2. Національно-визвольний рух. Політичні партії, їх програми і діяльність.

Національно-визвольний рух у Західній Україні трактується дослідниками неоднозначно, а іноді й суперечливо. Витоки падін­ня державності у Західній Україні і втрати її національної неза­лежності коренилися не лише у військовій перевазі Польщі та під­тримці її державами Антанти, айв нерішучості та непослідовності внутрішньої політики уряду Петрушевича — Голубовича.

Правий фланг політичних сил очолювала Організація Українсь­ких Націоналістів (ОУН), створена в січні 1929 р. Є. Коновальцем у Відні. В основі її ідеології був націоналізм, а за мету ОУН ставило безкомпромісну революційну боротьбу, відновлення втраченої не­залежності Української соборної держави (тобто єдиної держави на всіх етнічних землях). ОУН, яка була заснована на жорсткій централізації, діяла підпільно. Важливим елементом її тактики у 30-х роках були терористичні акції проти польських сановників. Організація видавала власні газети, журнали ("Юнак", "Сурма", "Розбудова нації").

Найгучнішою акцією ОУН у 1934 р. було вбивство польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького та противника оунівських методів українського педагога І. Бабія. У відповідь польська влада посилювала терор проти членів ОУН та всіх українців. У 1932 р. поляки стратили бойовиків ОУН В. Біласа та Д. Данилишина. Процес над учасниками теракту за вбивство Б. Перацького завершився трьома вироками до страти, які потім замінили на довічне ув'язнення (С. Бандері, М. Лебедю, Я. Карпинцю). Через свій радикалізм ОУН підтримувала переважно молодь, яка захоплювалась героїзмом її членів.

Наймасовішою і найвпливовішою політичною силою було центристське Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене в 1925 р. шляхом об'єднання Трудової партії з численними центристськими організаціями. Об'єднання не стало новою політичною силою, не мало фіксованого членства і членських обов'язків, хоча в ньому існувала партійна дисципліна. Головою УНДО було обрано Д. Левицького. УНДО мало вирішальний вплив на кооперативні й культурні організації.

Лідери УНДО прагнули демократичним, парламентським шляхом відстоювати інтереси українців у польському сеймі (пар­ламенті) і передбачали боротьбу за самостійну Україну легальни­ми і мирними засобами. У 20-х роках УНДО прихильно ставилося до об'єднання з Радянською Україною, але після голодомору 1932-1933 рр. бажаючих потрапити до "комуністичного раю" майже не залишилося.

Посилення антиукраїнської політики польського уряду на по­чатку 30-х років змусило УНДО перейти до політики "нормаліза­ції" українсько-польських взаємин. Ця політика дала лише тимча­совий ефект, бо через екстремізм ОУН та польських шовіністів уряд у 1938 р. відновив антиукраїнські погроми. Це призвело до розколу УНДО та утворення Фронту Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Д. Палієвим. ФНЄ обстоював націоналізм, але виступав проти терору.

На Буковині в 1927 р. було створено Українську національну пар­тію (УНП), яка характеризувалася регіональністю.

У 1926 р. в Галичині Українська радикальна партія (УРП) об'єдналася з волинськими есерами в Українську соціалістично-ра­дикальну партію (УСРП). Найбільшою заслугою цих партій був розвиток мережі українських громадських організацій, найзначніші з яких товариства "Просвіта", "Рідна школа", організація "Союз українок".

За впливи в культурно-освітніх товариствах краю УСРП постій­но змагалися з УНДО. Упродовж 1929 р. члени УСРП були повніс­тю усунуті з керівництва "Просвіти", "Рідної школи" та інших ор­ганізацій.

Активізація українського руху, спрямованого на захист укра­їнського шкільництва, викликала занепокоєння в польських прав­лячих колах. Саме тому 11 березня 1932 р. було прийнято законо­проект про шкільну реформу, яка мала гарантувати початкову освіту дітям віком від 7 до 14 років.

Члени радикальної партії виступали за відокремлення церкви від держави. Вони обстоювали повну свободу релігійних переко­нань.

Після загарбання Східної Галичини поляками, в університетах мали право навчатися лише ті, хто присягнув на вірність Польщі. Боротьба за український університет у Львові стала справою честі західноукраїнської інтелігенції. У 1921-1925 рр. діяли Львівський таємний український університет (працювали три відділи — фі­лософський, правничий, медичний та 54 кафедри, навчалося 1258 студентів), Львівська таємна українська висока політехнічна шко­ла, Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Проіснувавши близько чотирьох років, "катакомбний" Львівський університет явив сві­тові приклад самовідданої боротьби за національну ідентичність та нестримне прагнення знань.

Найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою організацією західних українців була греко-католицька церква, яка мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств і навіть влас­ну політичну організацію — Українську ка­толицьку національну партію. Своїми досяг­неннями церква завдячувала митрополиту А. Шептицькому, який енергійно засуджу­вав як націонал-екстремістів, так і ко­муністів, постійно обстоюючи необхідність вищих цінностей, ширшого бачення ситуа­ції.

Специфічною рисою громадсько-полі­тичного життя Західної України було ак­тивне включення молоді у національну бо­ротьбу. Радикалізм молоді привніс у національно-визвольний рух як позитивні моменти, так і негативні. їх основний організатор — українська вій­ськова організація (УВО) — функціонувала на засадах "інтегрально­го націоналізму". Ідеологом УВО вважають Д. Донцова та його концептуальну працю "Націоналізм". За мету УВО ставило досяг­нення соборності української держави за допомогою військової сили.

Лівий фланг партій очолювала Комуністична партія Західної України (КПЗУ, до 1923 р. — Компартія Східної Галичини). Про­грама КПЗУ передбачала революційним шляхом повалити владу Польщі та возз'єднати Західну Україну з Радянською. Легальною організацією, створеною КПЗУ в 1926 р., було Українське селянсь­ко-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб), заборонене поль­ським урядом у 1932 р. КПЗУ перебувала під подвійним тиском: з одного боку, польської влади (комуністи становили більшість се­ред в'язнів тюрем і концтабору в Березі Картузькій), а з іншого — з боку сталінського режиму СРСР. Уже в 1928 р. за звинувачення у "національному ухилі" та підтримку О. Шумського були репресо­вані керівники партії Й. Крілик (Васильків) і Р. Кузьма (Турянський). У 1933 р. за "зв'язок з ОУН" репресували нових керівників КПЗУ М. Заячківського (Косаря), Г. Іваненка (Барабу) та ін. Усе це не давало можливості партії, яка налічувала 4,3 тис. членів, пере­творитися на масову. До того ж у 1938 р., за вказівкою Сталіна, Ко­мінтерн заборонив КПЗУ, звинувативши її членів в "українському буржуазному націоналізмі" та співробітництві з польською де­фензивою (спецслужбою).

Будучи лівим крилом робітничого руху, обтяжена більшовиць­кими стереотипами і КПСГ і КПЗУ абсолютизували насильство в класовій боротьбі, а національно-визвольний рух за об'єднання українських земель в єдиній державі пов'язували з догматичним постулатом доцільності й неминучості перемоги соціальної рево­люції у краї за радянським стандартом.

Наприкінці 30-х років центр західноукраїнського національно­го життя переміщається до Закарпатської України.