2. II Універсал та визнання української політичної автономії.

Наприкінці червня 1917 р., коли внаслідок політичної кризи ситуація в Петрограді значно погіршилась, до Києва для переговорів із Центральною Радою прибула делегація у складі міністрів Тимчасового уряду —О. Керенського, Г. Цертелі та М. Терещенка, яка мала заручитись її підтримкою. У двосторонній угоді центр пішов на виз­нання створеного Центральною Радою Генерального секретаріату як носія найвищої крайової влади в Україні. На основі вироблених у Києві домовленостей Центральна Рада та Генеральний секре­таріат поповнювалися на ЗО % представниками від національних меншин. Підсумки переговорів З липня 1917 р. Центральна Рада закріпила своїм II Універсалом. Фактично це була велика помилка, оскільки Центральна Рада, маючи реальну владу в Україні, доб­ровільно відкладала вирішення питання про автономію до Уста­новчих зборів, а також зволікала з проведенням соціально-еконо­мічних перетворень. До того ж, засліплена соціалістичними ідеями, відмовилась створювати власні Збройні сили, а тому не взяла під свою юрисдикцію найкращий у російській армії україні­зований 40-тисячний корпус генерала П. Скоропадського.

Тимчасовий уряд, придушивши 3-4 липня заколот більшови­ків і ліквідувавши двовладдя, відкинув ухвалений Центральною Радою "Статут вищого управління Україною" від 16 липня 1917 р., який фактично був основою конституції, що ґрунтувалася на автономізмі. 4 серпня було видано «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка істотно обмежувала права Украї­ни, а саме: позбавляла Центральну Раду законодавчих прав; робила Генеральний секретаріат органом Тимчасового уряду; об­межувала кількість секретарів з 14 до 7, причому 4 з них мали бути не українцями; звужувала українську територію з 9 до 5 гу­берній.

За висловом В. Винниченка, цей "миршавий клаптик паперу" обурив українців і підштовхнув Центральну Раду до проведення у Києві 8-15 вересня з'їзду народів Росії, який засудив централіза­торську політику Тимчасового уряду. З'їзд, на якому були присут­німи представники литовців, естонців, білорусів, молдаван, гру­зинів, бурятів, донських козаків, обговорив шляхи перетворення Російської централізованої держави на федерацію демократичних республік.

З'їзд утворив нову громадську організацію — Раду народів, голо­вою якої було обрано М. Грушевського. їй доручалося теоретично обґрунтувати створення Російської федерації.

Після з'їзду народів Центральна Рада розпочала підготовку до скликання Українських установчих зборів, що призвело до черго­вого витка протистояння. Ситуація загострилася після вітальної промови М. Грушевського на III Всеукраїнському військовому з'їзді, який проходив наприкінці жовтня 1917 р. У промові Голова Центральної Ради висловив упевненість у тому, що результатом боротьби українського народу має бути створення власної держа­ви. Тимчасовий уряд відповів наказом прокуророві київської судо­вої палати про негайне слідство і притягнення до кримінальної відповідальності В. Винниченка та інших генеральних секретарів. Проте розпочати слідство не вдалося. У Петрограді 24-25 жовтня відбувся більшовицький переворот — подія, яка докорінно впли­нула на поляризацію політичних сил у країні. Утворився новий російський уряд — Рада народних комісарів на чолі з Леніним.

Прихід нового уряду неоднозначно відбився на україно-російських відносинах. З одного боку, Жовтневий переворот зняв части­ну старих проблем і конфліктів, з іншого — став причиною нових. Зокрема, більшовики в країні, продовжуючи розпочату в Петро­граді справу, наприкінці жовтня підняли повстання у Києві, захо­пили владу у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Проскурові, Рівно­му, Луцьку, Старокостянтинові та інших прифронтових містах. Вони ліквідували зародки української влади, інтерпретуючи її, як дрібнобуржуазну, націоналістичну, ворожу власному народові. Більшовики, в тому числі українські, не бачили іншого виходу для України, як тільки бути частиною "єдиної" і "неподільної Росії", правда, тепер під зміненим кольором прапора.