Ознаки делегованої правотворчості:

1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави іншому органу (або організації) видавати норма­тивно-правові акти з регулювання відносин, що входять до пред­мета відання першого.

2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

3. Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання правового акта, що відкликає повноважен­ня: вони припиняються автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує.

4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому,

5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має).

6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового компетенційного акта.

7. Орган, що делегує, обов’язково зберігає контроль за здійс­ненням делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади Конституцією України не передбачено. У деяких країнах романс-германського і англо-американського права має місце делегування законодавчих повноважень парламентом уря­ду (таке делегування є конституційне закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню органом, що делегує, — парламентом (наприклад, ордонанси у Франції).

Приклади делегованої правотворчості в Україні:

1. 18.11.1992 p. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулю­вання» із «метою оперативного вирішення питань, пов'язаних із проведенням ринкової реформи».

2. Відповідно до Конституції України Верховна Рада делегує Президенту до 28.07.1999 p. право на видання схвалених Кабіне­том Міністрів і скріплених підписом Прем'єр-міністра норма­тивних указів з економічних питань, неурегульованих закона­ми, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Вер­ховної Ради (див. про це розділ XV Конституції України);

3. Відповідно до Конституції України і Конституції Автоно­мної Республіки Крим Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати делеговані відповідно до Конституції Укра­їни виконавчі державні функції та повноваження на території АРК. Нормативно-правові акти з питань виконання делегова­них повноважень повинні прийматися відповідно до Конститу­ції України, законів України, актів Президента України, Кабі­нету Міністрів України та на їх виконання (ст. 28 Конституції АРК та ін.).

За функціональним призначенням розрізняють:

— поточну Правотворчість — пов'язану з первинним регулю­ванням суспільних відносин, відновленням правових норм і за­повненням прогалин;

— Правотворчість для систематизації нормативних актів — систематизовану, головним чином кодифікаційну Правотворчість.

ЕТИКА (МОРАЛЬНІСТЬ) ПРАВОТВОРЦІВ

Щодо моральності особи російський вчений А. Гусейнов ви­словлювався так: «Мораль — це важкий тягар, котрий людина добровільно бере на себе. Мораль — це така гра, в якій людина ставить на кін самого себе. Сократ був змушений випити отруту, Ісус Христос був розіп'ятий, Джордано Бруно — спалений, Ган-ді — вбитий. Такі ось ставки у цій грі»¹. Сучасна історія України також має яскраві приклади самопожертви на терені відстоюван­ня моральних принципів. Вячеслав Чорновіл лише один із них.

Як відомо, до правотворців, перш за все, належить великий за­гін фахівців — нормопроектувальників. Абсолютна більшість із них — службовці центральних і місцевих органів виконавчої вла­ди та органів місцевого самоврядування. їх діяльність нерозрив­но пов'язана з етикою поведінки, внутрішньою культурою. Тому ці питання регулюються законодавством, у чому і виявляється його моральність. Державні службовці повинні відповідати ви­соким вимогам, які викладено у Законі України «Про державну службу» та цільових підзаконних актах. Серед останніх слід осо­бливо виділити «Загальні правила поведінки державного служ­бовця», котрі затверджені наказом Головного управління держав­ної служби України від 23 жовтня 2000 р. № 58 (Юридичний вісник України. — 2000. — ЗО листопада — 6 грудня № 48).

Наведемо деякі положення цього нормативно-правового акта. Державний службовець при виконанні службових обов'язків по­винен діяти на засадах чесності, справедливості, відповідально­сті, відкритості й прозорості; має виконувати свої посадові обо­в'язки чесно, неупереджено, не надавати будь-яких переваг та не виявляти прихильність до окремих фізичних і юридичних осіб, політичних партій, повинен шанобливо ставитись до громадян, керівників і співробітників, дотримуватись високої культури спілкування.

Букреев В. И., Римская И. Я. Этика права. — М„ 1998. — С 13.

У «Правилах» особливу увагу приділено тому, що держслуж-бовець має постійно підвищувати рівень відповідності своїх на­вичок і знань функціям та завданням займаної посади, підвищу­вати свій професійний, інтелектуальний та культурний рівень за освітньо-професійними програмами та шляхом самоосвіти.

У цьому плані найважливіше значення має підвищення нор-мотворчої кваліфікації. Той, хто причетний до нормотворення, не може забувати про особливу відповідальність своєї праці, про те, що у нормопроекті, а особливо у прийнятому акті законодав­ства, від точного значення вжитого терміна, від поставленої ко­ми часом може залежати доля і навіть життя багатьох людей, мо­жуть постраждати інтереси держави й суспільства.

Важливою є думка французького правника Поля Дельнуа: «Згідно із загальним розумінням, нормотворення пов'язане ли­ше з питаннями редагування у вузькому сенсі цього слова — гра­матичними питаннями, стилем, словниковим запасом, правиль­ністю мови, структурою текстів. Нормопроектувальник має дбати про формальну досконалість текстів й про зміст правової норми. Тобто, нормопроектувальник не повинен бути лише людиною форми, він має бути також людиною змісту правової норми»¹.

Саме через зміст правового припису й виявляється етичне кредо та моральне обличчя нормотворця.

Серед держслужбовців значний прошарок складають спеціа-лісти-юристи, а серед останніх — юристи-нормотворці, котрі є суб'єктами юридичної етики (на відміну від етики правової). Ве­ликою довірою суспільства і держави користуються юристи-нормотворці, але на них покладено й величезну відповідаль­ність. Тому у затверджених V з'їздом Спілки юристів України «Основних засадах професійної етики юристів України» під­креслено: «Професійна етика юристів виступає важливою пере­думовою реалізації можливостей і потенціалу правників у про­фесійній діяльності та є складання певних морально допусти­мих стандартів поведінки членів кожної професійної групи юристів Поведінка юристів, що працюють в органах державної влади, повинна сприяти створенню умов для сумлінного вико­нання службових повноважень ними особисто й іншими співро­бітниками державних інституцій»².

Ми, на жаль, є свідками численних наступних прикладів. Держ-службовець, працюючи в структурах законодавчої влади, відстоює

¹ Нариси з нормотворення (міжнародний досвід) — Кн. 1 — К.: Центр пра­ вової реформи і законопроектних робіт. — 2002. — С. 1.

² Юридичний вісник України. — 2001. — 9—15 червня. — № 23.

о дні загальноправові і правотворчі цінності, а з призначенням, на­приклад, до Секретаріату Президента України чи в центральні ор­гани виконавчої влади кардинально змінює попередні установки. Те саме відбувається зі зміною крісла у зворотному напрямі. По­дібні переорієнтації далекі від етичних вимог. Вони породжують у правотворчій сфері непорозуміння, напругу і конфронтацію.

Значну, якщо не вирішальну, роль у вітчизняному нормотво-ренні відіграють народні депутати України та депутати місцевих рад. Тому природно, що вимоги до етичних норм їх поведінки знаходять відображення у чинному законодавстві.