2. Реформи в Російській імперії у другій половині XIX ст. Та соціально-економічний розвиток України в пореформений період.

Державна рада 28 січня — 17 лютого 1861 р. розглядала проект­ні матеріали селянської реформи, а 19 лютого Олександр II підпи­сав відповідний Маніфест та Положення. 5 березня ці документи були опубліковані.

Основоположними документами для проведення реформи були: Царський Маніфест 19 лютого 1861 р.; Положення про се­лян, що вийшли з кріпосної залежності; Положення про викуп се­лянами їхніх садиб та польових наділів; "Додаткові правила"; Чо­тири Положення для окремих місцевостей.

Законодавчо підтверджувалося надання селянам-кріпакам, що були власністю поміщиків, особистої свободи. За землю і садиби вони повинні були вносити викуп. Селянам дозволялося без спла­ти мита торгувати, відкривати фабрики, промисли, підприємства, займатися ремеслом.

Причини реформи:

• поразка Росії в Кримській війні;

• безсилля феодально-кріпосницької системи;

• невдоволення селянства, назрівання революційної ситуації.

Однак здійснення реформи ускладнювалося тим, що поміщики забирали у селян землі та приєднували до своїх во­лодінь. Унаслідок обмеженості реформи та її непослідовного за­провадження майже 94 % селянських сімей отримували наділи менш як 5 десятин, що було значно менше норми, потрібної для рентабельного господарства.

У листопаді 1866 р. усі землі та угіддя державних селян, які ста­новили в Україні 50 % селянства, закріплювалися за ними в без­строкове общинне чи подвірне користування, за що вони щорічно вносили до державної скарбниці подуш­ний податок.

Слід зауважити, що земельна реформа 1861 р. пограбувала селян. Вони потрапи­ли під арендно-капіталістичний гніт по­міщиків, у кредитну неволю до банків, дискримінаційне господарське станови­ще. Проте, водночас, реформи були і "кроком по шляху перетворення Росії в буржуазну монархію".

Крім того, щоб пристосувати самодержавний лад до нових умов соціально-економічного розвитку, царський уряд провів у 1864 р. земську реформу. Сутність цієї реформи полягала в тому, щоб створити місцеве (земське) самов­рядування, але так, щоб керівництво в ньому належало дворянам (опорі самодержавства) і щоб це самоврядування не мало повно­цінних управлінських функцій. Зокрема, земства повинні були турбуватися про утримання доріг, будівництво шкіл, лікарень, за­кладів культури, при цьому їх діяльність підлягала контролю з боку царської адміністрації. Голову губернської земської ради за­тверджував міністр внутрішніх справ, повітової — губернатор. Вони мали право на власний розсуд припиняти виконання або скасовувати будь-яке рішення земських зборів.

На території Лівобережної та Південної України було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. У Правобереж­ній Україні вони були введені лише в 1911 р.

У 1870 р. було вдосконалено систему міського самоврядування. Створені в результаті виборів міські думи відповідали за розвиток інфраструктури і підпорядковувалися безпосередньо губернато­рові та підлягали контролю з боку міністра внутрішніх справ.

Реформу судової системи, карного та цивільного судочинства було здійснено в 1864 р. Замість закритого станового суду, що мав антидемократичний характер, запроваджувався новий публічний суд, незалежний від царської адміністрації. Засідання у суді прово­дилися відкрито за участю обвинувачення і захисту, вершилося присяжними засідателями і суддею, які обиралися населенням. Усе це було значним кроком до розбудови державних правових основ і позитивно впливало на формування громадянської самосвідомості.

Розвиток промислового виробництва вимагав поліпшення ос­віти і підготовки кваліфікованих кадрів. З 1864 р. в країні запро­ваджується єдина система початкової школи. Створюють класич­ні і реальні чоловічі та жіночі гімназії, де за плату могла навчатися молодь усіх соціальних станів. Відновлюється академічна автоно­мія університетів, навчальним процесом керують ради профе­сорів.

Протягом 1864-1874 рр. відбувалася військова реформа. Від­повідно до Статуту 1874 р. було скасовано рекрутчину й запровад­жено загальну військову повинність для чоловіків, які досягли 20-річного віку. Термін служби в сухопутних військах скорочував­ся з 25 років до 6, на флоті — до 7. Значних змін зазнала і структу­ра царської армії. Територія Росії поділялася на 10 військових ок­ругів. Зокрема в Україні їх створили три — Київський, Одеський і Харківський. У губерніях і повітах створювались управління війсь­кового начальника. Підготовкою офіцерських кадрів займалися військові гімназії та училища.

Реформи спричинили промисловий переворот і бурхливий розвиток капіталістичних відносин. Земельні реформи прискори­ли розпад натуральних селянських і поміщицьких господарств, а також розшарування селянства, що, у свою чергу, призвело до ве­ликого надлишку робочої сили. У пошуках землі й кращого жит­тя українські селяни переселялися у віддалені куточки Росії. Наяв­ність дешевої робочої сили сприяла нещадній експлуатації і притоку іноземного капіталу. Це підштовхнуло до бурхливого розвитку промисловості. Швидко розвивалися машинобудування і залізниці, харчова промисловість. Наприкінці XIX ст. Україна стала головною базою важкої індустрії і найважливішим центром харчової промисловості.

Слід зауважити, що російські реформи, які стосувалися й Ук­раїни, носили незавершений, непослідовний та обмежений харак­тер. Вони не створили парламенту, не проголосили конституцію, не запровадили системні форми управління на новій капіталіс­тичній основі. Саме цим російське реформування відрізняється від австрійського, яке під тиском революції 1848 р. запропонувало західноукраїнському суспільству оновлені реалії.

Не дивлячись на це, реформи 60-70-х років сприяли формуван­ню нестанової приватної власності на землю і створенню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, ринкових відносин, становлення громадянського суспільства. Усе це позитив­но позначилося на розвиткові історичних подій, процесів і явищ, що відбувалися в Росії та Україні в її складі, у другій половині XIX ст.