2. Боротьба з монголо-татарською навалою та її світове явищ.

На початку XIII ст. (1206 р.) на підступах до Русі-України з Азії та Далекого Сходу з'явилися войовничі племена монголо-татар, на чолі яких стояв володар Монгольської держави Чингісхан (великий хан). На цей час він підкорив народи Північного Китаю, Південного Сибіру, Середньої Азії і Північного Кавказу. Чингісхан вирізнявся непересічними військовими та дипломатичними здібностями, а вміння навести залізну дисципліну у війську й привернути на свій бік переможеного противника швидко принесли йому славу хариз-матичного вождя. Винищуючи чи розселяючи непокірних, а покір­них завдяки шлюбам адаптуючи в середовище монгольської знаті, Чингісхан протягом першого двадцятиліття XIII ст. став правителем усіх кочовиків Великого Степу — від Маньчжурії до Середньої Азії.

Останнім завоюванням Чингісхана стала Середня Азія. Протя­гом 1219 р. одне за одним під ударами монголів упали казково ба­гаті, квітучі міста Хорезму — Бухара, Самарканд, Ходжент та ін. 25-тисячне військо вирушило на південне узбережжя Каспію. Пе­рейшовши звідти в Грузію, воно захопило Тбілісі й вступило в сте­пові передгір'я Північного Кавказу, а далі рушило в бік Дону. Саме тут, понад Доном, у 1222 р. сталася перша битва монголів із по­ловцями, в якій з'єднані половецькі сили під проводом хана Кобяка зазнали поразки.

Смертельна небезпека змусила русів і половців об'єднатися. На київському з'їзді руських князів у 1223 р. було ухвалено рішення допомогти південним сусідам половцям у боротьбі з монголо-татарами. Навесні 1223 р. на острів Хортицю привели свої дружи­ни галицький, волинський, київський, чернігівський, смоленський, путивльський і курський князі. Руси і половці розгромили монголо-татар. Легка перемога приспала пильність князів. На річці Калка їхні дружини вдруге зіткнулися з монголо-татарами. Однак че­рез неузгодженість дій руських князів битва закінчилася поразкою слов'янських дружин. Князі не хотіли поступитися першістю, ко­жен жадав здобути славу переможця силь­ного ворога. 16 червня 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удалий та Данило Галицький вступили в бій з монголо-тата­рами і зазнали поразки. Переможці з тріумфом оточили військо київського князя Мстислава Романовича й три дні штурмували його табір. Піддавшись на пропозицію ханів залишити табір і повер­нутися додому, князь був одурений воро­гом. Щойно він з дружинниками виїхав із табору, монголо-татари напали на них і майже всіх перебили. За наказом та тарських ханів полонених поклали під до­шки, а потім вони всілися на них бенкету­вати, і так задушили їх. Переслідуючи русів, монголо-татари дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київської землі.

Після смерті Чингісхана землі Монгольської держави були поділені між його синами. Не завойовані західні території дістав онук великого хана Джучі-Батий. Незважаючи на героїчний опір населення, нападники захопили й зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста.

Однак князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об'єднатися для відсічі ворогові.

Навесні 1239 р. монголо-татари вдерлися на порубіжні руські землі. Перший удар прийняв на себе Переяслав. Його мужні за­хисники на чолі з єпископом Симеоном були перебиті, а місто за­хоплене й спалене. У жовтні 1239 р. військо монголо-татар вдерло­ся до Чернігова, перебило мешканців міста і дощенту спалило будівлі. Наприкінці року монголо-татарська кіннота вдерлася до Криму й заволоділа майже всім півостровом.

Новий 1240 р. розпочався нападами монголо-татар на ще не зруйновані південні міста. Восени цього самого року майже вся армія Батия стояла на підступах до Києва. Скрипіння возів, ревін­ня худоби, іржання коней і людський гамір заглушали голоси стривожених киян. Поставивши дерев'яні пороки (стінобитні ма­шини), нападники день і ніч били ними в стіни й штурмували фортецю. Приблизно за чотири тижні їм вдалося зробити в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності). Та­тари прорвалися до Києва біля Софійських воріт. Останні захис­ники замкнулися в Десятинній церкві. Вони намагалися прокопа­ти підземний хід до Дніпра, однак під ударами монгольських таранів стіни храму обвалилися, поховавши під собою людей. З розграбованого Києва головні Батиєві сили, змітаючи все на своєму шляху, рушили на Волинь і Галичину.

Населення Київської держави мужньо обороняло свої оселі, але розрізнені острівці народного опору не могли її врятувати. Наштовхнувшись на опір південних слов'ян, ослаблена армія мон­голо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі річки Волги монго­ло-татари утворили державу — Золоту Орду зі столицею в місті Сарай.

Паралізовані втручанням ханів у внутрішнє життя, знекровлені економічно, найстаріші руські князівства втратили головне — однаковий темп наростання культурних змін порівняно із західними сусідами. Доки в Польщі, Угорщині та Чехії упродовж ХІП-ХІУ ст. вдосконалювалися політичні інститути, творилися перші університети, усталювалися самоврядні форми організації суспільства й підносилася роль міста, Київ та Чернігів котилися назад. Київ перетворився на такий собі "перехідний кубок": у ко­лишній столиці Русі за ярликами золотоординських ханів "прави­ли" князі, що ніколи й ногою сюди не ступали. Морально деграду­вала тероризована монголами княжа еліта, занепадало міське життя, інтенсифікувалося безупинне дроблення князівств (напри­клад, на Чернігово-Сіверщині на початку XIV ст. їх уже було не менш як десять). На противагу цьому, галицько-волинській княжій гілці, яка вийшла переможцем із війни "за галицьку спад­щину", вдалося на ціле століття затримати зникнення з історичної арени останніх уламків Київської Русі.

Мине понад два століття, аж поки Південна Русь звільниться від ординського панування, щоб знову потрапити під владу інших чужинців: польських королів і литовських князів.