Взаємозв'язок правотворчості і правосвідомості

Навіть не дуже глибокі дослідження однозначно свідчать про те, що правотворчість, право в цілому, окремі його інститути і навіть норми, впливаючи на правосвідомість людини, примушу­ють її до дії чи бездіяльності, тобто дотримання певних правил поведінки чи їх порушення. І навпаки, рівень правосвідомості і правової культури є впливовим фактором правотворчості.

Звернемось до історичного факту. 7(20) листопада 1917 р. Українська Центральна Рада прийняла Ш-й Універсал. Гене­ральне секретарство судових справ (пізніше — Міністерство юс­тиції) зобов'язувалось «зробити всі заходи упорядкувати судів-ництво і привести його до згоди з правними поняттями народу». Таким чином «правові поняття народу» ставали основою діяль­ності юридичної установи та й усієї молодої держави.

Структуру правової свідомості становлять чотири складові: правові знання, правові оцінки, правові установки, правовий менталітет¹.

Суб'єкт набуває правових знань у процесі відображення різ­них правових явищ, включаючи відомості про правотворчу діяльність, конкретні норми права, роль тих чи інших правоза-стосовчих, правоохоронних органів і посадових осіб держави то­що. Проте наявність певного обсягу знань ще не визначає спра­вжнього рівня правосвідомості, він конкретизується розумін­ням сутності правотворчості, права, правових норм, їх вимог, цілей, призначення, відповідності моральним принципам тощо. Ми є свідками масового обурення громадян, коли державні установи проектують або втілюють в життя норми, спрямовані на відміну пільг для ветеранів війни і праці, чорнобильців, на підвищення цін за комунальні послуги, на хлібопродукти тощо.

Роль правових оціночних уявлень виявляється в тому, що особа не просто прямо репродукує у своїх діях те, що моделю­ється у правових нормах, а критично оцінює, переосмислює їх у свідомості, спввідносить зі своїми поглядами про правове, обо­в'язкове, необхідне чи моральне.

Найбільш складним компонентом правосвідомості є блок правових установок, що відображають готовність не тільки до певної правової поведінки, але й схильність до певних уявлень,

1 Див. Більш докладно Максимов с. И. — Зазнач, праця. — с. 143.

оцінки правових явищ, тобто правові установки впливають як на регулятивну, так і пізнавальну та оцінну функції правосвідо­мості. Правосвідомість, правова культура особи виникають не самі по собі, а як результат послідовного набуття особою певних юридичних знань, залучення її до правових цінностей і культур­них надбань суспільства.

У цьому плані слід зауважити: держава згідно з нормою Кон­ституції (ст. 57) доводить до громадян,

Соціальне призначення правотворчості полягає у встановлен­ні певних стандартів, вимог до правової поведінки учасників су­спільних відносин, які (з позиції держави) є припустимі, бажані або необхідні (обов'язкові чи заборонені). Йдеться не про «дару­вання» юридичним або фізичним особам (чи іншим суб'єктам) певних можливостей або благ. Певні стандарти правової пове­дінки, як і певні права та обов'язки людини є природними і тому вони є невідчуженими, зокрема, про невідчуженість прав і сво­бод людини йдеться у ст. 21 Конституції України. Власне про стандарти правової поведінки, про правові ролі у Конституції не йдеться. Тому, коли ми говоримо про правотворчість, ми ма­ємо на увазі творення саме об'єктивного права («юридична пра­вотворчість»), що «вимальовує» стандартні правові ролі. Бо в цих ролях відбивається людина правоактивна. Від народження й до смерті людина взаємодіє з державою, виконуючи ролі чи то платника податків, народного обранця, державного службовця, правоохоронця, приватного підприємця тощо. Отже, з точки зо­ру успішного виконання правової ролі потрібна орієнтація у пра­вових нормах, уміння локалізувати негативні наслідки їх незнан­ня або недотримання. Людина кожної миті відтворює у своїх правових ролях норми права. Вона сама є й нормотворцем й, од­ночасно, виконавцем певних правових норм¹.

Тому у правотворчості формуються і затверджуються ті пра­вові норми, що відповідають сучасному рівню суспільних відно­син і сприяють їхньому прогресивному розвиткові. Саме в цьо­му, в першу чергу, виявляється призначення даної форми дер­жавної діяльності. Інше виявлення правотворчості (зміна і ска­сування чинних норм, удосконалення їх редакції) має підпоряд­коване, допоміжне значення для утворення чітко визначеної і внутрішньо узгодженої системи юридичних норм. Шляхом пра­вотворчості створюються також норми, що стимулюють виник­нення і розвиток сучасних правовідносин. Особливу роль при цьому відіграють професійні та громадські обговорення про-

¹ 3 цього приводу правомірно послатися на думку Ю. Л. Власова про те, що «при вжитті будь-яких норм практично завжди слід з'ясувати зміст уже чинних правових приписів... Необхідно зазначити, що процес тлумачення існує у правотворчій діяльності не тільки в плані з'ясування чинних норм пра­ва, пов'язаних із нормами, що ухвалюються. Тлумачення здійснюють і при з'ясуванні змісту проектів нових законодавчих актів. Цим питанням у пра­вовій науці, на жаль, приділено мало уваги, хоча вони тісно пов'язані з якістю правотворчої роботи...» (Див.: Власов Ю. А. Проблеми тлумачення норм пра­ва: Монографія. — Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. — С. 24—25

установ і організацій свої нормативні приписи. Але держава не обмежується формальним виконанням свого обов'язку. Нею втілюється в життя комплекс заходів, визначених у Національній програмі правової освіти населення, в Концепції підвищення правової культури виборців та деяких інших нормативно-правових актах. Громадяни, зі сво­го боку, повинні, і в першу чергу, виходячи зі своїх інтересів, прагнути до знання законів. Конституцією (ч. 2 ст. 68) встанов­лено загальновідоме ще з часів римського права правило — не­знання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

У багатонаціональній державі, якою є Україна, процес фор­мування права багато в чому визначається тим, як налагоджено взаємовідносини, які вживаються форми співжиття і співробіт­ництва між корінним населенням і національними меншинами, як держава сприяє їх консолідації, розвиткові, оформленню їх юридичного статусу тощо (національні фактори). Багатонаціо­нальний статус Української держави відбивається у міграційно­му законодавстві, у законодавстві про адміністративно-терито­ріальний поділ, про особливості культурного та інформаційного процесу, мову тощо.

Міжнародне становище держави, рівень і характер взаємовід­носин з іншими державами і міжнародними організаціями та­кож суттєво впливають на правотворчість (зовнішньополітичні фактори). Базові вимоги при цьому, окрім норм Конституції, вміщуються у Законі України «Про міжнародні договори Украї­ни» від 29 червня 2004 р. Саме у ньому визначається необхід­ність укладення договорів, ініціатори та суб'єкти цього процесу, порядок укладення, ратифікація, виконання, опублікування, ре­єстрація та зберігання.

Ідеологічною базою права слугує правова свідомість грома­дян, правова культура суспільства. Правові ідеї (ідеологічні фак­тори) мають суттєве значення для правотворчості. Ефектив­ність правотворчості багато в чому залежить від відношення до права, ступеня солідарності громадян із законом. В основі усві­домлення громадянами правових положень визначальним є рівень правової інформованості населення, готовності у масовій свідомості сприймати й використовувати правову інформацію. Дуже вважливим у цьому процесі є накопичення критичної ма­си якісної поінформованості самих носіїв правової інформації, власне самих професійних юристів. Йдеться про феномен ін­формаційно-правового простору, про доступ до якісної й досто­вірної правової інформації. Невизначеність джерел правової ін­формації може впливати на соціальну активність, навіть на зни­ження продуктивної праці.

Таким чином, правосвідомість може служити мірилом стану правової системи загалом, і навіть сприяти її необхідним змінам.