3. Міжнародне становище урср у другій половині 50-х — на початку 60-х років.

У міжнародних відносинах повоєнний період характеризувався шаленою гонкою озброєнь, яку проводили обидві наддержави — США та СРСР. Розпочалося могутнє протистояння НАТО й Ор­ганізації Варшавського договору. Особливого резонансу в ук­раїнському суспільстві набули події 1956 р. в Угорщині. Гостро негативною виявилася реакція на жорстоке придушення буда­пештського повстання у Закарпатті, де проживали десятки тисяч угорців.

Безпосереднім наслідком карибської кризи стало прискорення порозуміння у справі заборони ядерних випробувань. У жовтні 1963 р. договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмос­фері, у космічному просторі й під водою підписали представники УРСР. Наприкінці листопада його ратифікувала Верховна Рада УРСР. МЗС УРСР виконувало обмежені представницькі функції, пов'язані переважно з членством в ООН (найбільш активною була участь у постійній комісії з питань освіти, науки і культури ЮНЕСКО). Зовнішньоекономічні зв'язки України розвивалися в основному з країнами радянського блоку і координувалися по лінії Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). У країни Східної і Центральної Європи спрямовувалося близько 80 % українського експорту.

Пересування населення у межах країн радянського блоку під­лягало суворим обмеженням. У 1956 р. вперше були здійснені прикордонні обміни делегаціями між Люблінським воєводством (Польща) і Львівською та Волинською областями.

Міжнародні зв'язки України з другої половини 50-х років істотно активізувалися. Однак МЗС УРСР не мало права на безпосередні політичні зносини з іноземними державами. Україні, як члену ООН, дозволялася лише участь у діяльності спеціа­лізованих органів світової співдружності — ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП та ін. Господарські зв'язки із зарубіжним світом теж здійснювалися виключно через загальносоюзні органи. Це були зв'язки в основному з країнами РЕВ. Тільки після встановлення економічних відносин СРСР з цими країнами, Україна могла брати в них активну участь.

4. Економічний розвиток урср у другій половині 50-х — на початку 60-х років.

УРСР почала отримувати політичні дивіденди як найбільша національна республіка. Хоча республіка з такою концентрацією ресурсів була політично небезпечною, але М. Хрущов вважав УРСР "своєю".

З перемогою Хрущова позиції української політичної еліти в керівних союзних органах все більш стабілізувалися. Вона отрима­ла істотну перевагу над управлінською елітою інших регіонів краї­ни. Влітку 1963 р. М. Хрущов довірив М. Підгорному посаду секре­таря ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК Компартії України став П. Шелест. Зобов'язані Хрущову своєю політичною кар'єрою, ці люди незабаром приєдналися до змови, що готувалася висуван­цем М. Хрущова — Л. Брежнєвим. У 1961 р. секретаря ЦК Компартії України В. Щербицького було призначено Головою Ради Міністрів України та обрано кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. Українська но­менклатура отримала більшу свободу дій, проте це не загрожувало диктатурі компар­тійно-радянської олігархії, так якби це тра­пилося в 20-х роках XX ст. під час україніза­ції суспільно-політичного і культурного життя. Національні почуття не оволодівали представниками номенклатури, які були справжніми інтернаціоналістами, їх цікави­ла лише влада та пов'язані з нею привілеї.

Природним критерієм таких інтернаціо­налістів мали стати "ділові якості", а стали "політичні ознаки".

Протекція українській політичній еліті та вихідцям з України в Москві не принес­ла Хрущову очікуваних сподівань. Навпа­ки, політичні діячі українського походжен­ня відіграли значну роль в його усуненні від влади.

Зміст майбутніх реформ, методи їх запровадження у життя, прогнозування можливих результатів найчастіше безпосередньо залежать від вихідної ситуації — в економіці, політиці, суспільних відноси­нах. 1953 р. відкрив шлях реформам, які були неможливі за життя Сталіна. Проте негативна оцінка минулого досвіду найчастіше да­валася з позиції окремих "недоліків", "помилок."

Розв'язуючи проблему прискорення науково-технічного про­гресу, М. Хрущов прийняв кілька принципових рішень, які визна­чили характер розвитку економіки на весь подальший період іс­нування радянської влади:

по-перше, було скорочено фонд нагромадження в на­ціональному доході, щоб забезпечити фінансовими ре­сурсами активну соціальну політику;

по-друге, змістилися акценти в розвитку оборонного потенціалу. Скорочення чисельного складу армії (на початку 60-х років офіцерський корпус зменшився на 200 тис. осіб) дало змогу спрямувати більше ресурсів на ракетно-ядерну зброю і пов'язану з нею космічну програму;

по-третє, щоб не починати створення нових галузей "з нуля", було вирішено закуповувати новітню техніку за кордоном.

Запуском першого супутника у 1957 р. Радянський Союз показав, що він раніше від США завершив роботи зі створення міжконтинентальних ракет, здатних перенести ядерну зброю в будь-яку точку земної кулі.

Радянська воєнна промисловість розвивалася переважно в глибинних регіонах Росії. Лише окремі підприємства розмі­щувалися безпосередньо в Україні. Зокрема, в Дніпропетровську швидко розбудовувався найбільший у світі ракетобудівний комплекс на якому працювали десятки тисяч науковців, інженерів, робітників.

Імпорт сучасного устаткування і технологій дав можливість Радянському Союзу подолати відставання від розвинених держав у перспективних галузях промисловості. У квітні 1961 р. саме радянська ракета доставила на орбіту першого космонавта.

Найрезонанснішою економічною реформою М. Хрущова була радикальна децентралізація управління промисловістю. Намага­ючись підвищити ефективність виробництва, він вирішив відмо­витися від "прив'язки" майже кожного більш-менш великого під­приємства до Москви, де зосереджувалися галузеві центри управління — міністерства.

У лютому 1957 р. пленум ЦК КПРС визнав за необхідне ліквіду­вати більшість галузевих міністерств та організувати замість них територіальні ради народного господарства — раднаргоспи. Неза­баром Верховна Рада СРСР прийняла закон про ліквідацію 10 за­гальносоюзних і 115 союзно-республіканських міністерств. Замість них було створено 103 раднаргоспи, у тому числі в Україні — 11. У відання українських раднаргоспів перейшло 2,8 тис. підпри­ємств, які виробляли абсолютну більшість промислової продукції республіки.

Найбільшими в Україні були Київський (5 областей, 8,5 млн. осіб населення), Харківський (3 області, 5,6 млн. осіб) і Львівський (4 області, 4,1 млн. осіб) раднаргоспи. Місцева політична еліта вперше отримала можливість контролювати економічний потен­ціал, за що й була вдячна ініціатору реформ. Різко підвищився престиж секретарів обкомів в областях, де розташовувалися ради народного господарства. У травні 1960 р. Президія Верховної Ради УРСР створила ще три раднаргоспи — Кримський, Полтавський і Черкаський (у складі останнього перебували дві області — Чер­каська і Кіровоградська).

Реформатори були переконані, що неефективність промисло­вості, її несприйнятливість до науково-технічного прогресу віді­йдуть у минуле, якщо централізоване керівництво замінити тери­торіальним. Побудова управління промисловістю по горизонталі зовсім не змінювала господарського механізму, який залишався неринковим. Як і раніше, підприємства не могли працювати са­мостійно, оскільки ринку засобів виробництва не існувало. Відмін­ність полягала лише в тому, що тепер чиновники розпорошилися по всій країні, а не сиділи в одному центрі.

М. Хрущов визнав доцільність такої реформи як політик, але не врахував систему економічних чинників і показників.

Консерватори виступили проти реформи не тому, що вона не обіцяла реальних результатів, а тому, що відчули загрозу втрати економічної влади. Не випадково спроба державного перевороту сталася через місяць після прийняття Верховною Радою СРСР за­кону про децентралізацію управління промисловістю.

Проте непослідовність у діях М. Хрущова призвела до того, що в 1963 р. була утворена Вища рада народного господарства СРСР, покликана керувати усіма органами управління народним госпо­дарством — Раднаргоспом СРСР, Держпланом СРСР, Держбудом СРСР, комітетами, створеними замість ліквідованих міністерств. Система управління стала ще більш розгалуженою і забюрокра­тизованою, ніж була до реформи.

На тлі нескінченних організаційних змін результати розвитку української промисловості виглядали в добу М. Хрущова цілком пристойно. Україна вважалася пріоритетним регіоном для капітального будівництва. Темпи розвитку її промисловості перевищували серед­ні по СРСР.

Кожна галузь промисловості за десятиліття збагатилася нови­ми потужностями.

Інтенсивно споруджувалися шахти в Донбасі, освоювалися нові вугільні басейни — Львівсько-Волинський і Дніпровський буро-вугільний. Увійшли в експлуатацію потужні газові родовища. Швидко розгорнулася мережа магістральних газопроводів. При­скорено розбудовувався Криворізький залізорудний басейн. У 1955 р. став до ладу найбільший у Європі Південний гірничо-збагачувальний комбінат.

За рівнем виробництва металургійної продукції на душу насе­лення Україна випереджала економічно розвинені країни світу.

Нарощувати виробництво продовольства можна було двома принципово різними способами: інтенсифікацією виробництва або розширенням посівних площ. М. Хрущов покладав особливі надії на освоєння цілинних і перелогових земель Північного Ка­захстану, Сибіру, Алтаю і Південного Уралу. Найбільший урожай на цілині було зібрано у 1956 р. Тоді освоєні регіони дали полови­ну заготовленого державою хліба.

В Україні друга спроба призвичаїти селян до кукурудзи (першу спробу зробив X. Раковський в 1922-1923 рр.) увінчалася помірним успіхом. У1961 р. колгоспи і радгоспи республіки виділили 3 млн. га кращих земель для "цариці полів". "Кукурудзяна епопея" з усією переконливістю засвідчила, що аграрна політика компартійно-радянського керівництва залишалася суто волюнтаристською.

В аграрній політиці М. Хрущов завжди співіснували ідеологічна і прагматична тенденції. Виступаючи в 1957 р. на пленумі ЦК Компартії України, М. Хрущов гостро поставив питання про добровільний продаж колгоспниками своїх корів та іншої худоби колгоспним тваринницьким фермам. Кількість корів у підсобних господарствах колгоспників України скоротилася за 1954-1964 рр. на 9 %, свиней — на 20, овець і кіз — на 53 %. Внаслідок цього обсяг продукції, що надходила в базарну торгівлю, зменшився, а ціни зросли.

У середині 1963 р. сільське господарство знову перетворилося на найслабшу ланку радянської економіки. Посуха 1963 р. пока­зала всю гостроту продовольчого становища. На Україну були покладені високі зобов'язання щодо постачання зерна, які вона виконати повністю не змогла.

Радянська командна економіка не мала внутрішніх стимулів для підвищення технічного рівня, але відзначалася величезними мобілізаційними властивостями. Для тих, хто нею керував, не існувало жодних труднощів у перерозподілі капіталовкладень на галузі, які вважалися пріоритетними.

Перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого, реабілітація жертв політичного

терору в процесі десталінізації зовсім не означали, що група вищих функціонерів і вождів Комуністичної партії змінила своє ставлення до інакомислення як до суспільно-політичного явища в житті радянського суспільства. Правляча верхівка на чолі з М. Хрущовим, так само як і Й. Сталін, розглядала різні вияви опозиції як смертельну загрозу панівному режиму.