Античні міста-держави Північного Причорномор'я.
Грецька колонізація північного узбережжя Чорного моря була складовою Великої грецької колонізації VIII-VI ст. до н. е. Колонії розміщувалися лише на незайнятих місцевим населенням берегах морів та лиманів, не заходячи вглиб материка. Завдяки цьому не виникало значних конфліктів з місцевими племенами, які ніколи не опинялися в залежності від прибульців. Разом вони утворювали взаємовигідний симбіоз, що, звичайно, не виключало військових сутичок та інших загострень, особливо в часи дестабілізації обстановки. В Україні греків приваблювали родючі землі уздовж узбережжя, багаті на рибу річки, можливість товарообміну з місцевими племенами кочовиків і землеробів. Греки підтримували контакти з місцевим населенням також для того, щоб отримувати від них рабів. Головний переселенський потік у Північне Причорномор'я йшов з іонійського Мілету. Колонізація мала переважно аграрний характер.
Найзначнішими грецькими колоніями були Борисфеніда (на острові Березань біля Очакова), Ольвія (в місці злиття Бузького та Дніпровського лиманів), Ніконій (на лівому березі Дністровського лиману біля села Роксолани Овідіопольського району Одеської області), Боспор Кіммерійський з центром у Пантікапеї (нині Керч), Херсонес Таврійський (територія сучасного Севастополя), Керкінітіда (нині Євпаторія). Засновані греками міста та сільські поселення проіснували понад тисячоліття — від VI ст. до н. е. до IV ст. н. е.
Усі причорноморські поліси, за винятком монархічного Боспору, були рабовласницькими демократичними або аристократичними республіками, де раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Найвищим органом законодавчої влади були народні збори. Виконавча влада перебувала в руках колегій і чиновників. Окремо існувала судова влада. Найбільші міста карбували власні монети. Кожне місто мало сільську округу — хору, яка становила економічну основу поліса. Укріплення поселення складалися з окремих садиб, мешканці яких вирощували злаки, овочі, фрукти, розводили худобу, ловили рибу. Продукти продавали в місті, а також експортували.
Побут і культура причорноморських грецьких держав мали багато спільного із способом життя і культурою античного світу. Жителі міст вважали себе греками. Фізичне й інтелектуальне виховання молоді здійснювалося в гімнасіях. Населення міст суціль було письменним. У суспільному й культурному житті важливе місце посідав театр. Дуже популярним був спорт. У містах творили вчені-філософи та історики.
Основу релігійних вірувань колоністів становило язичництво. Поряд із культами божеств існували культи героїв. Культові дії відправлялися у святилищах, храмах та на вівтарях. На честь богів і героїв проводили свята й спортивні ігри.
У мистецтві переважали еллінські художні традиції. Митці використовували переважно міфологічні сюжети, створювали статуї, писали портрети. Інтер'єри будинків, гробниці розписували фресками. Підлоги в багатьох будинках вимощували мозаїкою. Племінна верхівка скіфської і сарматської знаті купувала у греків коштовні прикраси, керамічні вироби, оливкове масло. Архітектура міст мала типовий для античної Греції вигляд.
Боспор Кіммерійський — найбільша антична греко-варварська держава у Північному Причорномор'ї. Виникла близько 480 р. до н. е. по обидва боки Керченської протоки, яка в давнину називалася Боспор Кіммерійський. Центром його був Пантікапей — поліс, заснований у 580-570 рр. до н. е. на Керченському півострові (залишки міста лежать під сучасними будівлями Керчі). У 480-438/437 рр. до н. е. Боспором правили Археанактиди, в 438/437-109 рр. до н. е. — Спартокиди. Держава набула рис територіальної монархії з інститутом співправління. Найбільший розквіт Боспору пов'язаний з діяльністю царів Спартока, Сатира, Левкона і Перисада. Територія держави охоплювала Керченський і Тамансь-кий півострови, пониззя Кубані та східне Приазов'я. Спартокиди офіційно називали себе архонтами Боспору й Феодосії і басилевсами (царями) місцевих племен (скіфів, меотів, сіндів, торитів).
У часи свого найвищого розквіту (IV ст. до н. е.) Боспор належав до найбільших держав античного світу. Основними галузями економіки були землеробство, рибальство, ремесло і торгівля. Пріоритетного значення надавалося відносинам з Афінською державою. За постійний притік хліба Афіни гарантували Спартокидам політичну і військову підтримку.
У VIII ст. до н. е. розпочався повільний, але неухильний економічний спад і зменшення територіальних володінь Боспорської держави. Найбільша загроза царству йшла з боку войовничих сарматів, які, на відміну від скіфів, були налаштовані на воєнну конфронтацію з античними державами.
Шукаючи сильних союзників, правителі Боспору зміцнювали зв'язки з Кримською Скіфією і Понтійським царством. У 107 р. до н. е. цар Перисад V, в якого не було прямих спадкоємців, добровільно передав владу понтійському цареві Мітрідату VI Євпатору. Це призвело до повстання скіфського царевича Савмака, який мав права на престол. На чолі великого війська Савмак захопив столицю. Під час цих подій Перисад V був убитий, а Савмак проголошений царем. Однак наступного року понтійський стратег Діофант відновив на Боспорі владу Мітрідата VI, полонивши Савмака, якого згодом було страчено.
У складі Понтійського царства Боспор, так само як Кримська Скіфія та решта грецьких полісів, був втягнутий Мітрідатом VI у війни проти Риму. Після багатьох поразок войовничий володар перебирається до Пантікапея, і перетворює Боспор на головну базу підготовки до нового походу. Масові мобілізації й нескінченні побори викликали незадоволення боспорців і призвели до відкритого виступу проти царя. Покинутий усіма, володар у 63 р. до н. е. покінчив життя самогубством, заколовшись мечем.
Відтоді долю правителів Боспору вирішували римські імператори, затверджуючи на престолі вигідних для себе кандидатів або нав'язуючи свої кандидатури. У 49 р. н. е. цар Котіс І започаткував боспоро-фракійську династію, в якій утвердилося римське родове ім'я Тиберій Юлій. Упродовж І—II ст. Боспорська держава сплачувала Риму данину, постачала продовольство, посилала військові контингенти для армії. Боспорські солдати брали участь у війнах Риму з даками та аланами, несли гарнізонну службу в містах Причорномор’я.
Переломним в історії Боспорського царства стали III—IV ст. Нашестя готів спричинило загибель сільських поселень та викликало загальну економічну і соціально-політичну кризу. У 234 р. влада перейшла до боспоро-сарматської лінії Тиберїів-Юліїв. Цар Рескупорид IV уклав ганебну угоду з готським плем'ям боранів, надавши їм кораблі для грабіжницьких нападів на причорноморські й середземноморські міста.
У 70-х роках IV ст. держава зазнала сильного удару від гунів, після чого майже два століття перебувала в складі Гунської імперії, сплачуючи гунській верхівці данину. Після розпаду держави Аттіли боспорські землі проголосили своєю вотчиною утигури. Хоча боспорські царі продовжували називати себе Тиберіями-Юліями і друзями римлян, однак це була лише звичайна данина традиції. Близько 522 р. Боспор визнав себе залежним від Візантійської імперії. Ще в IV ст. в містах Боспору поширилося християнство. Життя в Пантікапеї продовжувалося і в часи раннього та пізнього середньовіччя.
ТЕМА. ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ ЗА ПЕРВІСНИХ ЧАСІВ
Первісний лад на території України
На теренах України стародавні люди з'явилися (за різними даними) від 1 млн до 300 тис. років тому. Україна, як і Європа в цілому, не належала до ареалу антропогенезу, тобто регіону, де відбувався найперший етап еволюції мавпи в людину. Найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Кавказ та Балкани |
Найдавніша епоха в історії людства визначається як кам'яний вік. Кам'яна доба тривала на території України від 1 млн років до н. е. до 3 тис. до н.е. |
Палеоліт |
Мезоліт |
Неоліт |
Від 1 млн років до X тис. до н. е. |
IX-VI тис. до н. е. |
VI—IV тис. до н. е. |
Стародавні люди змушені були кочувати в пошуках їжі, але з еволюцією знарядь праці і розвитком суспільства почали вести осілий спосіб життя. Виникають стоянки-поселення. Найдавніші стоянки людей на території України знайдені археологами біля м. Амвросіївка Донецької області та с. Лука-Врублевецька Хмельницької області. |
Основні заняття та знаряддя праці
Період |
Суспільна організація |
Основні заняття |
Основні знаряддя праці |
Період палеоліту |
Родова община, матріархат |
Мисливство, рибальство, збиральництво |
Кам'яні скребла, рубила, наконечники, які виготовлялися переважно з кременю |
Період мезоліту |
Родова община, матріархат |
Мисливство, рибальство, збиральництво |
Лук і стріли, із знарядь праці — було винайдено сокиру, долото, гачки для ловлі риби, сітки, човни, видовбані з дерева |
Період неоліту |
Сусідська община, патріархат |
Розвиток скотарства і мотичного землеробства |
Виготовлення глиняного (керамічного) посуду, поява прядіння, а на його основі — ткацтва. Сверління та шліфування каменю. Виготовлення човнів, саней |
Період енеоліту (мідно- кам'яна доба) |
Сусідська община, патріархат |
Розвиток скотарства і мотичного землеробства |
Виготовлення знарядь праці з міді |
Період бронзи |
Зростання майнової та соціальної нерівності |
Поява орного землеробства, торгівлі, розвиток садівництва, городництва |
Виготовлення знарядь праці з бронзи (сплав міді з кольоровими металами) |
Відбувається перший великий суспільний поділ праці — відокремлення скотарства від землеробства. На зміну матріархату приходить патріархат |
Трипільська археологічна культура
У добу енеоліту на території України була поширена культура, вперше відкрита на початку XIX ст. київським археологом В. Хвойкою біля с. Трипілля на Київщині |
З IV тис. до н.е. — до першої чверті III до н.е. |
Територія поширення |
Суспільний устрій |
Господарство |
Вірування |
Від Середнього Подніпров'я до Трансільванії. Найбільші поселення-гіганти: Майданецьке, Доброводи на Уманщині |
Перехідний період від матріархату до патріархату |
Основними заняттями були землеробство та скотарство. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо. Розвинені ремесла, особливо гончарство (мальована кераміка) |
Обожнення сил природи та богині-матері |
ТЕМА. КІММЕРІЙСЬКО-СКІФСЬКИЙ СВІТ
Перші державні утворення в Північному Причорномор'ї та Криму
Кіммерійці (1500- 700 рр. до н. е.). |
Мали укріплені городища, вели табунне господарство, що давало змогу організовувати кінноту, в боях застосовувати залізну зброю. Першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд і металообробку, що суттєво покращило їхню озброєність. їх можна класифікувати як міжплемінний союз на чолі з вождями-зверхниками. Основним заняттям кіммерійців були військові походи, відгук про які дійшов і до наших часів, оскільки мовами деяких народів Кавказу «кіммерієць» означає «велетень», «могутній», що свідчить про те, який вражаючий жах наводили їхні напади. Кіммерійці виготовляли найкращі як на той час мечі та кинджали |
Таври — з І тис. до н. е. на Південному узбережжі та в горах Криму |
Тавр — слово грецького походження, можливо, пов'язане з назвою місцевості, що дала ім'я племенам, які жили на ній. (Так називалася гірська система на півдні Малої Азії.) Херсонесом Таврійським — «півостровом таврів» — називали Крим античні греки. Більшість таврських поселень була сконцентрована на Південному березі Кримського півострова — морському узбережжі від мису Айя до Феодосії. Таври жили компактними сімейними громадами, які спільно вели господарство, у поселеннях, розташованих у долинах і передгір'ях біля води, і важкодоступних гірських, добре укріплених притулках, зроблених з каменів. Основними заняттями гірських таврів були полювання й відгінне скотарство — сезонні перекочівлі з чередами з долин на яйли (пасовища) і назад. Череди таврів складалися з овець, кіз, корів і волів. Таври, що населяли передгірні райони й долини, займалися мотичним землеробством і рибальством, ткацтвом і прядінням, литтям із бронзи. У релігії таври успадкували від матріархату божество Діву, що персоніфікувала родючість. їй приносили людські жертви. Храм Діви стояв на мисі Партеніт в Аюдагу. Рабства в таврів не було. У І столітті в античних джерелах таврів почали називати «тавроскіфами». 3 переміщенням центру Скіфської держави наприкінці III ст. до н. е. з Північного Причорномор'я в Крим і посиленням його могутності почалася мирна асиміляція таврів і скіфів. Таври як окремий народ існували до IV ст. Від племені таврів походить друга назва Криму — Таврида |
Скіфи (VІІ-ІІІ ст. до н. е.) |
Населяли територію сучасної Південної та Південно-Східної України. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою організованістю, оскільки їх очолювали царі, що володіли необмеженою владою на відміну від кіммерійців, які не мали єдиного керівництва. Скіфи поділялися на дві великі групи: скіфи- землероби і скіфи-скотарі, що вели в основному кочовий спосіб життя. Серед скіфів-кочівників виділялися царські скіфи, які панували над іншими, збираючи з них данину. У IV ст. до н.е. у скіфів утворилося примітивне державне об'єднання («царство Атея») з центром у Кам'янському городищі на Дніпрі (біля Нікополя). До III ст. існувало Скіфське царство в Криму, столицею якого був Неаполь (біля Сімферополя). У 512 р. до н. е. Дарій І, цар перський, ходив на скіфів походом, але останні, використовуючи тактику «випаленої землі», змогли уникнути поразки. Звичаї та традиції скіфів були досить жорстокими і суворими. Вони базувались на двох основних принципах: безпощадність до ворогів і вірність своїм побратимам. Скіфи пили кров перших вбитих ними ворогів, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих супротивників тощо. Жорстокістю відзначалися і поховальні обряди скіфів — часто в жертву приносили дружин, рабів, коней |
3 III ст. до н. е. сармати (алани, роксолани, язиги). |
Їхня назва походить з іранської мови і означає «оперезаний мечем». Вони становили не єдине однорідне плем'я, а союз споріднених племен, які нерідко ворогували між собою. На відміну від скіфів, значну роль у житті сарматів відігравали жінки. За легендою сармати походили від союзу амазонок зі скіфами. Сарматські жінки жили, як амазонки: полювали верхи, брали участь у битвах, виконували функції жриць. їх навіть ховали разом зі зброєю. Сармати були перш за все кочівниками і займалися скотарством, проте вели активну торгівлю з Іраном, Індією, Римською імперією. їхньою столицею був Танаїс у гирлі Дону. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Довго і вперто, з перемінним успіхом, сармати воювали з Римом. У III ст. н. е. їх витісняють гуни. Сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі Сходу. Після них євразійські степи на ціле тисячоліття стають володінням тюркських народів |
Причини античної колонізації земель Північного Причорномор'я