Тема 11. Західна Україна в 20-30-х роках XX ст.

1. Соціально-економічне й політичне становище Західної України в 20-30-х роках.

2. Національно-визвольний рух. Політичні партії, їх програми і діяль­ність.

3. Мюнхенська угода та її наслідки.

1. Соціально-економічне й політичне становище Західної України

в 20-30-х роках.

Західноукраїнські землі за період з 1919 до 1939 рр. були поді­лені між Польщею, Румунією і Чехословаччиною. У кожній із цих держав українці становили національну меншину. Положення за­хідних українців у складі трьох держав не було однаковим. Най­тяжчим воно було в Румунії (на Буковині у січні 1919 р. було введе­но воєнний стан, що протримався до 1928 р., з українцями Бессарабії говорили переважно мовою гармат). У Чехословаччині Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції (проте політика в галузі освіти, культури була найсприятливішою, до того ж карпатоукраїнці та селяни-русини отримали додаткові земельні наділи).

Наявність чисельної української етнічної групи в Польщі (біль­ша частина західноукраїнських земель) не дозволила її властям постійно пригноблювати корінне населення. Ю. Пілсудський за­являв: "... нізащо не хотів би, щоб Польща мала велику територію з вороже настроєними національними меншинами". Відповідно до ст. 109 польської конституції 1921 р. та закону від 26 вересня 1922 р. українцям гарантувалося навчання в українських школах, право на національну символіку та право голосу на виборах до польського сейму, самоврядування надавалося Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствам (однак таке рішення позбавляло ці воєводства статусу міжнародної території).

Польська влада відмовилася від стратегії своїх попередників у національному питанні. Проте вона не відкинула ідеї штучного розчленування західноукраїнських земель, а навпаки, намагалася розколоти українців на релігійній основі. Для цього влада грала на розбіжностях між греко-католиками Галичини та переважно православним населенням Волині, домагаючись їхньої ізоляції один від одного. Це започаткувало формування так званого сокальського кордону.

На цей період припадає спроба запровадити неоунію, утво­ривши "Римо-католицький Костел Східного обряду", ревіндикації — спроби римо-католицького єпископату оволодіти церквами та церковними землями православних.

У Підкарпатській Русі навесні 1921 р. протистояння між греко-католиками та православними офіційно почали називати релігій­ними боями. Хоча після входження краю до складу Чехословаць­кої республіки його жителям надавалася свобода віросповідання. Між греко-католиками і православними йшла гостра боротьба з питань догмату. Слід зауважити, що особливого економічного гноблення селяни зазнавали від уніатського духовенства. Проте че­хам унія була потрібна, щоб контролювати міжконфесійні відно­сини.

Позитивним щодо поліпшення стосунків поляків з українцями було призначення у 1928 р. воєводою Волині Г. Юзефського (ко­лишнього заступника міністра внутрішніх справ в уряді С. Пет­люри, основним кредом якого була державна асиміляція українства). Прагнучи реалізувати програму польсько-україн­ського порозуміння, він пішов на окремі поступки населенню в галузі культури, релігії, вирішення земельного питання (підтри­мував парцеляцію, завдяки чому українці Волині змогли частково отримати земельні наділи). Проте сокальський кордон, що відділяв Волинь від східно-галицьких провінцій наочно підтвердив двоїстий підхід Варшави до українського питання.

Опорою польської влади у 20-х роках були "осадники" — від­ставні вояки Війська Польського, які на Волині отримували ко­лишні землі російських поміщиків. Польським колоністам пере­давалися кращі західноукраїнські землі.

Скрутне економічне становище ускладнювалося ще й націо­нальним чинником. Польська та Румунська політика спрямовува­лися на асиміляцію українців: насильно викорінювали культурні, мовні традиції, проводилися арешти бунтівників, руйнувалися ко­оперативні рухи, "Просвіти", закривалися школи. У 1924 р. на Бу­ковині зі 168 українських народних шкіл не залишилося жодної.

Серед політичних заходів польського уряду особливе невдово­лення українського селянства викликала програма полонізації. Наступ на національні права українців не припинявся. Розгорнулося масове переслідування вчителів. З 1924 р. розпочалася по­лонізація освіти, було закрито більш як 3,5 тис. українських шкіл та витіснено українську мову з державних установ (у Львівському університеті ліквідовано всі українські кафедри, а також румунізо­вано Чернівецький університет). Із 1930 р. посилився наступ на ук­раїнців Галичини. Про це свідчить проведена польськими властя­ми акція "пацифікація" — умиротворення за допомогою знущань, арештів, ув'язнень, ліквідації сільського самоуправління, створен­ня концтаборів, у тому числі Берези Картузької — з найсуворішим режимом утримання (тут знаходилося понад 2 тис. активістів українського руху — політичних противників польського режи­му).