права на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку.Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших держ. органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав. Зокрема, за статтями 147, 150 КУ, статтями 13, 42, 43, 94 ЗУ «ПроКСУ» вони, як і громадяни Укр., можуть звертатися з письмовими клопотаннями до КСУ за необхідності тлумачення КУ та ЗУ з метою забезпечення реалізації чи захисту своїх конст. прав і свобод. 3)  дія нац. режиму щодо іноземців має певні межі: вони повністю не прирівнюються у правах та обов'язках до громадян Укр.Так, іноземці не користуються в Укр. більшістю пол. прав (не можуть об'єднуватися в пол. партії; не беруть участі в управлінні держ. справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі в референдумах; не мають права рівного доступу до держ. служби; не можуть створювати профспілки тощо), мають дещо менший порівняно громадянами Укр. обсяг ек., соц. і культурних прав (не мають права кор. об'єктами права держ. та комунальної власності, права на захист від незаконного звільнення, права на соц. захист, права безоплатно здобути вищу освіту); на них не пошир. обов'язок відбувати військову службу. 4)  нац. правовий режим має безумовний характер -він поширюється на іноземців та осіб без громадянства незалежно від того, мають чи ні громадяни Укр. подібні права у відповідних країнах.Положеннями ст. 24 КУ та ч. 2 ст. 2 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» закріплено принцип недискримінації іноземців та осіб без громадянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соц. і майнового стану, расової та нац. належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і х-ру занять, інших обставин.Правовий статус різних категорій іноземців в Укр. має певні особливості. Це, зокрема, стосується:-  іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання;-  іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування; - політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на території України); - біженців;- осіб, які користуються диплом. і консульськими привілеями та імунітетами;-  іноземців, які перебувають на території Укр. на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці інших держав);- нелегальних мігрантів тощо.Так, зокрема, статус іноземців, які користуються диплом. і консульськими привілеями та імунітетами х-ся тим, що на них не пошир. юрисдикція Укр. Наявність диплом. і консульських привілеїв та імунітетів означає: недоторканність особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї тощо.Особливий статус на території України мають біженці. Біженець - особа, яка не є громадянином Укр. і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, нац., громадянства (підданства), належності до певної соц. групи або пол. переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.Правовий статус біженців в Укр. визначається ЗУ «Про біженців» та міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1967 p. Правовий статус цієї категорії іноземців та осіб без громадянства в Україні характеризується такими особливостями.1. Вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де їхньому життю або свободі загрожує небезпека. Цей принцип, який отримав у міжнародному праві назву «non refoulement», є основним елементом притулку, він закріплений у ст. З ЗУ «Про біженців» відповідно до вимог ст. 33 Конвенції ООН про статус біженців: «Країни, що домовляються, не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на кордон країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи чи політичні переконання». 2. Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців.3. Біженці мають рівні з громадянами України права на: пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом;працю;підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;відпочинок;освіту;свободу світогляду і віросповідання;направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого ВРУ з прав людини,правову допомогу.4.  Біженці мають право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.5. На біженців покладаються обов'язки: -повідомляти протягом 10 робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі; -у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб; -проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.Статус біженця втрачається, якщо особа:1)  добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);2)  набула громадянство України чи добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;5)  не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона вдається до діяльності, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

28. Обов'язки — складова частина правового статусу особи. Вони тісно пов'язані з правами та свободами людини і громадянина, і цим можна пояснити ту обставину, що обов'язки закріплені у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України. Неможливо уявити людину, яка має тільки обов'язки, як неможливі й права особи без обов'язків. Свобода тільки тоді є реальною, якщо їй притаманні риси порядку, який базується на праві, а порядок і є єдність прав і обов'язків. Конституційні обов'язки законодавцем встановлюються для забезпечення інтересів інших людей, держави і суспільства, самих носіїв обов'язків. Для цих обов'язків характерним є їх тісний зв'язок із вимогами міжнародних актів. КУ виходить із принципу рівності обов'язків, що випливає із ст. 24 щодо рівності прав і свобод. У практичному аспекті це означає, що ні один громадянин не повинен звільнятись або ухилятись від обов'язків, цей тягар рівною мірою повинен поширюватися на всіх громадян. В Україні проживає чимало осіб, які не є громадянами нашої держави. КУ не звільняє їх від деяких обов'язків. І це правомірно, оскільки вони мають майже такі ж права і свободи, як і громадяни України. Але деякі обов'язки на таких осіб не поширюються (зокрема, захист Вітчизни).Обов'язок додержуватися КУ та ЗУ є одним із найважливіших обов'язків людини і громадянина. Він встановлений ст. 68 КУ і стосується всіх осіб, які перебувають на території Укр. Цей конст. обов'язок не обмежується виконанням тільки КУ та Зу , а означає, що кожний повинен додержуватися і підзаконних актів, актів органів місцевого самоврядування. Йдеться про дотримання принципу законності. В Конституції містяться заборонні норми у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у ст. 37 передбачена заборона утворення і діяльності політичних партій та громадських об'єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки тощо. Встановлюється, що на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом (ст. 17). Незнання законів не звільняє від відповідальності (частина друга ст. 68).Обов'язок захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України, шанування її державних символів встановлений ст. 65 КУ. Більш детально обов'язок захисту Вітчизни врегульовано ЗУ «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р. Порядок проходження військової служби встановлений ЗУ «Про загальний військовий обов'язок та військову службу». Альтернативна служба існує для тих громадян, які за своїми світоглядними та релігійними переконаннями не можуть нести військову службу. В цих та інших встановлених законом випадках громадяни Укр. мають право на заміну військової служби альтернативною невійськовою службою. Військова служба є почесним обов'язком кожного громадянина. Тому за ухилення громадян від чергового призову на дійсну військову службу, а також за ухилення від військової служби встановлена кримінальна відповідальність. Шанування державних символів уперше закріплюється як конституційний обов'язок громадян України. Державні символи — прояв суверенітету держави, і тому підлягають особливій охороні з її боку.Обов'язок не заподіювати шкоди природі і відшкодовувати завдані їй збитки встановлений ст. 66 КУ. Збереження довкілля визнається світовою спільнотою як основне завдання і обов'язок не тільки кожної держави, а й кожного землянина. Екологічні обов'язки громадян України деталізовані в поточному законодавстві, зокрема в ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. Обов'язок охорони культурної спадщини передбачений ст. 66 КУ. Він спрямований на збереження матеріальних і духовних цінностей українського народу, його історичних надбань. Це питання детально регламентується в «Основах законодавства України про культуру», в ЗУ «Про охорону культурної спадщини», «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей».Обов'язок набуття повної загальної середньої освіти, встановлений ст. 53 КУ, означає обов'язок кожного мати таку освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. У ЗУ «Про загальну середню освіту» визначено, що загальна середня освіта — це цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для її подальшої освіти і трудової діяльності. Загальна середня освіта є обов'язковою складовою безперервної освіти. Загальна середня освіта спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави.Обов'язок поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи, закріплений у ст. 68 КУ, є важливою умовою свободи, її необхідним обмеженням і фундаментальним принципом правопорядку. Повага до чужих прав потребує розвинутої правосвідомості громадян і наявність у особи стримуючих засад. Егоїстична реалізація своїх прав за рахунок інших є водночас порушенням як норм права, так і моралі. Додержання цього конституційного обов'язку значною мірою усуває конфлікти між людьми або їх мінімізує.Обов'язок піклуватися про дітей та непрацездатних батьків передбачено ст. 51 КУ . Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Обов'язок сплачувати податки і збори закріплений у ст. 67 КУ. Він у нашій державі вперше закріплений на конституційному рівні. Конституція зобов'язує кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Крім того, усі громадяни щорічно повинні подавати до податкових адміністрацій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Платниками податків є юридичні та фізичні особи, на яких згідно із законами України покладено обов'язок сплачувати податки.

29. Особисті права і свободи є основою правового статусу особи і до них належать права: на вільний розвиток своєї особистості; на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; на вільний вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і віросповідання (ст. 27— 35 КУ).Право на життя є найголовнішим, невід'ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини — це найвища цінність. Це право передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Уперше в нашій державі це право закріплене у ст. 27 КУ 1996 р., яка передб., що кожна людина має право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений. На дер-ву покладений обов'язок захищати права особи від протиправних посягань. Водночас ч.3 ст. 27 КУ вст., що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Право на повагу до гідності людини є невід'ємною ознакою цивілізованого сус-ва. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У ст. 21 КУ закріплюється, що «усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах». Ст. 28 КУ, встановлюючи повагу до людської гідності, закріплює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Причому людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ця конст. норма відповідає положенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження і покарання, прийнятої 1948 р., учасницею якої є Україна. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Згідно з вимогами КУ тримання під вартою може мати місце або як міра крим. покарання, або як запобіжний захід на період досудового провадження, судового розгляду та набрання вироком законної сили. Кожна особа, яка заарештована чи затримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми правами. Право людини на недоторканність житла. Приватне життя складають і ті сторони особистого життя, у які людина не бажає втручання інших. Гарантія недоторканності житла означає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із урятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. У КУ вперше вст. право людини на захист своєї гідності і доброго імені. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених КУ. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Ці обмеження цілком відповідають міжнародно-правовим стандартам прав людини. Кожному громадянину Укр. надається право знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Уперше в КУ 1996 р. закріплюється свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території Укр., гарант. свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію Укр. за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин Укр. не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Укр. Водночас поточне зак-во вст. обмеження в свободі пересування і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, в яких встановлений особливий режим (прикордонна смуга, закриті військові поселення, зони екологічного лиха тощо).Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, викор. і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом. Підставами для цього є: а) інтереси нац. безпеки, тер. цілісність Укр.; б) забезпечення громадського порядку; в) запобігання заворушенням чи злочинам; г) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Право на свободу світогляду і віросповідання закріплене у ст. 35 КУ, яке включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести реліг. діяльність. Здійсн. цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конст. положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Право на свободу світогляду і віросповідання в Україні регламентується ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. Згідно з ч.4 ст. 35 КУ ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

30. Політичні права і свободи — це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин держави. Ці права і свободи пов'язані з участю в сусп. житті, в управлінні дер-вою. В Укр. Пол. права належать переважно громадянам, хоча деякими з них (наприклад, свобода об'єднуватися в неполітичні організації, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення) можуть користуватись також іноземці і особи без гром-ва. Щодо пол. прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років. Пол. права можуть реаліз. людиною та громадянином як індивідуально, так і колективно. Наприклад, тільки колективним є право на збори, мітинги, об'єднання у пол. партії та громадські організації, яке одноособове здійснити неможливо. Закріплені в КУ пол. права і свободи відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, які передбачені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. і Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та інших міжнародно-правових актах. Регламентація пол. прав і свобод здійснюється у відповідних законодавчих актах, насамперед в законах про вибори, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про пол. партії в Укр.До пол. прав і свобод належать: право на свободу об'єднання у пол. партії та громадські організації; право брати участь в управлінні держ. справами, у всеукр. та місцевих референдумах, обирати і бути обраними до органів держ. влади та місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення (ст. 36—40 КУ).Найбільш узагальненим, інтегруючим усі інші пол. права і свободи є право громадян брати участь в управлінні держ. справами, у всеукр. та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів держ. влади та місцевого самоврядування.

Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Громадські організації сприяють розвитку пол. активності і самодіяльності громадян. Прийняття або вступ до таких організацій відбув. на добровільних засадах, і ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність до політичних партій або громадських організацій. Причому всі об'єднання громадян рівні перед законом. КУ (ст. 37) вст. заборону щодо утв. і діял. Пол. партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності Укр., зміну конст. ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і тер. цілісності дер-ви, підрив її безпеки, незаконне захоплення держ. влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. Пол. партіям та громадським організаціям заборон. мати воєнізовані формування.За своїм змістом і характером право на об'єднання передбачає можливість створення двох видів недержавних об'єднань: пол. партій і громадських організацій. Право брати участь в управлінні державними справами (ст.38) може здійснюватися громадянами України як безпосередньо, так і через представників, якими є наприклад депутати представницьких органів державної влади. Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації закріплене у ст. 39 КУ. Воно дає можливість громадянам Укр. збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Про їх проведення мають завчасно бути повідомлені органи викон. влади чи місцевого самоврядування. В цій статті йдеться про публічні збори та інші публічні заходи з суспільне значущих питань. Тому таке право належить тільки громадянам. Право на звернення встановлене у ст. 40 КУ, і воно є правом кожного направляти індив. чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів держ. влади, місцевого самоврядування і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін. У ЗУ «Про звернення громадян» регламентуються питання практичної реалізації права людини на звернення, під яким розуміються викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви або скарги. Звернення мають розглядатись і вирішуватись у місячний термін від дня їх надходження, а ті, що не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання (ст. 20 закону).

31. Економічні, соціальні і культурні права — це права, пов'язані з діяльністю людини в господ. сфері, її соц. відносинами з сус-вом, дер-вою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя. На відміну від більшості особистих і політичних прав багато соціально-економічних прав мають характер принципів і не забезп. безпосереднім захистом у судовому порядку. До основних економічних, соціальних і культурних прав належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; на працю; на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї; на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; на освіту; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41—54 КУ).Всі ці права і свободи є тісно взаємопов'язаними. Право володіти, корист. і розпор. своєю власністю, результатами своєї інтел., творчої діял. закріплене в ст. 41 КУ. Воно означає право кожного володіти, корист. і розпор. своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтел., творчої діял. Встановлюється, що право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, передбачене ст. 42 КУ. Дер-ва забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діял. Відповідно не допуск. зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Держава повинна захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів.Право користуватися об'єктами публічної (суспільної) власності. Згідно з ч.3 ст. 41 КУ громадяни для задоволення своїх потреб можуть кор. об'єктами права держ. та комунальної власності. Це стосується корист. природними ресурсами та об'єктами загальнодержавної власності. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися окремими об'єктами держ. та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого користування визначаються галузевим законодавством.Право на працю передбачене ст. 43 КУ. Воно визнач. як право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діял., реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. У ст. 43 КУ містяться такі принципові положення: а) кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; б) використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється; в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Нерідко, особливо останнє положення цієї статті, державою порушується.Право на страйк уперше передбачено ст. 44 КУ. Ті, хто працює, має право на страйк для захисту своїх ек. і соц. інтересів. Таким чином, вони не можуть ставити пол. вимог. Порядок здійсн. права на страйк вст. законом з урахуванням необхідності забезпечення нац. безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Право на відпочинок передбачено ст. 45 КУ. Воно забезп. наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, вст. скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Відповідно до КУ мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови права на відпочинок визначені в КЗПП.Право на соціальний захист закріплене в ст. 46 КУ і включає в себе право на забезпечення громадян в разі повної, часткової або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та | в інших випадках, передбачених законом. Право на житло встановлене ст. 47 КУ . Передбачено, що дер-ва повинна створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, які потребують соц. захисту, житло надається дер-вою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Встановлено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Більш детально це право врегульоване у Житловому кодексі України.Право на достатній життєвий рівень - кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування встановлене ст. 49 КУ. Визначено, що охорона здоров'я забезп. державним фінансуванням відповідних соц-ек., медико-санітар-них і оздоровчо-профілактичних програм. Дер-ва повинна ств. умови для ефект. і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога повинна надаватися безоплатно. Обов'язок дер-ви сприяти розвитку лікувальних закладів усіх форм власності. У ч.3 ст. 49 КУ наголошується, що існуюча мережа державних і комунальних медичних закладів не може бути скорочена. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Укр. вперше на конст. рівні закріплено в ст. 50 КУ і означає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. При цьому кожному гарант. право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Право на освіту передбачене ст. 53 КУ. Важливою гарантією цього права є обов'язок держави забезпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. На конкурсній основі громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах. У ст. 54 КУ вст., що громадянам Укр. Гарант. свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з іншими видами інтел. діяльності. Йдеться про культурні права. Закріплюється, що кожен громадянин має право на результати своєї інтел., творчої діял. Ніхто не може використ. або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава зобов'язана сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом.

32. Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином.Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конст. лад Укр., заснований на неухильному дотриманні КУ та ЗУ, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріплення найважливіших з них у КУ здійсн. одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях КУ, так і в чинному зак-ві.Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, є дер-ва. Роль дер-ви як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53 та інших ст. КУ, і ця функція реал. за допомогою різних правових засобів через усю систему органів держ. влади.Особливе місце в цій системі посідає ПУ -гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 КУ). ВРУ здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 КУ), призначає на посаду та звільняє з посади УповноваженогоВРУ з прав людини (ст. 101 КУ). КМУ вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 КУ).Парламентський контроль за додержанням конст. прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території Укр. і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений ВРУ з прав людини. Зокрема, ЗУ «Про Уповноваженого ВРУз прав людини» від 23 грудня 1997 р. визначає метою парламентського контролю, що його здійснює Уповноважений:1)  захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених КУ, ЗУ та міжнародними договорами Укр.;2) додержання та повагу до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими і службовими особами;3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;4)  сприяння приведенню законодавства Укр. про права і свободи людини і громадянина у відповідність із КУ, міжнародними нормами у цій галузі;5)  поліпшення і подальший розвиток міжнародної співпраці в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;6)  запобіг. формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;7)  сприяння правовій інформован. населення та захист конфіденц. інформації про особу.Уповноважений представляє ВРУ щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Укр. органами держ. влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їхніми посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.У разі необхідності Уповноважений може представити ВРУ спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Укр. прав і свобод людини і громадянина. Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов'язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

1. Центр з прав людини Економічної і Соц. Ради ООН.2. Комісію з прав людини ООН.3. Спец. органи ООН - Комітет із прав людини, Комітет з ек., соц. та культурних прав, Комітет з прав дитини , Комітет із ліквідації расової дискримінації, Комітет проти застос. катувань.4.  Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з прав людини). За розпорядженням Верховного комісара ООН з прав людини встановлено «лінію прямого зв 'язку з питань прав людини» - постійно діючу лінію факсимільного зв'язку, яка дозволяє Центру з прав людини ООН контролювати надзвичайні ситуації в галузі порушень прав людини. Лінія прямого зв'язку доступна для жертв порушень прав людини, для їхніх родичів і неурядових організацій.5. Європейський суд із прав людини. У громадян Укр. можливість звертатися до Європейського суду з'явилася після вступу Укр. до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 р. ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Механізм захисту прав людини включає заходи, що призво­дять до відновлення порушених прав неправомірними діями і від­повідальності особи, яка вчинила ці правопорушення.У разі порушення прав особи без їх відновлення, а також юридичної відповідальності з боку правопорушника правові га­рантії механізму захисту прав людини не можуть вважатися та­кими, що повністю здійснилися. Заходи захисту — первинна захисна реакція на самий факт відхилення від охоронних захо­дів, яка має завдання примусити зобов'язану особу виконувати обов'язки, накладені на неї законом або договором. Завдання юридичної відповідальності полягає в покладанні нового обо­в'язку зазнавати позбавлень, нести правовий збиток.

Адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно зКонституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.Правове регулювання діяльності адвокатуриДіяльність адвокатури регулюється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань.Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань.Адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об'єднань провадиться у Міністерстві юстиції України впорядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю.Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання.Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об'єднання відкривають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавством порядку - і в іноземних банках, мають печатку і штамп із своїм найменуванням.

33. Україна - суверенна і незалежна держава. Необхідною передумовою конст. ладу в будь-якій державі є її суверенність. Дер-ва здатна виражати волю своїх громадян, у повному обсязі гарантувати їхні права і свободи лише тоді, коли вона є суверенною. Суверенітет як необхідний атрибут державної влади виступає якісною рисою держави і становить важливу засаду конституційного ладу Укр. Основи теорії держ. суверенітету були закладені відомим франц. вченим Ж. Боденом ще в XVI ст. Так, у своїй праці «Шість книг про республіку» він х-вав суверенітет як одну з найважливіших ознак будь-якої держави, як абсолютну, ніким і нічим не обмежену верховну владу суверена (держави) над своїми громадянами. Основні ознаки суверенітету:1)    постійна влада суверена, яка не може бути обмежена законом, оскільки він сам є джерелом закону;2)    право суверена видавати і скасовувати закони, оголошувати війну та укладати мир.Згідно з Боденом єдиним сувереном, носієм влади може бути лише монарх, який уповноважений здійснювати правління Богом і є його намісником на землі. Звичайно, сучасні погляди на політико-правову природу державного суверенітету відрізняються від поглядів Бодена під кутом зору визначення суверена, характеристики співвідношення народного та державного суверенітетів тощо. З огляду на зазначене можна зробити висновок, що ознаками суверенітету Української держави є:- верховенство державної влади на всій території України;- єдність і неподільність державної влади;- незалежність і самостійність державної влади.Верховенство державної влади означає: по-перше, її необмеженість нічим і ніким, окрім народного суверенітету, КУ, громадянського сус-ва, природного права і законів; по-друге, відсутність на території Укр. будь-якої іншої конкуруючої влади, яка могла би видавати легітимні закони; по-третє, підпорядкованість держ. владі всіх громадян, їхніх об'єднань, органів держ. влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб.Єдність державної влади полягає в наявності єдиної системи органів державної влади (законодавчої, виконавчої та судової), які мають єдині цілі та завдання діяльності, що забезпечує певну ступінь керованості суспільством.Незалежність і самостійність державної влади означає, по-перше, те, що вона сама, без впливу інших сил, правоспроможна приймати нормативні акти та забезпечувати їх виконання за допомогою засобів державного примусу; по-друге, відсутність залежності (політичної, фінансової, організаційної тощо) органів державної влади від будь-кого всередині держави та за її межами.Отже, державний суверенітет характеризує повноту законодавчої, виконавчої та судової влади держави на її території, що виключає наявність будь-якої конкуруючої влади, а також: непідпорядкованість держави владі іншої держави у сфері міжнародного спілкування.

Конституційно-правовими ознаками України як суверенної держави є:1. Територіальна цілісність. Кожна суверенна держава має свою державну територію. Згідно з міжнародним правом державною територією є частина земної кулі, яка належить певній державі та в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство.Відповідно до ч. 1 ст. 2 КУ суверенітет Укр. Пошир. на всю її територію. Складниками державної території Укр. є її суходіл, води, надра під ними та відповідний повітряний простір. Державна територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Цілісність державної території Укр. полягає в забороні її насильницького поділу. Недоторканність державної території Укр. означає те, що всі інші держави зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на територію України відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН та в інших міжнародних договорах.2.   Єдиний конституційний простір. Ку є юридичною базою для формотворчої діяльності всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, вона визначає зміст і напрямки розвитку галузевого законодавства. До складу України входить автономне утворення - АРК, яка має КАРК (ч. 1 ст. 135 КУ). 3.   Громадянство. Одним із виявів суверенітету держави є встановлення громадянства. Згідно зі ст. 4 КУ в Укр. існує єдине громадянство. 4.   Єдина грошово-кредитна система. Наявність власної грошової одиниці є важливим виявом держ. суверенітету. Ст. 99 КУ визначає, що грошовою одиницею Укр. є гривня.5.  Національні Збройні Сили. Державний суверенітет передбачає реальну здатність держави забезпечити свою внутрішню і зовнішню безпеку. Оборону Укр., захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності КУ (ч. 2 ст. 17) покладає на Збройні Сили України.6.  Міжнародна правосуб'єктність. Україна як суверенна держава є повноправним суб'єктом міжнародного права, може вступати у відносини з іншими суверенними державами, вступати до міжнародних організацій, укладати міжнародні договори тощо. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18 Конституції України).7.  Офіційний статус державної мови. Державною мовою вважається визнана конституцією або чинним законодавством основна мова держави¹. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Це покладає на державу обов'язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Водночас держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.9. Державні символи. Важливими ознаками суверенної держави є державні символи: Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн і столиця.

34.Україна як республіка. Форма правління - це певний спосіб організації верховної влади в державі, який характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, встановленим порядком взаємовідносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні. Форма правління є найважливішим елементом форми держави.Головною, визначальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави. Залежно від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи - монархії та республіки..Республіка - форма правління, за якої всі вищі органи державної влади чи обираються громадянами на певний строк, чи формуються представницькими установами. Переважна більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління (більш як 140 із 200). КУ (ч. 1 ст. 5) також закріплює республіканську форму правління Укр.Загальними ознаками республіканської форми правління є:-  виборність глави держави та інших верховних органів державної влади на певний строк;- здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;-  обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;- переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність людини і держави.Конституційній теорії та сучасній практиці державного будівництва відомі три основні види республік; парламентська, президентська та квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана.Парламентарна (парламентська) республіка характеризується тим, що парламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальність, і обирає главу держави (президента або колегіальний орган, що здійснює функції глави держави), який фактично виконує лише представницькі функції (модель «гнучкого поділу влади»). Головною ознакою парламентарної республіки є реальне формування уряду парламентом і політична відповідальність уряду перед парламентом.Президентська (дуалістична) республіка х-ся тим, що глава держави - президент - обирається непарламент-ським шляхом і водночас є главою виконавчої влади. У презид. республіці найбільш послідовно проводиться в життя принцип поділу влади (модель «жорсткого поділу влади»: президент не може достроково припиняти повноваження парламенту, а останній не має права усувати з посади міністрів шляхом вотуму недовіри), а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади будуються відповідно до принципу стримувань і противаг.Квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана) республіка характеризується рисами як парламентської, так і президентської республіки з превалюванням ознак останньої. Практика державного будівництва різних країн світу знає різні приклади такого поєднання. Найбільш поширеними є два варіанти:1) президент, як і в президентській республіці, обирається громадянами, він поєднує функції глави держави і глави виконавчої влади, але виконавчу владу здійснює не одноосібно, а спільно з урядом, який має самостійний конст.-правовий статус і повинен отримати довіру парламенту. 2) всенародно обраний президент формує (за певної участі парламенту) уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі поділу влади окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади та підзвітний і підконтрольний парламенту.З практики державного будівництва інших країн відомі також вестмінстерські (Індія, Пакистан) та спотворені республіки: су-перпрезидентські, теократичні, президентсько-моністичні, президентсько-мілітаристські тощо республіки.Стаття 5 КУ закріплює республіканську форму правління, не конкретизуючи її. Аналіз розділів КУ, в яких визначається статус вищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок, що в Україні реалізовано квазіпрези-дентську (напівпрезидентську чи президентсько-парламентську) форму правління в її другому варіанті.Така модель організації влади х-ся зверхнім становищем ПУ в системі поділу влади - він, хоча формально і не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, наділяється КУ досить широкими прерогативами в усіх гілках влади, що, з одного боку, забезпечує керованість держави в умовах політичної чи економічної кризи, а з іншого - обумовлює надмірну централізацію управління, «непрозорість» виконавчої влади, створює організаційні можливості до надмірного втручання ПУ у вирішення питань виконавчої влади і, як наслідок, об'єктивно спричиняє виникнення протистояння і конфліктних ситуацій у відносинах між гілками влади.Закріплений КУ 1996 р. статус ПУ значною мірою, обумовив проведення широкомасштабної конституційної реформи, мета якої полягає у зміні системи організації влади, переході від президентсько-парламентарної до парламентарно-президентської форми правління. У перебігу реформи передбачається здійснити перерозподіл повноважень між вищими органами державної влади на користь парламенту та Кабінету Міністрів України та значно звузити прерогативи Президента України.

35. Державний устрій- це пол.-тер. організація дер-ви, яка х-ся статусом її тер. одиниць, формою їхніх правових відносин між собою та з державою в цілому. Сучасній практиці державного будівництва відомі три форми державного устрою: унітарна, федеративна та обласна (регіональна) держава.Унітарною (від лат. unitas - єдність) вважається держава, всі або переважна більшість вищих тер. одиниць якої не мають державоподібного статусу. Територія унітарної держави складається з адмініст. або пол.-адміністр. одиниць, які, за окремими винятками, не наділяються власним правовим статусом, а статус органів держ. влади та органів місцевого самоврядування, які здійснюють управління в межах цих одиниць, визначається актами чинного законодавства центральної влади.Унітарні держави класифікуються:1) залежно від наявності чи відсутності в їхнім складі дер-жавоподібних територіальних утворень (автономних одиниць) на прості та складні. Територія простої унітарної держави поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці³, тоді як складна унітарна держава у своєму складі має автономні одиниці.2) залежно від ступеня централізації управління на централізовані, децентралізовані та відносно децентралізовані. В централізованій унітарній державі управління на всіх субнаціональних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади. У децентралізованій унітарній державі відсутні місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції, і на всіх субнаціональних територіальних рівнях функціонують органи місцевого самоврядування. Відносно децентралізовані унітарні держави характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування. Частина 2 ст. 2 КУ визначає Укр. як унітарну державу, не конкретизуючи при цьому конкретну форму унітаризму. Аналіз положень КУ, присвячених питанням організації виконавчої влади на місцях, статусу АРК і місцевого самоврядування дозволяє х-ти Укр. як складну, відносно децентралізовану унітарну державу. Це пояснюється тим, що, по-перше, до складу Укр. входить автономне терит. утворення -АРК, по-друге, децентралізацію управління в Укр. здійснено лише на низовому терит. рівні - село, селище, місто, а на регіональному (область) та субрегіональному (район) рівнях управління збережено централізоване державне управління. Подібна система терит. організації влади є архаїчною і сьогодні в європейських країнах практично не застосовується. В контексті конституційної реформи гостро стоїть і питання щодо вдосконалення українського унітаризму на основі подальшої децентралізації управління, зокрема запровадження місцевого самоврядування на регіональному та субрегіональному територіальних рівнях.

36. Україна - правова держава. Сучасна політико-правова доктрина під правовою (у формальному сенсі) розуміє демократичну державу, де забезпечується верховенство закону, послідовно проводиться принцип поділу влади та визнаються й гарантуються права і свободи кожної людини. У КУ закріплено такі ознаки правової держави.1. Верховенство права (ч., 1 ст. 8). Принцип верховенства права передбачає:- пов 'язаність законодавчої влади природним правом (держава може видавати лише такі закони, які відповідають приписам природного (надпозитивного) права);- верховенство закону, що означає, по-перше, визнання за Конституцією України найвищої юридичної сили (ч. 2 ст. 8); по-друге, віднесення до предмета законодавчого регулювання найважливіших, визначальних суспільних відносин у всіх сферах життєдіяльності суспільства (ст. 92); по-третє, панування закону, безумовне підпорядкування законові всіх членів суспільства та держави в цілому;2.  Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6). Три гілки влади діють відносно самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї повноти влади в одних руках.

3.  Вищий пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 19). Правова держава визнає та гарантує права і свободи людини і громадянина, які закріплені Конституцією, загальновизнаними нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової держави «все, що не заборонено, те дозволено» сформульовано в КУ таким чином: «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством».4. Незалежність суду (ч. 1 ст. 126). У правовій державі суд відіграє роль головного елемента механізму гарантій прав і свобод людини. З огляду на це має бути забезпечена реальна незалежність суду від будь-яких владних чи громадських структур. Тільки незалежний суд може ефективно захистити людину від свавілля органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб.5.  Законність управління (ч. 2 ст. 19). Згідно з КУ органи державної влади та органи місцевого самоврядування (які здійснюють управління на різних територіальних рівнях), їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.6.  Правовий захист людини від порушення її прав державною владою (статті 55, 56). Згідно з Конституцією захист прав і свобод людини може здійснюватися: судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; міжнародними судовими установами або органами міжнародних організацій, членом яких є Україна; кожною людиною за допомогою заходів, не заборонених законом.

37. Україна - соціальна держава. У науці конституційного права сформульовано три підходи до розкриття змісту поняття «соціальна держава». Перший пов'язаний із розумінням соціального в най-загальнішому вигляді, себто як тотожного суспільному. Термін «соціальна держава» в цьому розумінні означає, що держава несе відповідальність за суспільство. Другий пов'язаний із трактуванням соціального як показцика соціального статусу людини, її зв'язку із суспільством. Згідно з третім, підтримуваним більшістю вчених, соціальна держава - це держава, яка надає підтримку незахищеним верствам населення, намагається впливати на розподіл матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справедливості, щоби забезпечити кожній людині гідне існування .

Головним завданням соціальної держави є сприяння суспільному прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов'язок забезпечити кожному членові суспільства гідний сучасної людини мінімум соціальних благ. Обов'язками соціальної держави згідно з Конституцією та чинним законодавством України є:- забезпечення соціальної спрямованості економіки;- охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці;- охорона здоров'я людей;-забезпечення підтримки сім'ї, дитинства, материнства та батьківства;- розвиток системи соціальних служб, які забезпечують соціальний захист громадян;- встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат і допомог.

38. Україна - демократична держава. Демократичною вважається держава, устрій і діяльність якої відповідає волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина. Ознаками України як демократичної держави є:1) реальна представницька демократія, що забезпечується обранням ВРУ, ПУ, представницьких органів місцевого самоврядування на основі демократичних принципів виборчого права;2) організація державної влади в Укр. на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 КУ). Теорія поділу влади була розроблена Д. Локком і Ш. Монтеск'є, а її зміст зводиться до того, що з метою забезпечення свободи громадян, по-перше, різні функції (види) державної влади - законодавча, виконавча і судова,- повинні здійснюватися різними, відносно автономними один від одного органами державної влади, по-друге, ці органи повинні бути взаємно врівноваженими. Вперше в Україні принцип поділу влади було зафіксовано в Конституції УНР 29 квітня 1918 р. У новітній історії України цей принцип вперше було проголошено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p.;3)  конституційне закріплення та реалізація принципу ідеологічного і політичного плюралізму (ст. 15КУ). Цей принцип, по-перше, унеможливлює існування в суспільстві будь-якої обов'язкової ідеології (державної чи іншої), по-друге, передбачає завдання держави сприяти організації та діяльності всіх політичних партій, інших організацій, діяльність яких перебуває в межах Конституції та чинного законодавства України. Правовий статус політичних партій, громадських організацій в Україні визначається Законом України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 p.;4) визнання й гарантованість місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України).

39. Конституційно-правове регулювання територіального устрою України.Територіальному устрою України присвячений розділ IX Конституції 1996 р. Норми цього розділу є одним з найважли­віших правових інститутів конституційного права України. Територія — одна з основних ознак держави, що визначає простір, на який поширюється суверенітет і влада держави. Під територією розуміється не тільки сухопутна її частина, а й водні і повітряні простори над ними. До території морських держав безпосередньо примикають, хоча до неї не входять, континентальний шельф та виключна економічна зона. Територіальний устрій України — це внутрішній її поділ на певні територіальні частини, співвідношення держави в цілому з її складовими частинами. Територіальний устрій необхідний для здійснення найріз­номанітніших державних функцій. Насамперед відповідно до територіального устрою будується система державних органів та самоврядних органів на місцях. Він також сприяє збалан­сованому розвитку всієї території; створенню сприятливих Умов для задоволення матеріальних, соціальних та культур­них потреб громадян тощо.Сутність територіального устрою України відбивається в його принципах, які визначені в Конституції України (ст. 132).1 До них належать такі: єдність та цілісність державної терито­рії; поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади; збалансованість соціально-економічного роз­витку регіонів.Територія кожного села, району, міста чи області є складовою території держави. Тому територія всієї держави складається із сукупності всіх територій відповідно до адміністративно-терито­ріального або іншого поділу. Кожна складова найменша і най­більша частина є невід'ємною і невідчужуваною територією всієї держави, а не будь-якого району або регіону. .Адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим: вищий рівень територіальних одиниць становлять Автономна Рес­публіка Крим, області та міста Київ і Севастополь (міста республі­канського підпорядкування, які мають спеціальний статус); середній рівень - райони і міста обласного підпорядкування; нижчий рі­вень - райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села.