Тема 4. Початок доби удільних князівств

1. Причини розпаду Київської Русі. Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське кня­зівства.

2. Боротьба з монголо-татарською навалою та її світове явище.

1. Причини розпаду Київської Русі. Київське, Чернігово-Сіверське,

Переяславське князівства.

Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, існувала недовгий час. Упродовж двох століть відокреми­лося Полоцьке князівство. У середині XII ст. відійшли, під прово­дом своїх правлячих династій, останні землі, що були складовими Київської держави.

До середини XII ст. на обширах Русі сформувалося близько 15 великих князівств, кожне з яких практично жило самостійним політичним життям, визнаючи "старійшинство" київського князя лише номінально. На початку XIII ст. поняття "старійшинства" взагалі зникає зі сторінок літописів, що опосередковано підтверджує занепад політичного інституту першості київського престолу над удільними князями. Парадоксом було те, що чим далі відходили один від одного родові уділи, тим гучніше пропагувалася ідея загальнородового володіння й братерства Рюриковичів. Завдяки цьому тогочасна еліта не сприймала так звану "феодальну роздробленість" (як називають події XII—XIII ст. в історіографії), як остаточний розпад Київської держави. Русь, фактично перетворена на конгломерат окремих політичних організмів, в уяві князів і надалі сприймалася як колективна спадщина єдиного роду, що відчував себе "одного діда онуками". Особлива роль у цьому надавалася Києву — "яко то єсть старійший город в землі у всій".

У цей період відбувалася боротьба за Київський престол, яка нерідко супровод­жувалася братовбивством, спустошенням "пере­ділів братніх" та нищівними війнами, які практично безперервно потрясали Русь: у 1068-1069, 1078-1079, 1094-1097, 1116-1119, 1132-1139, 1146-1157, 1169-1174, 1199, 1202-1203, 1211, 1234 роках. Як за­значає Степан Томашівський, у Києві за період з 1146 до 1246 р. змінилося 47 володарів. Взагалі тут правило 24 князя, причому 35 княжінь тривало менш як рік. Київ залишався об'єктом полі­тичних амбіцій аж до монгольського нападу, а криваві зусилля княжих кланів зосереджувалися на захопленні київського престо­лу — ефемерного символу єдності.

До середини XII ст. київські правителі намагалися втримувати полі­тичний контроль над усіма землями Русі, зокрема — в періоди княжінь таких авторитетних князів, як Во­лодимир Мономах (1113-1125 рр.) та його син Мстислав Великий (1125-1132 рр.). Однак із часом стара ідея колективного володарювання Рюриковичів звужується до території київ­ського уділу, що обіймав історичне ядро Русі — "Руську землю", тобто в стислому значенні — Київщину і Пе­реяславщину.

Зі зміцненням удільних князівств, незалежних від Києва, їхні правителі з першої половини середини XII ст. почали самі здійснювати роздачу волостей у межах власної юрисдикції на тих самих засадах, як досі це робив київський князь. Саме це й призвело до виокремлення кількох цілком самостійних регіональних полі­тичних утворень — Володимиро-Суздальського, Новгородського, Смоленського, Полоцького та Галицько-Волинського князівств. Акцією, яка стала свого роду підсумком "київської" доби в руській історії, вважають похід на Київ володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського 1169 р., коли його силами місто було здобуте й сплюндроване. Як оповідає літописець: "І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали..."

Деякі історики, щоправда, зі скепсисом ставляться до надто емоційного опису літописцем-киянином масштабів спустошень, адже Київ грабували та палили й інші князі, здобуваючи "золотий стіл". Однак промовистим є сам характер акції Андрія Боголюбського: заради зміцнення власного авторитету він уже не утверджу­вався у Києві, а плюндрував його.

Історики називають багато причин роздробленості і феодаль­них воєн на Русі. Перша з них — надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі. Поки на чолі держави стояли мо­гутні князі, такі, як Володимир та Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було організованим.

Міцність династії розхитувала численність нащадків Ярослава та відсутність певних законів щодо престолонаслідування — чи то по лінії брата за братом, чи то від батька до сина. Кожна зміна Ве­ликого князя викликала непорозуміння, боротьбу претендентів.

Водночас із послабленням влади князя міцніло віче, яке склада­лося переважно з боярства та міського купецтва. Віче міг скликати як сам князь, так воно могло збиратися і за власною ініціативою. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обира­ло прийнятних для нього осіб.

Ще однією з головних причин занепаду Київської держави було роздроблення її земель. Почалося воно відокремленням Полоць­кого князівства. В той час спостерігалося два процеси: намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд (1097 р.), внаслідок чого ве­лике князівство поділилося на численні маленькі князівства, не­здатні до державного життя. Отже, перемагав династичний інте­рес, переконання, що кожен нащадок має право на спадщину.

Причини роздробленості Київської Русі:

• зміцнення власності феодалів на землю;

• відособлення князівств та їх прагнення до незалежності;

• ослаблення великокнязівської влади;

• князівські міжусобиці, боротьба за київський стіл.

Послаблення Київської держави викликало її економічний за­непад: припинилося надходження данини, що її отримувала Русь з різних частин; значення війська, яке держава могла використову­вати для підтримки авторитету Великого князя і для захисту кор­донів, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася.

Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівський стіл і між окремими князівства­ми — за Київ та інші міста.

Отже, внаслідок боротьби окремих князівств за політичне лі­дерство Київська Русь розпалася на самостійні землі-князівства: Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Галицьке, Волинсь­ке, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Смоленсь­ке, Рязанське, між якими виникали гострі суперечності і незгоди, не було одностайності в обстоюванні єдності Руської землі.

Іноді існувала навіть колективна форма правління, коли на Київському престолі утверджувалися два князі.

Послаблення централізації державної влади і єдності князівств підірвало міць Київської Русі, виникла загроза нападів з боку по­ловців, монголо-татар, Литви, Польщі, Угорщини.