42.Тенденції розвитку української культури початку 20-го ст. (до революції 1917 р.)

Пожвавився національний рух як відгук на асиміляційну політику Російської та Австро-Угорської імперій (теорія українства Микити Шаповалова; боротьба педагогів Б. Грінченка, С. Васильченка за викладання укр. мовою; відкрито кафедри україністики у Львівському та Чернівецькому ун-тах; діяльність “Просвіти” у Львові, Харківського та Київського товариств письменності; мережа “просвіт” на Наддніпрянщині”; “українські клуби”; східноукр. журнал “Киевская старіна”; львівське наукове товариство Ім. Т.Г. Шевченка (з 1892 р); діяльність істориків М. Грушевського, Д. Яворницького, О.Єфіменко; маніфестації українців на ювілеях та похоронах укр. діячів (напр., похорон Лесі Українки)…

Наукові дослідження з фольклору та етнографії (“Етнографічний збірник”, “Матеріали до українсько-руської етнології”, “Мелодії українських народних дум”…).

Фольклорні мотиви у літературі (М.Коцюбинський “Тіні забутих предків”, Л.Українка “Лісова пісня”…)

Національні мотиви у живопису Приватні українські театри (М.Кропивницький, М. Старицький, М.Заньковецька, М. Садовський) – п’єси українською мовою.

Гуманістичний національний мистецький рух неоромантиків (“молода Україна” – за висловом І. Франка): культ краси, відмова від соціально-політичної проблематики, “філософія серця”, увага до особистісних (екзистенційних) переживань (Л. Українка, М. Вороний, О. Кобилянська...). Неоромантизм втілився й в архітектурі (стиль модерн, В. Городецький), живопису (О.Мурашко, П. Холодний, О. Новаківський) тощо.

43.Українізація 20х рр 20 ст та її вплив на розвиток укр нації

Після 1924 р. розпочинається процес українізації. Старий більшовик Микола Олександрович Скрипник був рушієм українізації. Історичні обставини привели до суперечності двох культур — між містом і селом.Місто представляв русифікований пролетаріат — українське ж село ставилось вороже до перебудов суспільного життя.

У цей час було висунуто теорію боротьби двох культур, згідно з якою керівна роль пролетаріату мала виявлятись у витісненні української культури російською пролетарською культурою.

Більшовицький лозунг культурної революції ґрунтувавсь на знищенні і російської, і української культур та створенні єдиної — пролетарської,потім перейменованої в соціалістичну (національної за формою,соціалістичної за змістом). На противагу цьому в Україні сформувався свій культурний центр, культурним процесом керували українці, які були у складі державного радянського апарату. Була вироблена власна культурна політика. Нею стала українізація. В освіті цю політику проводили керівники цієї ланки — Еллан-Блакитний, Гринько, Шумський, які підтримували і творили нову освіту.Коли не можна було подолати народ за допомогою зброї (повстанці — селяни гостро заявили про себе), політика русифікації змінилася українізацією:звертали увагу на мову, культуру, самобутність.Висувався принцип вільної конкуренції культур.

Українізація включала в себе обов’язкове вивчення мови, збільшено кількість українських шкіл, сталися зрушення у сфері театру і кіно. Це діяльність Леся Курбаса і О. Довженка. Було два культурні центри: Київ і Харків.Микола Хвильовий (1893 р. н.), людина,яка відстоювала духовну незалежність України. Він закликав рівняти українську літературу на кращі європейські зразки. У 1926—1928 рр. було створено Вільну академію пролетарської літератури — ВАПЛІТЕ. У Києвірозвивається неокласичний рух у літературі — Микола Зеров, М.Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт, П. Филипович. У цей час

розпочинають активну творчу діяльність П. Тичина, В. Сосюра. Українізація дала позитивні результати. При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освыти.