Українське питання — проблема панівних націй

Сутність будь-якого національного питання, у тому числі й українського, полягає не лише в утис­ках, яких зазнає народ, а й у тому, як він (а особливо його еліта) чинить опір несправедливості

Цей поділ досить умовний, оскільки всі складові елементи національного відродження взаємодіють, переплітаються і доповнюють один одного

Теорії

Період

Представники

Сутність

Російська панславістська

перша половина

XIX ст.

М. Погодін,

Т. Аксаков,

Ф. Тютчев

Відстоювала визначальну роль ро­сіян у жит­ті всіх слов'янських на­ро­дів; проголошувала Росію прямим спадкоємцем Київської Русі; мета — створення єдиної слов'яно­русь­кої держави на противагу воро­жій Європі

Українська слов'янофільська

40-ві роки

XIX ст.

Члени

Кирило-

Мефодіївського

Братства

Передбачалося об'єднання слов'ян у феде­рацію, в якій українці мали б незалежність і їм забезпечувалась соціальна й релігійна рівність з іншими народами; базувалася на ідеї створення федерації рівно­правних народів

Польська федеративна

30-ті роки

XIX ст.

М. Чайковський,

А. Чарторийський,

рух польської

інтелігенції

і шляхти

прагнення силою повернути втра­чену державну незалежність; базу­ва­лася на ідеї панівної ролі поль­ського населення й польської куль­тури в житті на­родів;

уявляли майбутнє України в складі відбудо­ваної федеративної Речі По­с­по­литої; факт існування окремого українського на­роду заперечувався

Ідея соборності — згуртування, відновлення єдності розмежованого сусідніми державами укра­їнського народу та його земель

Ідея соборності прослідковується за Княжої доби, за часів Української козацької держави.

Новий етап — з середини XIX ст. Її провідниками стали члени «Руської трійці», Кирило- Мефодіївського братства: Т. Шевченко, М. Драгоманов, В. Антонович, І. Франко, М. Гру­шевський

Спрямовувала увагу народу на власну землю, доводила йому, що він має територію, на якій можна створити власну єдину та суверенну державу, незалежну як від Австро-Угорської, так і від Російської імперії

Землі, що становили 9/10 від загальної площі України, українські історики та громадські і по­літичні діячі називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. Офіційно Україна у складі Росії називалася «Малоросія», або російською «Юго-Западная Русь»

На місцях владу царя реалізовували призначені ним губернатори та генерал-губернатори. Генерал-губернатори наділялися надзвичайними повноваженнями, поєднуючи владу цивільну і військову, та були відповідальними тільки перед імператором.

Губернатор як представник вищої урядової влади здійснював владу адміністративну та поліцей­ську. Він спирався на губернське управління, до складу якого входили віце-губернатор, радни­ки, прокурор, та на станові дворянські збори. Губернатори, проголошені спеціальним царським указом «хазяями» губерній, отримали право безмежного контролю над діяльністю всіх установ та підприємств, розташованих на ввіреній їм території. їм підпорядковувалися адміністрація, поліція, розквартировані в губернії військові частини.

Губернії складалися з повітів, де влада належала земському суду на чолі з капітаном-справни- ком. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. У свою чергу повіти мали поділи на стани, очолювані поліцейськими приставами, які, спира­ючись на підлеглих їм сільських соцьких і десяцьких, тримали населення міст і сіл у покорі самодержавній владі царя та його органів на місцях

3 1803 р. у містах було запроваджено градоначальства на чолі з градоначальниками, влада яких поширювалася не тільки на цивільні, а й на військові та морські органи (в Одесі, Херсоні та Феодосії).

В першій чверті XIX ст. значно зменшилася кількість міст, які користувалися самоврядуван­ням за магдебурзьким правом. ( ЗІ831, закріплено указом 1835)