2. Двозначність Переяславської угоди.

Переяславсько-московські домовленості 1654 р. не були схва­лені на Генеральній раді. Тож, згідно з тогочасними вітчизняними політико-культурними традиціями, вони не були ратифіковані найвищим законодавчим органом ранньомодерної Української держави.

Двозначність Переяславської угоди 1654 р. про союз з Москвою (оригінал якого "загубився", а "копії" виглядають доволі сумнів­ними) нині ніхто не заперечує.

Після переяславської історії російсько-українські взаємини по­яснюються тим, що Москва й Чигирин вкладали різний зміст у суть укладеного в Переяславі договору. Так, гетьман і його оточен­ня вбачали в цьому акті насамперед вигідну політичну комбіна­цію, що гарантувала оборону на тлі збереження внутрішнього миру. Адже безумовна більшість населення сприйняла прихиль­но союз із царем-одновірцем, тоді як багатовікова упередженість до "бусурманів" робила аналогічний союз із Туреччиною непопу­лярним, а можливість польсько-українського порозуміння вже пе­рекреслив рахунок взаємно пролитої крові. Натомість у Москві, погоджуючись прийняти гетьмана "під високу царську руку", завжди розуміли протекторат як поглинання, і саме з цього погля­ду було використано неясність чи непро­думаність формулю­вань Переяславської угоди і внутрішні чвари (яких після смерті Богдана Хмельницького не бракувало). За висловом Миколи Костомаро­ва, Московська політика не допускала федеративного ідеа­лу, і приєднання Ук­раїни до Московської держави розуміла не інакше, як у перетворення вільних козаків на царських холопів. Це не лише рефлексії ліберального інтелектуала XIX ст. У російському "Літо­писі о многих мятежах" (1658 р.) сповіщалося, що цар з Божою поміччю "попленил Литву, Білу Русь і Малу Русь".

Чимало істориків, коментуючи входження козацької України до складу Московської держави, послуговувалися метафорою "возз'єднання", що сформувалася під впливом кількох історіогра­фічних традицій. Головний вклад у розповсюдження погляду на переяславський акт як на "возз'єднання" належав церковній іс­торії: починаючи від київського письменства кінця XVII ст. і до праць початку XX ст. історики церковного кола оцінювали минуле в поняттях суцільного, російсько-українсько-білоруського, пра­вославного простору, якому смертельно загрожує "латинство", а рятує від загибелі "возз'єднання" під берлом православного царя Олексія Михайловича. Для істориків XIX ст., над якими домінували так звані "державно-юридичні" підходи в інтерпретації подій, не останню роль відігравала магія термінів "милості" й "пожалування", якими оперує Переяславська угода (хоча насправді обидві формули — це тільки елемент дипломатичного етикету, а російські урядовці спри­ймали взаємини з Україною як договірні ще за часів Петра І). Врешті, за радянських часів проблема набула ідеологічної актуальності, оскільки формула "возз'єднання двох братніх народів" санкціонувала монолітність радянської імперії — з наголошенням на ролі її організаційного ядра, Росії, що "визволяла від чужоземних загарбників" уведені до свого складу ("возз'єднані") сусідні терени.

Відомий історик М. Брайчевський ще в 60-х роках XX ст. аргументовано довів, що з історичного погляду застосування визначення "возз'єднання" України з Росією до ухвали Пере­яславської ради "є елементарним невіглаством: Україна і Росія сформувалися після розпаду Русі в умовах роздільного існування; до 1654 р. вони ніколи не були об'єднані..."

Конфлікт між двома політичними системами був неминучий — козацька республіка не могла співіснувати з автократією, засади римського права — з азійською деспотією.

При підписанні угоди "кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні інститути". По суті, козаки вірили в те, що вони просто замінять польського короля московським царем. Однак московські наміри були зовсім іншими. їхнє розуміння влади визначало не договірні взаємини між царем та його суб'єктами, а лише одностороннє підпорядкування.

Від самого початку Росія прагнула "забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита". Слід зауважити, що уряд київського митрополита вдалося перепідпорядкувати Москві ще в 1686 р.

Хоч як парадоксально, але найрішучіший наступ на україн­ський автономізм припадає на періоди правління двох найбільш "європейських", "освічених⁷' російських монархів — Петра І (1689-1725 рр.) та Катерини II (1762-1796 рр.)- Обоє вважаються чи не найбільшими реформаторами й модернізаторами імперії, які сприяли її уніфікації та "інституціональній русифікації" регіонів (за Марком Раєвим), тобто до інтеграції, що "мала привести до однорідності: передусім — адміністративно-економічної, потім — інституціонально-соціальної і, нарешті, — культурної".

Цікаво, що ще в 1841 р., заїжджий німець Йоганн Коль помітив те, в що, здається й нині не можуть повірити мільйони наших ближчих і дальших сусідів: "Колись Малоросія була республікою під протекторатом Польщі, і дворяни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамтешні дні, старанно зберігаються у скринях... Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу".

Це писалося за півтора століття до того, як "колосальна Росій­ська імперія" пішла туди, куди рано чи пізно йдуть усі імперії сві­ту, стаючи такими самими об'єктами історіографічного аналізу, як і козацько-шляхетська Атлантида XVIII ст.