4. Унр часів Директорії.

14 листопада 1918 р. представники Українського національного союзу створили Директорію, призначену для повалення гетьмана. До її складу увійшли: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. Найважливішою спра­вою Директорії стало прийняття на скликаному нею Трудовому конгресі Універсалу про схвалення Акта з луки — об'єднання УНР і З УНР в єдину, соборну, велику Україну, що відбувся 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві (див. додаток 2). Західноукраїнсь­ка Народна Республіка народилася в дні боротьби Директорії про­ти Скоропадського внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії. 1 листопада 1918 р. Січові стрільці під проводом сотника Вітовського захопили владу у Львові, що дало змогу 13 листопада ук­раїнським політичним партіям проголосити Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР) та перетворити створену 18 жовтня 1918 р. українськими де­путатами австрійського сейму Українську На­ціональну Раду в парла­мент ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем.

Молода держава за­знала могутнього удару від польських військ. Новостворений уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати спочатку зі Львова до Тернополя, а потім — до Станіслава.

Незважаючи на війну з Польщею, уряд ЗУНР зумів здійснити радикальні реформи: наприкінці листопада були проведені вибо­ри до парламенту, на базі Січових стрільців створено стотисячну Українську Галицьку армію, до складу якої входив тисячний єв­рейський загін добровольців; ухвалено зако­ни про ратифікацію Фастівської угоди від 1 грудня 1918 р. про об'єднання з УНР, дер­жавність української мови, аграрну рефор­му, рівноправ'я громадян усіх націй з гаран­туванням національним меншинам місць у парламенті.

Складне становище обох нових національних держав спонукало їх до пошуку шляхів поєднання зусиль і допомоги один одному. Однак задекларована 22 січня 1919 р. "злука в одно державне тіло" фактично виявилася декларацією. На практиці, об'єднана держава була штучним утворенням і мала лише демонстративний, пропагандистський, а не державний ха­рактер, що зумовлювалося не лише агресією Польщі та Росії, а й різним баченням лідерами Директорії та ЗУНР майбутньої дер­жави. У середині липня 1919 р. знекровлені війська УГА під тис­ком переважаючих польських сил, підтриманих Антантою, змушені були відступити до річки Збруч. Отже, ЗУНР припинила своє існування.

Із самого початку приходу до влади Директорії її становище було критичним. Не було єдності в політичних питаннях. Україна знаходилась у вогняному кільці фронтів:

• на заході стояли польські війська;

• на сході і півночі — радянські;

• на південному сході — денікінські;

• на півдні, в районі Одеси, Миколаєва, Херсона — французькі.

Використавши становище, в якому опинилася Директорія, більшовики у січні-лютому 1919 р. організували другий похід на Ук­раїну. Уряд Директорії, не маючи сил стримувати переважаючі сили, змушений був залишити Київ і переїхати спочатку до Він­ниці, згодом до Проскурова, Рівного і Кам'янця-Подільського.

Врешті-решт у жовтні 1920 р. радянські війська витіснили ар­мію УНР за Збруч. На цьому закінчилася визвольна боротьба ук­раїнської регулярної армії за незалежність держави.

Причини поразки Директорії та перемоги більшовиків:

• суперечливість внутрішньої політики;

• неясність з вибором моделі державного управління;

• протистояння політичних лідерів;

• відсутність традицій (досвіду) збереження власної держави;

• недостатній рівень національної свідомості;

• малочисельність фахівців для різних галузей управління (ін­телігенція становила 2-3 % всього населення);

• зрусифікованість робітничого класу (серед промислових робітників українці становили лише 35 %);

• незадовільна підготовка збройних сил;

• відсутність міжнародної підтримки, політична ізоляція.

П'ятирічна (1917-1921 рр.) самовіддана боротьба українського народу за створення власної, ні від кого незалежної, держави не пропала марно. На політичній карті було стерто назву "Південно-Західний край Росії", натомість з'явилася нова — Українська На­родна Республіка зі столицею у місті Харкові. Більшовики і при­бічники унітарної Росії не змогли проігнорувати прагнення українського народу до створення власної держави і спочатку на­віть запозичили виниклу в процесі національної революції на­зву — УНР, але в січні 1919 р. замість цієї назви ввели нову — Ук­раїнська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Державне будівництво радянського типу здійс­нюється в Україні в міру за­хоплення її території части­нами Червоної армії. За зразок брався досвід Росії, її конституція. Більше того, урядова декларація, прий­нята Тимчасовим робітничо-селянським урядом 25 січня 1919 р., вказувала на необхід­ність об'єднання УСРР і РСФРР на засадах соціаліс­тичної федерації.

Згідно з двостороннім договором, затвердженим 28 грудня 1920 р. російською стороною, а 2 березня 1921 р. — ук­раїнською, були об'єднані наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і те­леграфу, а також Вищі ради народного господарства обох респуб­лік. Практично це означало відсторонення українського уряду від життєзабезпечуючих незалежність органів влади. Та цього вия­вилося замало. Упродовж 1921-1922 рр. ВУЦВК і Раднарком Ук­раїни поширили на територію республіки чинність багатьох зако­нодавчих актів Росії. Проти такої практики, особливо проти згаданого договору, в Україні утворилася опозиція. На V Всеук­раїнському з'їзді Рад опозиція виступила за відокремлення від РСФРР та недовір'я уряду, проте ці пропозиції було відкинуто. Ситуація склалася таким чином, що до підписання нового союз­ного договору в грудні 1922 р. Україна підійшла як колонія. Тим більше, що й правляча Комуністична партія (більшовиків) Украї­ни (КП(б)У) мала лише права обласної організації Російської ко­муністичної партії (більшовиків). Внесені українською стороною поправки до союзного договору були проігноровані. Права рес­публік, які його підписали, різко обмежувалися, лишалась тільки пропагандистська, декларативна сутність.

Проте сам факт існування та визнання України міжнародною спільнотою, чітко окреслені кордони, своя, нехай залежна ад­міністрація, столиця, герб, прапор, гімн, певна можливість куль­турно-національного розвитку створювали для українського наро­ду перспективу виборення власної незалежної держави. На жаль, Україні не вдалося зібрати воєдино всі свої землі. Галичина, Захід­на Волинь, Карпатська Україна, Північна Буковина залишилися поза її межами.