Модуль 2 Національне відродження на українських землях

Тема 7. Суспільно-політичний лад України в період утвердження та розвитку капіталізму (друга половина хіх - початок хх ст.).

1. Приєднання українських земель до складу Російської то Австрійської імперії.

2. Реформи в Російській імперії у другій половині ХІХ ст. та соціально-економічний розвиток України в пореформений період.

3. Український національно-культурний та суспільно-політичний рух. Антиукраїнська політика царизму. Виникнення українських політичних товариств і партій.

1. Приєднання українських земель до складу Російської то Австрійської імперії.

Унаслідок трьох поділів Речі Посполитої між Російською, Прусською та Австрійською імперіями, а також перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою відбувся черговий переділ етнічних українських земель, який супроводжувався нищенням решток української державної автономії. Отже, в ХІХ ст. Україна вступила як колонія насамперед Росії та Австрії, правителями яких були Олександр І (1801-1825 рр.) та Франц ІІ (1792-1835 рр.). Незначні українські території утримували за собою Пруссія (Холмщину і Підляшшя) й Туреччина (частину північно-західного узбережжя Чорного моря), які на початку ХІХ ст. втратили ці землі.

Росія на початку ХІХ ст. приєднала до свого складу Грузію, частково Азербайджан. Зі свого боку султан Османської імперії скинув проросійськи налаштований господарів Молдавії і Валахії, що, у свою чергу, призвело до війни Росії з Іраном ( 1804-1813 рр.) і Туреччиною (1806-1812 рр.). Оскільки Туреччині належали землі, що знаходилися і в Північному Причорномор'ї, російські війська сконцентровувалися на суміжних з ними українських землях. Ук­раїнці мусили нести на собі тягар військових дій, беручи безпосе­редню участь у походах або утримуючи армію. Здобувши низку перемог у Молдавії (1811 р.), Росія змусила Туреччину укласти Бу­харестський мирний договір (1812 р.). Згідно з його умовами, до Російської імперії приєднувалася Бессарабія до річки Прут і гир­ло Дунаю (лівий берег). Після підписання договору посилилося заселення цих теренів українцями.

Водночас Російська імперія продовжувала антифранцузьку політику, прагнучи не допустити поширення революційних і рес­публіканських настроїв. Цим були викликані свого часу походи Суворова до Італії та Швейцарії, участь у антифранцузьких ко­аліціях. Однак наполеонівська Франція продовжувала зміцнюва­тися і вже від оборони перейшла до наступальних дій. Тим часом Російська імперія після кількох тяжких поразок, насамперед під Фридландом (1807 р.), уклала перемир'я з Францією (Тільзитський мир 1807 р.).

На території центральної Польщі, що перебувала під прусським та австрійським пануванням, за сприяння Франції "Варшавсь­ке герцогство" ("Варшавське князівство") було створено автоном­ну провінцію Французької імперії, куди увійшла й забрана в Австрії Наполеоном І частина Підляшшя та Холмщина. Інша час­тина Підляшшя (Білостоцька округа), населена українцями і біло­русами, яка перебувала під владою Пруссії, перейшла під російсь­ке панування. Внаслідок успішних дій наполеонівської армії, Австрія зазнала нових поразок. Польські війська князя Юзефа По-нятовського, союзники Наполеона, зайняли Львів. Після поразки в генеральній битві під Ваграмом (1809) Австрія погодилася на перемир'я. Це зміцнило Варшавське герцогство, а Росія отримала частину Галичини (Тернопільщина). Проте становище місцевих українців від цього тільки погіршилося.

Після Віденського конгресу 1814-1815 рр. відбувся черговий поділ земель колишньої Речі Посполитої. "Варшавське герцогс­тво" разом із Холмщиною та Підляшшям ставало автономним "Царством Польським" й передавалося під російське панування. За Австрійською імперією закріплювалася Східна Галичина і Тер­нопільщина. Віденський конгрес легітимізував також окупацію російськими військами Бессарабії. Таким чином, було закріплено поділ етнічних українських земель між Російською та Австрійсь­кою імперіями, який проіснував до Першої світової війни (1914-1918 рр.).

Відтак понад 85 % етнічних українських земель опинилося під владою Російської імперії. Царський уряд, незважаючи на регіо­нальні кордони України, що історично склалися, часто експери­ментував над створенням і перетворенням як великих адміністра­тивних одиниць (намісництв, губерній), так і менших (повітів). Врешті на початку XIX ст. встановився більш-менш чіткий адміністративно-територіальний поділ підросійських земель Ук­раїни, які поділялися на 3 генерал-губернаторства (Київське, Малоросійське та Новоросійсько-Бессарабське), а ті, у свою чер­гу, — на 9 губерній (Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську, Чер­нігівську) і на землі Чорноморського Кубанського Війська. Частина етнічних українських земель увійшли до складу Бессарабської, Воронезької, Курської губерній та області Війська Донського, а також Царства Польського (Холмщина і Підляшшя). З межами губерніального поділу узгоджувався церковно-адміністративний поділ на єпархії. Однак царат офіційно не вживав назв земель-регіонів України, навпаки, став активно змінювати історичні топоніми з метою деформування історичної пам'яті українського народу. Кодак було перейменовано у Катеринослав (нині Дніп­ропетровськ), Самару — в Новомосковськ, що за 25 км від су­часного Дніпропетровська, Звягель — у Новоград-Волинський і т. ін. Знищувалися старі козацькі герби й нав'язувалися нові, царські. Так, на козацькому гербі Самари (вже Новомосковська) лева замінили на зламану козацьку шаблю, тим самим промовисто натякаючи на кінець козацьких ^//вольностей^// і на нове життя під владою царату у так званій "Новоросії" (офіційна імперська назва краю). Царат прагнув добитися для українців таких демографічних змін, за яких вони використовувалися як матеріал для освоєння прикордонних земель Російської імперії, а також велетенських просторів Сибіру та Далекого Сходу. На українські землі, особливо південні, що колись належали Війську Запорозькому, царський уряд переселяв росіян, білорусів, німців, вихідців із Балканського півострова (сербів, хорватів, болгарів, албанців та ін.), Закавказзя (грузинів, вірменів) тощо. Внаслідок такої політики перемішування народів, яку вперше у світовій історії застосувала Ассирійська імперія, полегшувалося завдання їх денаціоналізації та обмос-ковщення. Однак спочатку ця політика не мала значного успіху. Прибулі в Україну переселенці з часом українізувались, і це при тому, що українська мова та культура дискримінувалися в Російській імперії. На усіх етнічних українських землях упродовж ХІХ-ХХ ст. продовжували виразно домінувати саме українці. З національних меншин найпомітнішими були росіяни, особливо у південній Україні (9 %), а на підавстрійських землях — поляки, особливо у Східній Галичині (20 %). У містах і містечках України високою була концентрація єврейського населення, якому царський уряд приписував жити у так званій "черте оседлости", що охоплювала підросійські землі колишньої Речі Посполитої.

Імператор персонально призначав перших осіб в адміністра­тивній ієрархії, причому генерал-губернатори відали переважно військовими справами, а губернатори — цивільними. Губернії поділялися на повіти, якими керували капітани-ісправники. Демократичні начала в управлінні згаданими землями ліквідо­вувалися, і тільки у вільних селах та козацьких станицях громада могла обирати собі місцевий уряд. Суд залишався становим.

Основну масу населення України, як і переважної більшості країн тогочасного світу, становили селяни. Вони були переважно кріпаками, власністю поміщиків і підлягали їхньому суду.

Адміністративно-територіальний поділ підавстрійських земель України був логічнішим і не порушував кордони історичних регіонів. Галичина й Буковина зберегли свою цілісність у складі Австрійської імперії, так само, як і Закарпаття та Пряшівщина, що залишилися в угорській сфері впливу держави Габсбургів. Коли вона трансформувалася в дуалістичну Австро-Угорщину, ситуація на Закарпатті та Пряшівщині погіршилася. Слід зауважити, що Галичина історично поділяється на дві частини: Східну, де беззаперечно домінували українці, й Західну, де переважали поляки, а українці становили етнічну меншість, живучи на своїх споконвічних землях. Однак цісарський уряд створив з Галичини одну адміністративну одиницю — "коронний край" або "Королівство Галіції і Лодомерії", тобто Галичини й Во-лодимирщини. Це надавало переваги полякам, які зберегли свої економічні та політичні позиції і після падіння Речі Посполитої. "Королівство" поділялося на 12 округів (дистриктів), а Буковина до 1861 р. входила до нього на правах особливої округи. Закарпаття поділялося на 4 округи (жупи), які підпорядковувалися ці­сарському наміснику в Пожоні (нині — Братислава). Характерною особливістю західноукраїнських міст була висока питома вага в них неукраїнського (польського, єврейського, німецького) населен­ня.