Тема 5. Зародження козацтва та становлення Запорозької Січі

(кінець XV — перша половина XVII ст.).

1. Походження козацтва.

2. Виникнення та устрій Запорозької Січі. Реєстрове козацтво.

3. Морські походи.

1. Походження козацтва

Слово козак уперше зафіксоване в латино-персидсько-кипчацькому рукописі "Соdех сumanicus". Цей рукопис містить словник і переклади християнських текстів, укладених наприкінці XIII ст. (виникнення кодексу пов'язують із Кафою (сучасна Феодосія), де у 80-х роках XIII ст. існувала місіонерська школа ченців-францисканців). Згідно з Куманським кодексом слово козак означало сторож, вартовий, а в документах 1308 р. у Сугдеї (сучасний Судак) воно трактується як розбійник. Пізніше це слово фіксується у цілій низці тюркських мов і позначає вільних най­манців, вояків, які покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому зна­ченні — вигнанців, бездомних людей, авантюристів, нежонатих молодиків. Зга­дує про татарських козаків і тогочасний польський хроніст Ян Длугош, визначаю­чи їх як: "Втікачі, розбійники і вигнанці, що їхньою мовою...звуть­ся козаками".

Витоки української козаччини стали предметом однієї з най­довших дискусій, яка точиться між істориками з XVIII ст. і донині. Коротко схарактеризуємо деякі гіпотези: 1) хозарська теорія, по­пулярна у XVIII ст., ототожнювала козаків з давньою степовою людністю — козарами, або хозарами; 2) чорно-клобуцька теорія вважає їх нащадками "чорних клобуків" — тюркського племені, що в давньоруські часи жило в пограничному зі степом Пороссі; 3) черкаська теорія пов'язує появу козаків із переселенням у Подніпров'я черкесів, або черкасів — гілки чорних клобуків, які заселяли Тмуторокань, а згодом мігрували з Передкавказзя до Дніпра, нібито заснувавши тут місто Черкаси; 4) за татарською теорією початки козацтва бачаться в татарських колоніях, утворе­них на Київщині за Володимира Ольгердовича і Вітовта, де тата­ри перемішувалися з місцевою бродячою людністю; 5) автохтон­на теорія проводить паралель між козацькою спільнотою і вічовими громадами Київської Русі, які в литовські часи нібито перетворилися на військово-службові колективи, підлеглі велико­му князю литовському, зберігаючи свій вічовий устрій; 6) болохівська теорія вбачає корені козаччини в давньоруських авто­номних громадах болохівців, які після монголо-татарського завоювання вийшли з-під влади місцевих князів і добровільно прийняли протекторат Орди; 7) бродницька теорія пов'язує козач­чину зі слов'янською степовою людністю княжої доби — "бродниками", які проживали в пониззях Дунаю; 8) уходницька теорія ототожнювала козаків з промисловими ватагами, які в певну пору року спускалися для риболовецького і мисливського промислів у Дніпровий Низ; 9) утікацька або класова теорія пояснює появу ко­зацького прикордонного населення загостренням соціальних су­перечностей, які штовхали феодально залежне селянство до масо­вих втеч на вільні землі.

На окраїні суспільного життя з рухливих, не конформних елементів поступово сформувався прошарок населення — ко­зацтво. Термін "козак" починає вживатись у документах з кінця XV ст. (1489, 1491 рр.)- Завдячуючи своєю появою сусідству з "Татарією", воно органічно увібрало в себе чимало тюркських елементів — у назвах, побуті, звичаях.

Правлячі кола Польщі й Литви вважали козацтво деста­білізуючим чинником внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин. Прагнучи приборкати козацтво, шляхта водночас вважала за можливе спрямовувати його енергію у річище за­гальнодержавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда І, використати прикордонне населення для "послуги й оборони". Україною котилися чутки про величезні простори благодатних земель, про високі на них врожаї зернових, про трави, що заввиш­ки з людину, про ріки, багаті рибою і переповнені бортними де­ревами з медом.

Проте життя у цьому краї було дуже небезпечним. Майже щорічні вторгнення татар завдавали шкоди господарству і життю мешканців. Тому вони й займалися такими видами господарської діяльності, які не страждали від ворожих нападів, — мисливством, рибальством, бортництвом, бджільництвом.

Заселивши степ, козаки об'єднувались у загони, обираючи своїми ватажками найбільш досвідчених, сміливих і винахід­ливих. Згодом у степу вони заснували укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами. Для біль­шості козакування перетворилося на постійне заняття.