3. Християнізація Русі.

Провідну роль в "одержавленні" руських земель, і становленні нової системи вартостей відіграла універсальна інституція серед­ньовіччя — християнська церква. Адже саме на неї, крім душпастирства, лягала відповідальність за політичну та соціальну сфери життя держави.

У 60-х роках IX ст. відбулося "перше" (Аскольдове) хрещення Русі. Охрещення Аскольдової дру­жини ще не перетворило язични­цької Русі на християнську держа­ву, а тим більше остаточно не визначило, яке саме християнство обере Київ. У другій половині X ст., напередодні Володимирового хрещення, фіксуються контакти київської княгині Ольги та її онука Ярополка Святославича з місіонерськими осередками Римської курії, а за деякими джере­лами, і самого Ярополка охрестив посланець папи.

Проте "вибір віри" на користь Константинополя, що його зро­бив 988 р. князь Володимир Святославич, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду руську державу підштовхувало традиційне географічне розташування, економічно-торговельні інтереси, здавна поєднані "Путтю з варяг у греки", і політичні розрахунки. За літописною легендою, охрещенню передував вдум­ливий вибір віри: вислухавши місіонерів — болгар-магометан, "німців з Риму", "жидів хозарських", тобто юдеїв та "філософа-грека" з Візантії, князь розіслав "мужів добрих тямущих числом десять" по різних країнах, приглядаючись до їхньої віри. На думку Н. Яковенко, навряд чи могло постати питання про "вибір віри" у країні, серед мешканців якої вже близько ста років побутувало християнство. Від Аскольдових часів число прибічників нової релігії поволі зростало, охоплюючи дружинне воїнство і купець­кий прошарок.

Оскільки християнство все-таки стало панівною релігією, то це означає, що дружинне воїнство і купці були вельми сильним і чисельним класом, в руках якого була міцна влада. Якщо б тут були зацікавлені тільки одиниці, тоді прийняття християнства в загальнодержавному масштабі стало б неможливим.

На початку свого княжіння Володимир віддавав перевагу язичницькій релігії. Літописи оповідають, що відразу після вокняжіння Володимир створив святилище, тобто облаштував поруч зі своїм двором у Києві капище, розмістив фігури шести ідолів — найповажніших божеств східних слов'ян: полян, древлян, сіверян, дреговичів, кривичів та ільменських словінів. Це Перун — бог-громовержець, покровитель війни і зброї, бог воїнства; Дажбог і Хоре — божества сонця; Стрибог — повелитель стихій, бог вітрів; Сімаргл — бог рослинності, землі й підземного царства; Мокош (Макош) — жіноче божество плодовитості й хатнього господа­рювання. Місце "головного бога" у "пантеоні Володимира" посів Перун, якому приносили пожертви. "Богам Володимира" присвячено величезну й суперечливу наукову літературу, де витлумачується етимологія та семантика імен язичницьких божеств, їхня племінна прив'язка, типологічне місце порівняно з германськими, балтськими, іранськими, угро-фінськими і тюрксь­кими культами. Існує також вельми скептичний погляд на цю літописну оповідь, бо частина дослідників вважає її пізнішою вставкою, де просто зібрано докупи імена відомих за різними згадками поганських ідолів. Навпроти княжого двору на Старокиївській горі, як свідчать археологічні розкопи, стояв храм-капище — уособлення "державного" язичництва.

Володимир був надто мудрим правителем, щоб не зрозуміти, що язичницька релігія не могла об'єднати його державу та відіграти ту важливу роль, яку християнізація відігравала для всіх держав Європи.

Оточена сусідами-християнами — візантійцями, поляками, че­хами, болгарами, — Русь немовби застигла на зламі, що мав остаточно вивести її на християнську орбіту. До рішучого кроку її підштовхнули війна та політика. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імпе­ратором Візантії. Невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю II Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він узимку 987-988 рр. звернувся по допомогу до київського князя. Той пообіцяв, але за умови, що Василь II віддасть йому свою сестру Анну, зобов'язавшись, зі свого боку, охреститися разом з усім народом своєї країни.

Для Константинополя це був, як на тодішні погляди, приниз­ливий мезальянс. Натомість для руського князя, який, охрещуючись, не лише ставав членом "християнської сім'ї" правителів, а й одразу посідав у ній почесне місце завдяки "багрянородній" (тобто царственій від народження) дружині, — велика честь, якої навіть німецькі імператори домагалися роками. Тож, коли навесні 988 р. шеститисячне військо русів та армія імператора, розбивши Фоку, врятували трон, Василь II віддавати сестру за Володимира не квапився. Тоді Володимир здійснив збройний похід на Херсонес (Корсунь), здобув і сплюндрував місто, а до Константинополя надіслав погрозу вчинити зі столицею імперії те саме. Це зробило візантійського володаря поступливішим, і Володимир, отримавши обіцяну "багрянородну" Анну, відбув із нею до Києва. Час і місце його особистого охрещення дискусійні, натомість примусове навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так: "І коли прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями... Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде..." А назавтра вийшов Воло­димир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійш­лося людей без ліку, і влізли вони у воду..., а попи, стоячи, молит­ви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається..."

На думку Б. Грекова, запровадження християнства відіграло важливу роль в історії Русі:

по-перше, християнство як релігія, загальноприйнята в Європі, ще більше зблизила Київську державу з Європою;

по-друге, церковна організація, створення якої взяли на себе греки (візантійці), посіла досить певне місце в іс­торії київського суспільства і стала новою і сильною зброєю впливу на маси з метою подальшого їх підко­рення державній владі;

по-третє, християнська церква значно підняла статус князівсь­кої влади у Києві і зміцнила зв'язок між частинами держави;

по-четверте, візантійська церква, прагнучи приєднати Русь до вікової візантійської культури, сприяла піднесенню культури в на­шій країні.

З прийняттям християнської релігії розпочалося будівництво храмів, на спорудження яких князь Володимир виділяв десяту частину данини та оброків зі своїх володінь. Процес сакрального будівництва в Україні досяг свого апогею у ХУІІ-ХУГІІ ст. (див. вклейку "Храми України").

Ярослав Мудрий продовжив релігійну політику батька. До збудованої Володимиром Десятинної церкви, невдовзі додався величний Софійський собор. Засновується Печерський монастир — майбутній центр утвердження християн­ства і культури. Загалом на той час у Києві діяло близько 40 церков. Із розвитком християнства Ярослав Мудрий у 1051 р. запроваджує Київську митрополію на чолі з Іларіоном, що значно послаблювало залежність у цій сфері від Візантійського імператора.