2. Рух Опору в Україні (1941-1944 рр.).

Однією з особливостей Другої світової війни став широкий ан­тифашистський рух Опору, найефективнішою формою якого був партизанський рух. За офіційними даними, на території СРСР діяли 1 млн. партизанів та бійців руху Опору, в Югославії — від 500 до 800 тис, Франції — 500 тис, Польщі — 130 тис, Греції — 122 тис, Албанії — 70 тис, Бельгії — 23 тис. Проте найжорстокіша боротьба розгорнулася на території України. Проти нацистів дія­ли формування українських націоналістів різних проводів та ра­дянські партизани. У західному регіоні республіки переважна більшість населення підтримувала діяльність ОУН-УПА. І нині ак­туальною залишається проблема взаємин радянських партизанів і вояків ОУН-УПА, їхнє ставлення до населення західних областей України.

Через непідготовленість партизанський рух на початку окупа­ції був майже розгромлений. Ні партійно-державне керівництво, ні органи держбезпеки, ні військове командування не були готові до організованої боротьби. До того ж більшість професіоналів мінно-підривної справи були репресовані під час політичних арештів у середині 30-х років. Перші партизанські загони в Україні розпоча­ли свою діяльність у липні 1941 р. Ста­ном на 1 жовтня 1941 р. в областях Ук­раїни було сформовано 738 загонів і 191 диверсійну групу. З червня 1942 р. у ро­боті підпілля і партизанських сил від­бувся вирішальний перелом. 22 липня 1942 р. фашисти повністю захопили те­риторію УРСР, встановивши на ній жор­стокий окупаційний режим. З 1 серпня 1941р. до 1 березня 1942 р. українські партизани знищили 1652 об'єкти війсь­кового призначення. Упродовж грудня 1942р. — березня 1943 р. відбулося становлення системи управління парти­занським рухом в Україні. Наприкінці 1942 р. партизанський рух набуває масового характеру на всій тимчасово окупованій тери­торії України. В деяких районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей, контрольованих радянськими партизанами, утворювалися партизанські краї та зони, де почали відновлюватися органи радянської влади.

У радянському партизанському русі України діяло 46 парти­занських з'єднань і близько 2 тис. загонів диверсійно-розвідуваль­них груп, в яких налічувалося майже 500 тис. осіб. Найактивніши­ми виявилися партизанські загони під командуванням С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, Д. Медведєва, П. Вершигори, М. Наумова.

Слід зауважити, що дії партизанських загонів нерідко характе­ризувалися неузгодженістю і непрофесійністю, невмінням вико­ристати усі можливості для ведення збройної боротьби. Так, ста­ном на 15 березня 1942 р. із 1376 загонів і груп інформація про бойові дії надійшла лише від 141. Часто застосовувалася примусо­ва мобілізація у партизани під загрозою розстрілу. Не вистачало зброї та боєприпасів. Перед партизанами іноді ставилися такі за­вдання, які перевищували їхні реальні можливості, що призводи­ло до невиправданих втрат.

У 1943 р. радянські збройні формування несподівано зустріли сильне опертя з боку ОУН-УПА на теренах Волині — Полісся. ЦК КП(б)У й УШПР (Український штаб партизанського руху) не вдалося ввести радянські оперативні групи на території Дрогоби­цької, Львівської, Станіславської та Чернівецької областей. Крім Ковпака у Галичину не пробилося жодного партизанського фор­мування.

На початку 1944 р. найбільше партизанських сил було сконцен­тровано на території Рівненської, Житомирської та Кам'янець-Подільської областей (18 з'єднань у складі 115 загонів чисельністю близько ЗО тис. осіб).

В Україні діяли не лише радянські партизанські загони. Перед початком війни та на її першому етапі Організація українських націоналістів (ОУН) різних напрямів намагалася встановити кон­такт з представниками військового керівництва нацистської Ні­меччини, намагаючись таким чином відновити "незалежну і суве­ренну українську державу". Після захоплення Львова німецькими військами похідна група ОУН С. Бандери за підтримки батальйо­ну "Нахтігаль" зібрала представників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням, яке ЗО червня 1941 р. прийняло Акт про відновлення держави. Однак розпочати роботу щодо її розбудови не вдалося. Німецьке керів­ництво на цей крок відреагувало вороже. На початку липня 1941 р. Українське державне правління було заборонене. С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 членів ОУН(Б) за наказом Гітлера заарешту­вали і кинули до концтаборів, де частина з них загинула.

У жовтні 1941 р. інша група оунівців-мельниківців — виступила у Києві з ініціативою створення Української Національної Ради, сподіваючись, що вона стане представницьким органом усієї Ук­раїни. 5 жовтня відбулися установчі збори, на яких було створено Українську Національну Раду й обрано президію на чолі з профе­сором М. Величковським. Невдовзі були утворені Київська, Чер­нігівська, Полтавська обласні ради Української Національної Ради. Реакція німців на це була негативною — понад 40 ініціаторів цієї акції розстріляли. Почалася ліквідація місцевих українських на­ціональних рад та їх органів.

Після невдалої спроби відновити Українську державу в червні-серпні 1941 р. провід ОУН(Б) прийняв рішення про перебудову своєї організації. Основну частину кадрів було переведено на не­легальний стан і нелегальні форми роботи, з умовою не вступати у відкритий конфлікт з окупаційною владою. Однак під впливом подій на Східному фронті, успіху радянських військ, провід ОУН(Б) взяв курс на прискорення підготовки власних збройних формувань. З квітня 1943 р. вони беруть назву — Українська повс­танська армія (УПА), на чолі якої став Р. Шухевич (псевдонім Чуп­ринка). Дії УПА поширилися з Волині на Полісся та Галичину. У деяких місцевостях було ліквідовано німецьку адміністрацію і встановлено українську цивільну та військову владу. Прикладом є проголошення Колківської республіки на Волині.

На рубежі 1943-1944 рр. з наближенням лінії фронту до теренів Західної України відбулися істотні зміни акцентів у збройній бо­ротьбі ОУН-УПА. Вона спрямовувалася, головним чином, проти радянського руху опору, а згодом ОУН-УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну в тилу радянських військ проти від­новлених партійних і радянських органів. Не варто забувати про ще один фронт УПА — бойові дії проти поляків, які були спрово­ковані жорстокими зачистками Армії Крайової волинських зе­мель та намаганням задекларувати ці землі власністю Польщі. За даними сучасних істориків близько 10 тис. жертв було з польської сторони та понад 30 тис. — з української.

Головним ворогом ОУН-УПА залишався Радянський Союз. Як вказує Р. Іванченко, у жовтні й листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 — проти радянських партизанів. У 1943 р. при УПА почали створювати загони з вірмен, грузинів, литовців, татар, щоб спільними зусиллями боротися проти СРСР.

Московський центр розумів, що рух ОУН-УПА впливав не лише на західні області України. Тому в 1943 р. після низки знач­них перемог на фронтах, розпочинається активна боротьба з оунівцями та їхніми прихильниками з числа місцевого населен­ня.

Чи можливо в умовах сьогодення примирити солдатів ОУН-УПА і солдатів Червоної армії? Мабуть, ні. Ще не всі таєм­ниці війни розкрито, ще не всі крапки розставлено. Західна Украї­на не хотіла інтегруватися до СРСР, а українська радянська рес­публіка на той час вже пережила два голодомори, репресії, партійні чистки, переслідування віруючих і фактично втратила вже свій найкращий генофонд, на відродження якого потрібен був час.