2. Бронзова доба. Скіфо-сарматський час.

Наступний після енеоліту період історії людства тривав понад тисячу років (від 2 до 1 тис. до н. е.) і отримав назву бронзової доби від нового матеріалу — бронзи, з якого почали виробляти знаряд­дя і зброю.

Бронза — це перший штучно створений людиною сплав (міді й олова), який має великі переваги над міддю — більшу твердість і нижчу температуру плавлення. Отже, виплавляти бронзу можна було в примітивних печах і на відкритих вогнищах. Ці властивості металу дали змогу вдосконалити й розширити виробництво та асортимент знарядь і їхню якість. Праця давніх металургів була складною і вимагала спеціальних знань і досвіду. З'являються ок­ремі майстри-ливарники і бронзоливарні майстерні. Археологи знаходять сліди великих майстерень, де бронзоливарним вироб­ництвом займалися цілі роди, а то й селища. Спочатку бронзою почали користуватися в Південному Ірані та Месопотамії в 4 тис. до н. е., протягом 3 тис. — в Малій Азії та Середземномор'ї, а в 2 тис. до н. е. бронза поширилась у Європі. На теренах України перші бронзові вироби з'явилися на початку 2 тис. до н. е. і похо­дили з Балкан і Кавказу, де на той час існували потужні металур­гійні центри, звідти ж надходила і сировина — мідна руда. Місце­ве бронзоливарне виробництво виникло за доби середньої та пізньої бронзи (ХУ-ІХ ст. до н. е.). У цей час існувало кілька мета­лургійних осередків: на Закарпатті та Прикарпатті, у Північному Причорномор'ї. Проте, витіснивши з ужитку мідні знаряддя, бронза не замінила повністю кам'яних і крем'яних виробів. Якраз за доби бронзи техніка виготовлення кам'яних знарядь сягає най­вищого рівня розвитку. Люди продовжують широко користува­тись цим доступним, дешевим і простим в обробці матеріалом. У північній частині України, зокрема на Західній Волині, виявлено давні копальні дуже якісного кременю, а неподалік — сліди май­стерень, де цей кремінь обробляли.

Перехід до доби металів мав велике значення в історії людства. Проте поява бронзових виробів не була найважливішою ознакою цього часу. Вдосконалювалось землеробство і скотарство, розвива­лось ремесло. Збільшувалась кількість населення, великі племена розпадалися, менші об'єднувались, заселяли нові землі, завойову­ючи або мирно співіснуючи з давнішими поселенцями.

Племена і народи, які жили в 2 тис. до н. е. на землях України, зналися між собою та сусідами із заходу, півдня чи сходу, з якими часто були споріднені. Вивчаючи поселення, поховання, скарби цих людей, вчені дійшли висновку, що на території теперішньої України за доби бронзи існували три "світи" — три етнічно-куль­турні зони, що відрізнялися походженням населення, господарс­твом, віруванням — це Полісся, Степ та Лісостеп.

У північно-східній частині України та на Поліссі жили нащадки давніх місцевих ще мезолітичних палеоєвропейських племен, а також племена, які належали до південної групи величезного праугро-фінського етнічного масиву. Культурний розвиток у цих лі­систих краях відбувався повільніше, вони зазнали менше культур­них та етнічних впливів.

У степах від Дону і до Дунаю жили кочові та напівкочові пле­мена, їхнє походження пов'язують з індоєвропейськими енеолітичними місцевими племенами та частиною населення, що при­йшло сюди зі східних степів та Кавказу. Із цих племен між Дніпром та Південною Волгою сформувався великий індо-іранський етнос, до якого належали арійці та іранські племена, скіфи і сармати. З цими народами в різні часи пов'язані важливі, часто вирішальні події не лише української, а й світової історії. На пра­вобережній лісостеповій частині України — в Наддністрянщині, на Волині та Поділлі — жили індоєвропейські племена з давніми традиціями землеробської культури, предки праслов'ян.

Могутнє об'єднання степових племен під назвою "скіфи" охоп­лювало величезні обшири Євразії від Карпат до Монголії. Скіфи (скити) буквально означає "блукачі". їхні предки, які колись насе­ляли українські степи, рушили в далекі походи в Азію. Частина цих воїнів, повернувшись назад, згодом опанувала значну частину території України.

Скіфська доба в Україні тривала понад тисячу років (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.). Відомості про скіфів містяться у творах грець­ких і латинських авторів, а також в ассиро-вавилонських докумен­тах. Найповніше скіфів описав Геродот, який присвятив їм цілий розділ своєї "Історії" (книга IV "Мельпомена").

За свідченням письмових джерел, на території України жили різні племена. Степові простори заселяли скіфи-кочовики, очолю­вані царськими скіфами. З'явившись уперше в степах При­чорномор'я, скіфи деякий час співіснували там із кіммерійцями. У VII-VI ст. до н. е. скіфи здійснили ряд походів на Близький Схід, де брали участь в ассиро-вавилонській війні як третя (часто вирі­шальна) сила, діючи то на одному, то на іншому боці. У захоп­леній Мідії скіфи створили свою державу Ішкуза, яка існувала протягом 625-585 рр. до н. е.

Скіфи пройшли через Месопотамію, Сирію, Палестину до Єгипту і в 612 р. взяли участь у розгромі Ніневії. Наслідки скіфсь­кого вторгнення знайшли відображення у книгах біблійних про­років.

Тривале перебування в країнах Передньої Азії вплинуло на культуру скіфів: їхні вожді навчилися цінувати розкіш і владу, а мистецтво увібрало в себе східні елементи і засоби їх вираження.

Повернувшись з Азії, скіфи виграли боротьбу з кіммерійцями за панування в Північному Причорномор'ї. Тоді ж завершився процес оформлення скіфської держави, яка почала називатися Ве­ликою Скіфією. Держава складалася з об'єднаних племен, кожне з яких мало свого царя. Проте керівна роль у скіфському союзі племен належала царським скіфам.

Основою господарства степових скіфів було кочове скотар­ство — розведення коней, великої рогатої худоби, овець, кіз. Ско­тарство давало все необхідне для життя — коней, м'ясо і молоко для харчування, вовну та повсть для одягу. Скіфи пересувалися на конях без стремен, використовуючи повстяні сідла. Упряж при­крашали численними бляшками, розетками. Кожен кочівник був кінним воїном. Із появою у Північному Причорномор'ї грецьких колоністів скіфи налагодили з ними обмінну торгівлю. Грекам продавали пшеницю, сіль, м'ясо, молоко, сир, шкури, хутра, мед, рибу, рабів. Скіфська військова знать, яка контролювала вивіз, вза­мін отримувала вироби з дорогоцінних металів та різноманітні предмети розкоші. Центр степової Скіфії у V—III ст. до н. е. знахо­дився у Кам'янському городищі, поблизу сучасного Нікополя За­порізької області (більша частина пам'ятки затоплена Каховським водосховищем). У VII ст. до н. е. столиця Скіфії була перенесена до Криму — городище Керменчик (окраїна Сімферополя).

Землеробські племена античних полісів відомі під збірною на­звою "скіфи-орачі". Скіфська держава була насамперед військо­вою організацією. Скіфи створили сильне, добре озброєне і дис­ципліноване військо. Воїнами були всі дорослі чоловіки і частина жінок. Скіфська зброя (короткий меч-акінак, спис, лук і стріли) в тодішньому світі вважалася найдосконалішою, а скіфські вершни­ки — непереможними. Скіфів охоче наймали на військову службу за кордон.

Наприкінці VI ст. до н. е. (514 або 512 рр. до н. е.) скіфи вели війну з перським царем Дарієм, військо якого вдерлося до Північ­ного Причорномор'я. Успіх скіфів, які не скорилися могутньому повелителю найбільшої у світі військової сили, надзвичайно під­ніс їхній воєнно-політичний авторитет і сприяв консолідації скіфських племен та зміцненню їх політичного об'єднання.

Найвищого піднесення скіфська держава досягла в IV ст. до н. е., коли її очолював цар АТЕС. Розквіт Великої Скуфії за АТЕС збігся у часі з піднесенням Македонії за Філіпа II. Між володарями двох держав деякий час існували союзницькі відносини. У 342 р. до н. е. вони разом перемогли Фракію і поділили між собою її територію. Однак спроба АТЕС поширити свій вплив на Балкани зумовила скіфо-македонський конфлікт 339 р. до н. е. Під час невдалої битви на Дунаї 90-річний АТЕС загинув. Проте македонці навіть не нама­галися розвинути свій успіх. Філіпа повернув війська проти грець­ких міст-держав. Син Філіпа Олександр Македонський завоював величезну територію в Малій Азії, Єгипті, Ірані, Індії, а спроба його полководця Зопіріона з 30-тисячним загоном вдертися на скіфські терени в 331 р. до н. е. обернулася цілковитою катастро­фою: на зворотному шляху від Ольвії македонське військо було знищене.

Після бурхливого піднесення першого Скіфського царства в се­редині III ст. до н. е. настає раптовий спад. Однак скіфи залишили­ся на політичній арені. УII ст. до н. е. рештки скіфського населення створили державу Мала Скіфія, що займала Нижнє Подніпров'я, степи Криму і землі в нижній течії Дніпра та Бугу. Для пізніх скіфів характерний осілий землеробський спосіб життя.

Смертельного удару по скіфській державі в III ст. н. е. завдали готи, а в IV ст. — гуни. Після цього скіфи перестали існувати як ет­нічне утворення, рештки якого розчинилися серед інших етносів епохи Великого переселення народів.

Упродовж II ст. до н. е. — IV ст. н. е. більшу частину території сучасної України населяли численні іранські племена сарматів, які створили тут сильне державне об'єднання. На початку своєї історії сармати займали степову територію від Приуралля до Дону. З III ст. до н. е. вони почали масово переселятися на Північний Кавказ і Північне Причорномор'я. Перші хвилі сарматської мігра­ції в Україну пов'язані з племенами роксоланів, наступні — з пле­менами аорсів і аланів.

Опанувавши степову та лісостепову Україну, сармати під про­водом Фарзоя й Інісмея створили на Правобережжі політичне об'єднання, відоме під назвою Аорсія. Коли в Причорномор'ї встановили своє панування готи, частина сарматів змішалася з прибульцями, увійшовши до складу держави Германаріха. Після поразки у війні з гунами сармати разом з готами відійшли за Ду­най. Ті, хто залишився, підкорилися гунським зверхникам.

Як і всі кочовики, сармати були знаними воїнами. Сучасники змальовують їх як сильних, жорстоких і невблаганних ворогів. У сарматських кінних дружинах нарівні з чоловіками воювали жінки, які нерідко очолювали військові підрозділи і були навіть царицями.

Поряд із періодичними військовими набігами на сусідів з ме­тою грабунку та встановлення данницьких відносин головним за­няттям сарматів було кочове скотарство. Сармати займалися тра­диційними для скотарів ремеслами: зброярством, лимарством, ткацтвом, гончарством та виготовленням культових речей. Важли­ве місце в економіці посідала торгівля з античними містами.

Суспільство скіфо-сарматського часу зберігало поділ на три стани: воєнну аристократію, жерців, рядових общинників — зем­леробів і скотарів. Окрему групу становили раби.

Верхівку скіфського й сарматського суспільств складала могут­ня військова знать на чолі з царями. Царська влада була спадкоєм­ною, сильною і деспотичною. Основу релігії скіфо-сарматського населення становили культ померлих і віра в потойбічне життя. Вшановувалися божества, які символізували сили природи. Скіфи зберігали курганний поховальний обряд, який утвердився в ук­раїнських степах ще в епоху бронзи.

Із зникненням скіфо-сарматської культури епоха раннього залі­за в Україні закінчилася. Надалі центр проживання перемістився до землеробського Лісостепу. Духовна культура скіфів і сарматів стала своєрідним містком між Азією і Європою, зберігши для су­часності чимало рис сивої давнини.