3. Український національно-культурний та суспільно-політичний рух. Антиукра­їн­сь­ка політика царизму. Виникнення українських політичних товариств і партій.

У XIX ст. капіталістичні відносини, що розвивалися в надрах феодально-кріпосницької системи, дали поштовх зростанню на­ціональної свідомості народів, в тому числі й на українських зем­лях, які входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Значний вплив на культуру України мали загострення соціальних конфліктів у цих країнах та національно-визвольна боротьба ук­раїнського народу.

Початок українського відродження умовно пов'язують з виходом у світ пер­шої частини "Енеїди" Івана Котляревсько­го (1798 р.) — першого твору нової ук­раїнської літератури, написаного живою народною мовою. "Енеїда" була новим явищем української культури, глибоко вкоріненим у минулу епоху — козацьку добу. Колишня козацька еліта Лівобереж­ної України і Слобожанщини стала го­ловним джерелом постачання діячів пер­шої хвилі українсь­кого національного Іван Котляревський відродження наприкінці XVIII - на по­чатку XX ст.

Наприкінці 50-х років XIX ст. у Києві, Харкові, Полтаві, Черні­гові, Одесі виникають напівлегальні суспільно-політичні організа­ції — громади. В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко згур­товують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь, розгортають культурно-просвітницьку робо­ту серед народу. Перша громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка "хлопоманів", учасниками якого були В. Антонович, Т. Рильський, В. Познанський. Члени цієї організації поширювали серед селян ідеї соціального і національного визволен­ня.

До громад російський режим ставився спочатку толерантно, вважаючи, що їх діяльність має виключно культурно-про­світницький характер. Ставлення до укра­їнського руху змінилося після польського повстання 1863 р., яке охопило й Право­бережну Україну. Однак повстання не знайшло відгуку серед українського се­лянства й інтелігенції. Навпаки, повстанці нерідко зустрічалися з ворожим ставлен­ням з боку місцевого населення. Слід зауважити, що внаслідок цих подій ро­сійський уряд організував постійне цькування українського руху з боку офіційної преси, було розгромлено Полтавську і Чернігівсь­ку громади, проведено арешти у Києві та Харкові, припине­но видання "Чернігівського листка" та закрито усі недільні шко­ли.

Найбільшої шкоди українському рухові завдав указ міністра внутрішніх справ Валуєва (1863 р.), який проголошував, що окремого "малороссийского языка не было, нет и быть не может". Відповідно до цього указу заборонялося друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Од­нак заборона не торкалася художньої лі­тератури. Така вибірковість не була ви­падковою. Російський уряд не мав на меті заборонити писати і видавати твори українською мовою. Його наміром було не допустити поширення україномовних видань серед широких верств населення, а шкільні та релігійні видання признача­лися саме для цього. Валуєвський указ спрямовувався на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися із за­няття вузького кола інтелектуалів у масо­ве явище. Російський уряд продемонстрував свою політичну далекоглядність, оскільки розвиток масового українського руху становив серйозну загрозу для тери­торіальної цілісності імперії.

У національному відродженні настала перерва, яка тривала аж до початку 70-х років XIX ст. Значна частина молодої української інтелігенції (Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Желяб'єв) вступала у російські революційні організації, її приваблювала революційна ідеологія російського народництва, порівняно з яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурницько обмеженим. У другій половині XIX ст. український національний рух зазнав великих змін, перейшовши від "дворянського" до "народницько­го" етапу. Цей процес був помітним уже в діяльності Кирило-Мефодіївського братства, але на повну силу розгорнувся лише у пореформені десятиліття.

Зневага до поміщицького класу була настільки сильною, що змусила деяких українських діячів зректися належності до нього. Серед них слід виокремити одного з лідерів київської громади — Володимира Антоновича, навколо якого зібралася невелика група "хлопоманів" — вихідців із сполячених поміщицьких родин, які після січневого повстання 1863 р. порвали зі своїм аристократич­ним світом й зідентифікували себе з простолюдом. Вони перейшли із римо-католицької віри у православну і свідомо дотримувалися народних зви­чаїв. Членом цієї групи був Тадей Риль­ський — батько відомого українського поета Максима Рильського.

На початку 70-х років активізувала свою діяльність Київська громада, яка виступила з іні­ці­а­тивою створення у Києві Південно-Західного імперського географічного товариства (1873 р.). Під егідою цього товариства у 1874-1875 рр. були підготовлені й видані "Історичні пісні українського народу" Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова. Послаблення цензури сприяло виходу цілої серії українських популярних книжок. Київська громада придбала газету "Киевский телеграф", яка на короткий час стала органом українсь­кої думки.

У 1873 р. Київська громада виступила зі своєю політичною про­грамою, головним положенням якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії Україні. Активізацію діяльності Київської громади царський уряд сприйняв як новий вияв українського сепаратизму. Наприкінці 1874 р. із Києва до Пе­тербурга було направлено меморандум, у якому повідомлялося про прагнення українців "вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі". Меморандум вимагав закриття Південно-за­хідного імперського географічного товариства. За рекомендацією спеціальної комісії було закрито київську філію географічного то­вариства, припинено видання "Киевского телеграфа" і вжито реп­ресії проти окремих українських діячів. Вінцем антиукраїнських акцій став виданий Олександром II18 травня 1876 р. Емський акт, який забороняв не лише друкування українських книжок у Росій­ській імперії, а й ввіз їх із-за кордону.

Українському рухові було завдано тяжкого удару — зведено нанівець можливості його легальної діяльності. Провідні діячі Київської громади, які виїхали в еміграцію, активно діяли за кор­доном. Однак після вбивства Олександра II царський уряд розпо­чав репресії. За таких умов більшість членів Київської громади, зневірившись у політичних перспективах українського руху, звели свою діяльність до науково-культурної роботи. Погляди громадівців найточніше передають слова одного з їхніх лідерів — Павла Житецького. Молоді українські студенти, які звернулися до нього із запитанням "що робити?", почули у відповідь: "Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першорядними вченими й пишіть ваші праці по-українськи. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть українську мову, щоб знайомитися з вашими праця­ми".

80-ті роки XIX ст. увійшли в історію національного відродження на східноукраїнських землях як "мертві роки". Основні його здо­бутки обмежувалися культурною і науковою галузями. У 1882 р. у Києві почали видавати російськомовний журнал "Киевская ста­рина" (виходив до 1907 р.), в якому друкувалися українознавчі ма­теріали. Київська громада активно збирала й опрацьовувала слов­ники та хрестоматії (табл. 1).