3. Особливості національно-демократичного руху в Україні у 60-80-х роках.

У 60-80-х роках зросла кількість людей, яких називали диси­дентами. Так, московський демократичний рух представляли письменник Олександр Солженіцин, фізик-ядерник Андрій Сахаров та ін. Осередок українських дисидентів становили "шести­десятники" — нове плідне покоління письменників: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ірина та Ігор Калинці, Іван Гель та брати Горині.

Антисталінська поезія та проза були не до смаку вождям СРСР, хоча вони й проголосили десталінізацію, та хіба могли спокійно сприймати такі рядки:

Нікчемна, продажна челядь,

Банда кривляк для втіх,

Щоб мати, що повечерять,

Годувала холуйством їх. В. Симоненко

Проведена в лютому 1963 р. у Київсько­му університеті офіційна конференція з питань культури української мови, на якій були присутніми понад тисячу учасників, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації України. У серпні-верес-ні 1965 р. органи держ­без­пеки заарешту­вали кілька десятків представників ук­раїнської творчої та наукової інтелігенції, звинувачених в антирадянській діяльності. Події під час прем'єри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у київському кінотеатрі "Україна", увійшли в іс­торію дисидентського руху як перший організований політичний протест проти припинення процесу десталінізації, від­стоювання громадських, у тому числі на­ціональних прав. Близько 140 присутніх відгукнулися на заклик І. Дзюби, В. Стуса і В. Чорновола та підписали лист протес­ту.

У 1966 р. зі своєю першою "самвидавівською" роботою "Правосуддя чи ре­цидиви терору?" виступив молодий жур­наліст В. Чорновіл. У 1967 р. він видав у Парижі збірку "Лихо з розуму", в якій розповів про арешти в Україні, за що його самого було заарешто­вано й засуджено (в незалежній Україні, в 1996 р. В. Чорноволу за цей та інші гостропубліцистичні твори було присуджено Шевчен­ківську премію).

На початку 1970 р. у Львові вийшов перший номер нелегально­го журналу "Український вісник" (вийшло всього 6 номерів). По­гром у січні-травні 1972 р. підірвав опозиційний рух інтелігенції: заарештовано сотні людей, серед яких В. Чорновіл (вдруге), Є. Сверстюк, І. Дзюба, В. Стус та інші, багатьом винесено суворі вироки. Співробітників інститутів, редколегій, університетів, яких підозрювали в "неблагонадійних" поглядах, звільнили з роботи.

Шість з половиною років провів у боже­вільнях генерал Петро Григоренко, вперше заарештований у 1964 р. Жертвами психічного терору стали також Леонід Плющ, Йосип Тесля (борець за легалізацію грекокатолицької церкви) та ін. Після підписання в 1975 р. Гельсінських угод Л. Лук'яненко, І. Кандиба, О. Бердник, П. Григоренко та інші створили 9 листопада 1976 р. Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, яку очолив письменник Микола Руденко. Пізніше група налічувала 41 члена. У 1978 р. у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували в мордовських таборах, пролунав заклик до "виходу України зі складу так званого СРСР і створення незалежної демократичної української держави". На початку 80-х років, навіть під час широко розрекламованої "перебудови" та "нового мислення" репресії не стихали. В 1986 р. заарештований активний діяч правозахисного руху Павло Про-ценко, в таборах загинув Василь Стус.