2. Розвиток науки та культури.

Гетьманський уряд доклав чимало зусиль для розвитку освіти, науки та культури. Зокрема, забезпечено підручниками заклади освіти, для поглибленого вивчення української мови відкрито кур­си і вчительські семінарії, а також понад 150 українських гімназій.

Досягнення у сфері культури та науки за правління П.Скоропадського (міністр народної освіти М.Василенко)
В Україні
відкрито	засновано
Українську Академію Наук (Президент – професор В. Бернадський); 2 державні університети (Київський і Кам’янець-Подільський); Національну бібліотеку (з книжковим фондом понад 1 млн. примірників); Державний Український Архів; Український історичний музей	Національну галерею мистецтв; Український театр опери та балету; Українську державну капелу під керівництвом О.Кошиця; Державний симфонічний оркестр під керівництвом О.Горілого

6 серпня 1918 р. гетьман схвалив автокефалію Української пра­вославної церкви, яку очолив митрополит В. Дипківський.

Попри всі досягнення гетьманського уряду бажана стабіліза­ція не настала. Ситуацію дестабілізували дві основні сили — з одного боку, більшовики, які виступали за відновлення Рад, з іншого — націо­нальна демократія, головним чином со­ціалістичного спрямування, яка прагнула відродження УНР. П. Скоропадського звинувачували у "зраді" українських інте­ресів німцям і росіянам. Насправді ж гетьман в умовах німецького окупаційно­го режиму як міг обстоював національні інтереси України. Він залучив до свого уряду фахівців-росіян. Зауважимо, щ роль австро-німецьких військ у цій ситуа­ції можна порівняти з роллю американсь­ких військ у Західній Європі та Японії після Другої світової війни — як гаранта стабільності та державо­творення.

16 листопада, скориставшись революцією у Німеччині, проти влади гетьмана розпочалося зброй­не повстання, яке очолила створена Українським національним союзом Директорія. На початку грудня ар­мія УНР контролювала майже всю територію України.

За таких умов 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрі­кається влади, передає її як і дер­жавну скарбницю урядові і виїжд­жає за кордон. Наступного дня (15 грудня Рада Міністрів Україн­ської держави відмовляється від влади на користь Директорії, яка ряд відроджуваної Української Народної Республіки.

3. На перехресті політичних перспектив. Поширення ідей українського консерва­тизму.

Однією з найгостріших проблем, що поста­ла перед новим урядом після приходу до влади в результаті перевороту 29 квітня 1918 р. геть­манських кіл, була проблема кадрів. Проте де­які пости крім відданості українській справі та ґрунтовної європейської освіти потребували від претендентів ще й неабиякого таланту. Однією з таких посад був пост посла Української держа­ви у Відні. Цю посаду обіймав відомий українсь­кий історик і громадський діяч В'ячеслав Казимирович Липинський.

Ґрунтовні знання, підготовка і талант надали можливість Липинському одразу, по приїзді на місце роботи, приступити до виконання службових обо­в'язків.

Постійно стикаючись у своїй роботі з недосконалістю законо­давчої бази зовнішньополітичної діяльності, посол активно нама­гався виправити подібне становище. Ним неодноразово вносили­ся практичні пропозиції до різних підрозділів Міністерства закордонних справ щодо розробки нормативних актів. Зокрема, він був одним з ініціаторів розробки і прийняття закону про об­кладення митом іноземних кораблів, які користуються українсь­кими портами. За його участю розроблялися законопроекти про штати українських консульств та посольств, про консульські тари­фи. Визначалися місцевості, в яких планувалося розмістити дип­ломатичні представництва України.

Проте поряд із наданням великої уваги питанням законодавчої бази дипломатичної служби, проблем організації роботи посоль­ства, головним напрямом діяльності В. Липинського в Австро-Угорщині було налагодження стосунків із цією державою. Від моменту Брест-Литовської угоди відносини з Габсбурзькою монар­хією складалися дуже непросто. Мирна угода була вимушеним кроком для обох сторін. Українські представники пішли на підпи­сання цього документа тільки для того, щоб захистити країну від агресії з боку більшовицької Росії. Австро-угорські правлячі кола мали перед собою жахливу перспективу голоду та повного зане­паду економіки. Тож Україна в їхніх планах відігравала роль пос­тачальника продуктів харчування та сировини для забезпечення австрійської промисловості.

В. Липинський намагався усіма доступними йому методами протидіяти польським планам приєднання Холмщини. Йому до­водилося багато уваги приділяти розв'язанню особистих проблем громадян України, що опинилися на території Австро-Угорщини. Серед них були висококваліфіковані фахівці, які працювали в Єв­ропі за контрактами, але через світову війну не змогли повернути­ся на батьківщину. Розглядаючи їх як важливий резерв розвитку української економіки, як носіїв передових технічних знань, В. Ли­пинський всіляко допомагав їм повернутися в Україну. Прихильне ставлення зустрічали також громадяни інших держав, які вислов­лювали бажання працювати в Україні. Перевага в наданні такої можливості була на боці людей заможних, особливо підприємців. Проте він не просто сприяв позитивному вирішенню питання про їхній в'їзд на територію Української держави, а й вів активний по­шук потенційних інвесторів серед представників ділового світу Австрії.

24 липня 1918 р. ратифікаційними документами обмінялися Україна і Німеччина. Українську сторону представляв Посол у Від­ні В. Липинський, німецьку — Повірений у справах Німеччини в Австро-Угорщині принц Шольберг-Вернігероде. На документах, якими обмінялися дипломати, стояли підписи гетьмана П. Ско­ропадського та імператора Вільгельма II Гогенцоллерна.

Передбачаючи можливий розпад Габсбурзької монархії та ут­ворення національних держав, В. Липинський всіляко пропагував ідеї української державності та самостійності серед керівників на­ціональних рухів. Ним було спеціально виділено кошти із фондів посольства для розміщення в національних друкованих органах статей, написаних людьми, які формально не мали відношення до українського посольства, висловлювали погляди, близькі до офіційних українських. Особливо великий внесок у цю справу було зроблено відомим українським діячем Австро-Угорщини І. Бочковським, який через чеські та словацькі газети популяризу­вав українську ідею. Крім того, через особисті знайомства ним були здійснені кроки до налагодження контактів між українськи­ми представниками та Т. Масариком.

Однак щире бажання В. Липинського бачити лад та спокій на сході Європи не збулося: 14 грудня 1918 р. в Україні було скинуто гетьманський режим, і юридично посада посла Української дер­жави у Відні перестала існувати, хоча він ще протягом дев'яти місяців продовжував бути представником України від Директорії.

Саме за таких умов активізується діяльність політичних партій, які у своїх програмах декларують консервативні позиції. Так, кон­серватизм в Україні отримує реальне втілення - в політичних до­кументах й закріплення - в політичній сфері суспільства. У краї­нах Західної Європи аналогічні партії з'явилися ще в середині XIX ст., тобто на 50-70 років раніше. Свого теоретичного обґрунту­вання ідейно-політична доктрина консерватизму в Україні набула лише на початку XX ст.

У 1900-1930 рр., політичні сили, що стояли на консервативних позиціях, умовно поділялися на три основних течії: помірковану, традиційну і радикальну. Помірковану течію, у свою чергу, фор­мували дві гілки: національно-демократична та християнсько-демократична. Національно-демократична гілка обстоювала в основному захист прав української мови, освіти, культури, домага­лась автономії краю, а згодом і відродження соборної національ­ної держави у формі конституційної монархії. Такі принципи в соціальному плані, поєднувалися з ліберальними засадами поділу влади й федера­тивного устрою — у правовому. До національно-демократичної гілки поміркованого консерватизму належить час­тина Національно-демократичної партії, Союз Визволення Украї­ни (СВУ), Головна Визвольна Рада та Українська Національна Рада.

У свою чергу, Християнсько-суспільна партія, Українська хрис­тиянська організація і Український католицький союз були менш політично заангажованими й опиралися на демократичні засади гармонійного розвитку держави, в дусі християнської етики і мо­ралі, підвищення ролі релігії в житті суспільства, утвердження на­ціональної ідеї в основі національної свідомості українців.

Традиційна течія українського консерватизму ґрунтувалася на засадах природної соціальної нерівності, виділення панівної керів­ної еліти, з одночасним домінуванням приватної власності та ієрархічного суспільства. Ця течія охоплює три гілки: клерикаль­ну, космополітичну та найбільш впливову, монархічну. Монар­хічна гілка, представлялася Союзом хліборобів-власників, Ук­раїнською демократично-хліборобською партією, Українською громадою, Українським союзом хліборобів-державників (згодом Український союз гетьманців-державників), а також Братством ук­раїнських класократів-монархістів. Тут консервативна ідеологія реалізувалася в прагненні до затвердження усталених ідеалів мо­нархізму, як форми держави, разом з класократією, як вищим ти­пом державного режиму, що мав би спиратися на співпрацю усіх класів за керівної ролі національної еліти. Проголошувались принципи українського історичного легітимізму, переваги інтере­сів держави над інтересами суспільними тощо.

Величезне розмаїття виявів консерватизму зумовило появу різ­них доктрин. Незважаючи на це, консервативні доктрини В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського все ж мають багато спільних рис: визнання домінуючої ролі держави у житті суспіль­ства, монархічна форма правління, елітаризм, національна ідея як основа буття нації, пошана до традицій, релігії, моралі тощо. Усі вони обґрунтовували власні консервативні концепції державотворення, спираючись на історичні традиції, виокремлюючи головні чинники в побудові держави та ін. При цьому найбільш традицій­ною у плані дотримання усіх консервативних засад була доктрина В. Липинського. Політичним поглядам С. Томашівського прита­манні помірковано-консервативні ідеї еволюційного розвитку, прийнятності республіканського ладу тощо. Радикалізм з його ре­волюційними методами боротьби, опертям на військову силу, ха­рактерний здебільшого для В. Кучабського.

Зрештою, саме симбіоз монархічної і радикальної гілок в ук­раїнському консерватизмі призвів до встановлення гетьманського режиму, як втілення широкого кола радикальних, поміркованих і традиційних консервативних принципів.

Причини падіння Центральної Ради ЦР не змогла провести кардинальні зміни в політичній, соціально-економічній та націо­нальній сферах життя. Авторитет ЦР серед населення України падав: заможні виступали проти націоналізації землі, 8-годинного робочого дня, безпорадності у налагодженні роботи промисловості; бід­нота виступала проти німецьких пограбувань і брехливих декларацій соціалістичного ха­рактеру. Незадоволення німецької влади неспроможністю ЦР забезпечити Вивезення до Німеччини продовольства

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 p.: замість УНР встановлювалась Українська держава з монархічною формою правління; гетьма­ном України обрано Павла. Скоропадського

 МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Із універсалу гетьмана Павла Скоропадського (квітень 1918 р.) Громадяне України! Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, бо було нездатне до сього. Отсею грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України. Управа Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обґрунтуванню приложених при сім законів про тимчасовий державний устрій України. Центральна й Мала Рада, а також всі земельні комітети від нинішнього дня розпускаються. Всі міністри й товариші звільняються/Всі інші урядовці, що працюють в державних інституціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконаннє своїх обов'язків. В найблизший час буде виданий закон, установляючий порядок виборів до Українського Сойму. До нього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законності в Українській державі... (Вістник політики, літератури й життя. — 1918. — 12 трав. — С. 283)

Внутрішня та зовнішня політика Української держави

Внутрішня політика	Зовнішня політика
Уряд сформований з великих землевласни­ків — Рада Міністрів. Створений дієздатний адміністративний апарат, який забезпечував постачання до Ні­меччини продовольства та сировини. Відкрито Український державний банк та Державний земельний банк, введена нова гро­шова одиниця — український карбованець. Проведена судова реформа, почалось фор­мування Південної армії на чолі з генералом Семеновим, відновлено поміщицьке землево­лодіння. Створені умови для розвитку української освіти і культури	Союз з Німеччиною. Встановлення дипломатичних відносин з 12- ма державами. Підписання мирного договору з Росією. Систематичні контакти з донськими білоко­заками.

Фактично влада в Україні була в руках німців, що і відвернуло від уряду Скоропадського біль­шість партій, які підтримували Центральну Раду. Все це наклало свій відбиток на розвиток і хід політичних подій. Характерною їх ознакою було подальше погіршення становища народу.

Причини падіння гетьманату Не були вирішені економічні проблеми, виникли дореволюційні відносини на селі. Не було створено національної незалежної держави. Проводились каральні заходи щодо захисту великих землевласників і поставок продоволь­ства до Німеччини. Німецькі війська не могли надавати допомогу в зв'язку з назріванням революції в Німеччині. Дуже вузька соціальна підтримка гетьманщини (великі власники)

Контрольні запитання і завдання

1. Вибрати правильну відповідь. 28 квітня 1918 р. у своєму зверненні до українського народу гетьман П. Скоропадський проголосив:

• повне відновлення прав приватної власності;

• відновлення поміщицьких земельних володінь;

• повернення колишнім власникам націоналізованих Централь­ної Радою промислових підприємств і банків;

• свободу торгівлі та підприємницької діяльності;

• скасування державної монополії як внутрішньої, так і зовніш­ньої торгівлі.

2. Чому уряд П. Скоропадського проводив саме такі заходи в еконо­міці? До яких наслідків вони могли призвести?

3. На яких засадах ґрунтується традиційна течія українського консер­ватизму?

Список використаної і рекомендованої літератури

1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX — XX століття: Навч. посіб. — К., 1996.

2. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — К., 1993.

3. Історія України. Навч. посіб. / Під ред. В. А. Смолія. — К., 1997.

4. Липинський В. Історико-політологічна спадщина і сучасна Украї­на // Матеріали міжнар. наук. конф. — Київ; Філадельфія, 1994.

5. Останній гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадсь­кого 1873-1945. - К., 1993.

6. Сенченко М. Український консерватизм: Світогляд. Ідеологія. На­ціоналізм. — К., 2006.

7. Скоропадський П. Спогади. — К., 1995.

8. Удовиченко О. Україна у війні за державність. — К., 1997.

9. Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки. — К., 2003.