2. Історичний екскурс до вчень видатних дидактів. Теорія формальної та експериментальної освіти

засновником дидактики є Коменський — великий чеський гуманіст і педагог. Його визначним твором є "Велика дидактика". Коменському належить обґрунтування існуючої класно-урочної системи: поділ учнів на класи, навчального часу — на навчальні роки з чвертями і канікулами між ними, 45-хвилинний урок, 10—20-хвилинні перерви, предметна система викладання за певними навчальними планами, програмами і підручниками, екзамени наприкінці року з переведенням до наступного класу або залишенням на другий рік.

В історію дидактики зробили свій внесок філософи-просвітителі та педагоги XVIII століття. На початку XIX ст. склались дві теорії освіти — матеріальна і формальна. Прихильники теорії формальної освіти вважали головним завданням школи розвиток розумових здібностей дитини, гімнастику розуму. Автором цієї теорії був німецький філософ і педагог Гербарт. Теорія формальної освіти запроваджувала класичну освіту, її було покладено в основу гімназійної освіти в Росії і зорієнтовано на підготовку інтелігенції, чиновництва, правлячої еліти.

Прибічники матеріальної освіти головним завданням навчання вважали засвоєння учнями певної суми реальних знань, а розвиток пізнавальних можливостей учнів вважали наслідком діяльності щодо засвоєння навчального матеріалу. Ця теорія належить англійському філософу Спенсеру, вона була зорієнтована на підготовку практичного прошарку — бізнесменів, торговців, ремісників, кваліфікованих техніків і робітників.

Проти однобокості кожної із зазначених теорій виступав К. Д. Ушинський. Він захищав необхідність об'єднання обох завдань (засвоєння суми знань і розвиток здібностей), указував, що розум розвивається лише через знання, і кожна наука розвиває людину саме своїм змістом.

У другій половині XIX ст. в Європі значний внесок у дидактику зробив німецький педагог Дістервег. Він виступав за народну школу, розробив передові принципи виховання — природо-відповідність, кульгу рові дію бідність, самодіяльність.

В Україні у XIX ст. помітною постаттю серед педагогів-дидактиків є Духнович, який у Закарпатті, що тоді належало Австро-Угорській імперії, створював підручники для народних шкіл, брав участь у широкій освіті, допоміг відкрити в Закарпатті понад 79 початкових шкіл. Автором низки підручників був Грінченко. Він викладав у школах українською мовою, видав "Словник української мови" у чотирьох томах, а також "Українську граматику до науки читання й писання".

У першій половині XX ст. особливо популярною була дидактична теорія американського філософа Дж. Дьюї, який заснував педагогічну течію — педоцентризм, а також діяльнісний підхід до навчання, пропагував навчання "шляхом дій", які з'являються з особистого досвіду дитини. Педоцентризм — це керування практичним досвідом дитини, навчання без програм, широка дитяча і вчительська самодіяльність.

До числа видатних дидактиків-практиків 50—60-х років належить Сухомлинський, який подав зразки дидактичних підходів до розумового розвитку дітей у ході їх навчання та практичної діяльності.