Тема 9. Гетьманат Павла Скоропадського.

1. Політично-правові основи становлення Української держави та її зовнішньо­полі­тичні пріоритети.

2. Розвиток науки та культури.

3. На перехресті політичних перспектив. Поширення ідей українсь­кого консерватизму.

1. Політично-правові основи становлення Української держави та її зовнішньо­політичні пріоритети.

Політична та правова система, міждержавні відносини геть­манської держави Скоропадського у вітчизняній та зарубіжній іс­торичній науці є недостатньо дослідженими і виступають предме­том гострих наукових дискусій, під час яких висловлюються діаметрально протилежні думки.

Логіка політичного процесу поставила на порядок денний питання — чи можна реалізувати в Україні будь-які несоціалістичні варіанти політичного устрою вза­галі? У 1918 р. відповідати довелося флі­гель-ад'ютантові останнього російського імператора, герою Першої світової війни, генерал-лейтенанту П. Скоропадському.

Нащадок давнього гетьманського роду, аристократ, який зробив блискучу військову та придворну кар'єру в Російській імперії і героїчно воював за неї, волею долі опинився в епіцентрі боротьби за владу в Україні. Не вдаючись у міркування, чого тут було більше — випадковості, певного збігу обставин чи закономірності, зауважи­мо, що Павло Скоропадський мав мужність свідомо звалити на свої плечі величезний тягар управління країною, що перебувала у стані перманентної збройної боротьби та економічного хаосу. Ус­падкувавши від попередньої влади міжнародні зобов'язання, при­сутність австро-угорських і німецьких військ, катастрофічні де­структивні процеси в господарському житті, голова Української держави мав діяти рішуче, щоб зупинити сповзання країни до економічного колапсу й не втратити тих елементів суверенітету, які вдалося зберегти у складних обставинах. Гетьману дорікали су­часники (ці звинувачення лунають і нині), що він обрав авторитар­ну форму правління, запровадив монархію замість республіки, знехтував демократичними надбаннями попередників. На ці та інші докори можна відповісти так: у тогочасному калейдоскопі політичних режимів та влад П. Скоропадський і його оточення обрали шлях, який видавався їм єдино можливим для врятування України від повної анархії. У кожного владного режиму того часу були свої засоби для досягнення поставленої мети.

Отже, в результаті квітневого перевороту на політичній карті з'явилося нове утворення — Гетьманат "Українська держава". Сут­ність перевороту полягала в заміні безмежної демократичної фор­ми державного управління більш жорсткою, авторитарною, здат­ною зупинити дезорганізацію суспільства, стабілізувати його на основі приватної власності та права. П. Скоропадський уявляв собі політичну форму правління як гармонійне поєднання зусиль усіх класів суспільства: "Ні диктатура вищого класу, ні диктатура про­летаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політично­му житті краю".

За короткий час правління державою гетьману вдалося: сфор­мувати дієздатний Кабінет Міністрів; обговорити та прийняти близько 300 законопроектів; частково стабі­лі­зувати економічну сферу на основі приватної власності; зміцнити українську валюту, у грошовий обіг ввести гривню, яка була конвертованою в Бол­гарії, Данії, Німеччині, Швеції, Швейцарії, Румунії; розпочати розв'язання проблеми залізничного транспорту; для вирішення земельного питання створити Вищу земельну комісію, яку очолив геть­ман; реорганізувати і зміцнити державний флот. Було розгор­нуто військове будівництво, затверджено Головний і Генеральний штаби, створено офіцерський кор.­пус, відкрито мережу військових навчальних закладів, академію Генерального штабу тощо.

Здавалося, перед Україною відкривається шлях до реальної консолідації суспільних сил, пошуку миру і спокою, здійснення ефективних реформ. Насправді, виявилося, що це ще одна з бага­тьох ілюзій, швидкоплинна пауза перед новою грозою.

Якщо в соціально-економічній галузі Українська держава висту­пала антиподом УНР, то в зовнішній політиці вона продовжила курс, започаткований урядом В. Голубовича. Здобутком Українсь­кої держави було встановлення дипломатичних відносин з більш як 12 державами; вирішувалося питання Криму; 12 червня 1918 р. укладено мирний договір з Радянською Росією та відбулась де­маркація російсько-українського кордону.

Загалом, розглядаючи відносини України з провідними дер­жавами Четверного союзу, слід визнати їх різну інтенсивність та спрямованість. Відносини з Німеччиною та Австро-Угорщиною мали свої відмінності, які визначалися різними інтересами Бер­ліна та Відня в Україні, до того ж вони не були сталими і пройшли значний еволюційний шлях. На ступінь їх розвитку значно впли­вали внутрішні процеси як у Німеччині, так і в Австро-Угорщині. Слід наголосити, що Берлін досить коректно ставився до внутріш­ньо-українських проблем, Відень чекав від України продовольства, сировини, побоюючись при цьому за долю українських земель, що входили до складу імперії. Саме ці чинники впливали на хід та результати міждержавних стосунків України з Німеччиною та Австро-Угорщиною.