Правотворча (юридична) техніка

Історія виникнення законів надає безліч прикладів доскона­лого правового регулювання суспільних відносин. Хоча трапля­ються й непоодинокі факти, які свідчать про протилежне. Проте загальна тенденція розвитку законодавства це, в першу чергу, розвиток законодавчої техніки, від якої значною мірою зале­жить ефективність дії закону. Відомо, що київський князь Яро­слав Мудрий із невизначених, суперечливих звичаїв шляхом по­єднання життєво важливих звичаїв, створив звід законів «Русь­ка Правда» і цим надав могутнього поштовху соціально-еконо­мічному розвиткові Київської Русі¹.

Історія кодифікації законодавства, що була проведена за ча­сів Наполеона Бонапарта також свідчить про те, як швидко й по­зитивно вплинула на соціально-економічний розвиток Франції рецепція римського права, кодифікація позитивного права шля­хом заміни заплутаних, авторитарних королівських ордонансів ясними і чіткими нормами кількох кодексів. Практично за кіль­ка років Франція перетворилася у могутню європейську держа­ву. Росія з 1825 по 1913 роки провела п'ять правових реформ — і менше ніж за століття вона перетворилася із феодально-аграр­ної країни у розвинуту індустріально-аграрну державу.

У правотворчій сфері українська історія має свої правові дже­рела, значення яких поза межами історичного часу. Це статті Богдана Хмельницького, перша в Європі Конституція Пилипа Орлика (1710 p.), Універсали та Конституція УНР (1917— 1918 pp.), Конституції, Кодекси, звід законів УРСР та інші ак­ти — вітчизняне надбання, наша спадщина. Декілька слів про за­конодавство радянського періоду. Зараз воно ревізується, мож­ливо й небезпідставно. Але критикується за політичним змістом. Що ж стосується юридичної техніки його підготовки, підкрес­люється її досконалість і неперевершений рівень.

На жаль, чимало з досягнутого у минулому нині з тих чи ін­ших причин використовується не повною мірою.

Слід одночасно підкреслити, що в Україні нині створена влас­на правова база, яка складає десятки тисяч нормативно-право­вих актів. При цьому досить впливовим виявився той фактор, що вітчизняні нормотворці, особливо у перші роки незалежності держави, не мали необхідного досвіду творення законодавства потрібного для перехідного періоду, для створення політичної, економічної, соціальної і правової системи, орієнтованої на рин­кові відносини. Більшість законодавчих актів перших років не­залежності мали декларативний, узагальнений характер. Тому широка відомча нормотворчість стала закономірним явищем. Характеризуючи це явище, В. Селіванов небезпідставно вважає, що відомча нормотворчість вже в суверенній Україні намагаєть­ся підмінити законодавчу діяльність, відомчі нормативно-право­ві акти — закони¹.

Проблеми кадрового забезпечення правотворчої сфери від­чутні й сьогодні. Навіть різке зростання кількості підготовлених юристів не змінило технократичності нормотворення, оскільки правові засади не отримали відповідного поширення серед нав­чальних закладів. Жоден навчальний заклад не навчає майбут­ніх юристів правовим засадам нормотворчості. Хоча на практиці цією діяльністю переймається чимало службових осіб, і в першу чергу юристи. Можливо тому наша законодавча база характе­ризується суперечливістю, неузгодженістю численних актів і норм, розібратися в багатьох правових приписах важко не лише пересічному громадянину, а й досвідченому юристу.

Це є однією з причин правового нігілізму, коли у свідомості громадян формується переконання про неважливість або необо­в'язковість законодавчих приписів, про допустимість їх безкар­ного порушення. Службовими особами в багатьох випадках принципи законності підміняються таким поняттям як «доціль­ність».

¹ Історія держави І права України/ Кол. авт.; За заг. ред. А. С Чайковсько-го. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 68—72.

¹ Селіванов В. М. Право і влада в суверенній Україні: методологічні аспек­ти. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре». — С. 283.