2. Виникнення та устрій Запорозької Січі. Реєстрове козацтво.

Зміни, які нагромаджувалися впродовж першої половини XVI ст. і в способі життя і в загальному образі степового здо­бичника козака, логікою власного розвитку підштовхували до орга­нізаційного оформлення козацтва у спільноту, яка сприяла вижи­ванню людини в умовах постійної небезпеки.

Мінливий ритм буття, де щомиті належало бути готовим до ризику, покладаючись лише на власну мужність та Божу ласку, вимагав інших форм соціального групування, інакшого внут­рішнього закону й порядку, ніж той, що його пропонували інституції стабільного світу. Тож фундаментальні "закони" ко­зацької спільноти, що склалися в середині XVI ст. і є достатньо відомі з пізніших прикладів, просто не могли бути іншими, бо інакше не вижила б сама спільнота. Найперше — це мала бути група рівних, у якій перевага надається фізичній силі, витривалості й швидкій реакції на небезпеку, а не родовитості чи заможності. Далі — козацька спільнота не могла розділятися на "своїх" і "чу­жих" за етнічною чи якоюсь іншою ознакою (як властиво стабіль­ному суспільству тих часів), оскільки її членів єднала вища спіль­ність "Ми", протиставлена загрозі ззовні. Врешті, почуття "Ми" мусило абсолютно приглушати кожне конкретне "Я", бо тільки це забезпечувало колективну захищеність. Відтак авторитет ватажків залежав насамперед від їхньої здатності виконувати колективну волю групи, що гарантувало необхідну в екстремальних умовах єдність у досягненні мети.

Поштовхом до об'єднання розпорошених ватаг і громадок у згуртований колектив стала поява яскравого лідера, наділеного неабиякою харизмою та великими матеріальними статками. Цим вимогам ідеально відповідав авантюрний християнський герой-лицар, князь Дмитро Вишневецький, який увійшов в історію під козацьким прізвиськом Байда (з татарської — безтурботний чоловік). Серед представників суспільної еліти, яких штовхала в Поле жадоба пригод і лицарської слави чи особисті честолюбні прагнення, князь Вишневецький, за образним висловом Михайла Грушевського, пролетів особливо "блискучим, променистим метеором по українському небосхилу". Перша велика Січ із кам'яним замком з'явилася на о. Хортиця між 1552-1556 рр., її спорудили козаки за ініціативою Дмитра Вишневецького. Він створив на Хортицькій Січі плацдарм для подальшого відвоювання південних українських земель. За часів діяльності Вишне­вецького Запорозька Січ виходить на міжнародну арену й перетво­рюється на авангард боротьби східного слов'янства проти Кримського ханства і Туреччини.

Після Хортиці Запорозька Січ зна­ходилася па острові Томаківка (60-ті роки XVI ст. — 1593 р.), річці Базавлук (1593-1638 рр.), Микитиному Розі (1638-1652 рр.), річках Чортомлику (1652-1709 рр.) і Підпільній (1734-1775 рр.). Майже завжди вона розташовувалася на ідеаль­но укріплених самою природою місцях — на річкових островах, які важко було знай­ти серед безлічі їм подібних у прибережній лісовій гущавині плавнів. Сама Січ завжди була оточена ровом і десятиметровим валом, на якому стояв дерев'яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялися високі башти з бійницями для гармат. Особливо укріплювався вихід до річки.

Усередині фортеці знаходився майдан, на якому розташо­вувалися церква і стовп, біля якого карали винних. Навколо майдану стояли великі довгі хати — курені, в яких жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі — склади, арсенали, ремісничі майстерні, торговельні лавки. Слово "курінь" означало і хату, в якій проживали козаки (і де була їхня кухня), і військову, а пізніше й територіальну одиницю. Всього в Січі налічувалося близько 38 куренів, у яких зазвичай гуртувалися козаки-земляки. Не випадково більшість куренів носила назви українських міст, наприклад: Батуринський, Браїлівський, Канівський, Корсунський, Полтавський, Переяславський та ін.

Запорозьке козацтво виробило власну суспільну органі­зацію, що мала форму демократичної республіки. Верховна влада належала Козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин, обирала кошового отамана або гетьмана, якому надавалася вся повнота влади, що поєднувалася з відповідальністю. Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорозької Січі. Вводилися різні військові посади: суддя, писар, осавул, обозний, курінні отамани. Усі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва. Примусових робіт та панщини на Січі не було.

Чисельність січовиків змінювалася залежно від пори року: взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв май­но, припаси, а навесні склад січовиків значно збільшувався. До ко­зацького гурту приймали всіх бажаючих. Після ствердної відповіді на запитання "У Бога віруєш?" і накладання хреста новак ішов до будь-якого куреня.

Основну частину війська становила піхота. До складу війська входила кіннота, яка була не такою численною, але добре озброє­ною і дуже рухливою. На озброєнні війська також були важкі гар­мати. Рядовий козак був озброєний рушницею (мушкетом), піс­толем, шаблею, ножем, списом; використовувалися лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні ру­баки.

Під час походів діяла сувора дисципліна. Влада гетьмана і стар­шин була необмеженою. Зрада та інші злочини каралися смертю. Суворо пильнувалася тверезість. Загони, що вирушали в похід, обов'язково брали із собою сурмачів.

За адміністративно-територіальним устроєм Січ поділялася на полки і сотні. Військо складалося із куренів, якими керували курінні отамани.

У середині XVII ст. козацтво поширилося вглиб Дикого поля на Правобережжі, а на Лівобережжі доходило до Сіверського Дінця.

Розуміючи значення козацтва як у воєнному, так і в суспільно-державному плані, литовські великі князі і польські королі нама­галися використовувати його у власних інтересах. Для цього поль­ський король Сигізмунд у 1572 р. видав універсал про формування найманого загону з 300 осіб, які мали перебувати на державному утриманні. Зараховані на службу козаки заносилися до реєстру (списку), звідки й отримали назву реєстрових. Польський уряд визнавав козаками лише тих, хто був внесений до реєстру, а інші потрапили в становище невизнаної маси, поставленої поза зако­ном. Реєстровці, на відміну від інших, користувалися певними привілеями. Так, їх звільняли від податків і повинностей, вони мали право власності на землю, військово-адміністративну неза­лежність від місцевої влади, судовий імунітет. Військо Запорозьке реєстрове займало територію вище Січі, від Чигирина до Тахтемирова включно. У 1582 р. король Речі Посполитої Стефан Баторій видав спеціальний універсал, відповідно до якого заборонялося по­рушувати основні права реєстрового козацтва. Під час правління короля Баторія козакам уперше було передано клейноди — хоругви (прапор), бунчук, печатку, інші атрибути влади, а також кілька гармат, сурми, литаври тощо. Офіційно їхнє військо йменувалося "Низовим" або "Запорозьким війсь­ком". Воно було зобов'язане тримати на Січі постійну залогу, чисельність якої чітко не визначалася. Поза тим реєстрове військо опинилося в скрутному становищі. З одного боку, воно мало коритися уряду й вико­нувати його накази, а з другого, оскільки до його складу входили місцеві жителі, — не могло стояти осторонь тих проблем, які сто­сувалися як невизнаного властями козацтва, так і всього українсь­кого народу.

Зазнаючи утисків від можновладців, реєстровці повинні були утримувати в покорі запорожців і широкі селянські маси. Для цього польський уряд у 1590 р. збільшив реєстр до тисячі осіб. Уряд Речі Посполитої прагнув утримувати реєстровців на своєму боці й використовувати у власних військових і політичних цілях.