83. Суспільно-політичні рухи та формування багатопартійності в Україні в умовах становлення її нез.

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом. Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням

другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба перебудови. Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції:

I етап — “зародження багатопартійності” (середина 1988 — березень 1990 p.): виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України; розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи; виникнення першої формально задекларованої партії Української національної партії.

II етап — “вихід багатопартійності на державний рівень”(травень 1990 — серпень 1991 p.): поява парламентської опозиції; ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше Декларація про державний суверенітет України;збільшення кількості політичних партій (від 1989 р.до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).

III етап — “становлення багатопартійності” (з серпня 1991 p.): розширення спектра багатопартійності (нині нараховується понад 100 політичних партій); посилення розколів та дроблення політичних сил; активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази; зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими

та юридичними колами; періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 pp.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії могла з'явитися фракція у Верховній Раді.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно- політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях. Суспільно-політичні рухи: Провісником українського національного відродження стала Спілка письменників України (СПУ) та її друкований орган — газета «Літературна Україна». Публікації на газетних шпальтах виступів та статей Р.Братуня, О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, С.Плачинди та ін. письменників, де піднімалися проблеми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, до якого належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів (С.Набока, Л.Мілявський, О.Шевченко, О.Матусевич). Влітку 1988 р. вони на базі Української гельсінкської групи створили політичну організацію республіканського масштабу, яка отримала назву Українська гельсінкська спілка (УТС) і виступала за самостійність України. На поч. 1989 р. виникло Товариство української мови ім. Т.Шевченка — перша масова українська організація, що перебувала поза партійним контролем. Нап. жовтня 1989 р. була створена Асоціація «Зелений світ», що, на відміну від заформалізованого Українського державного комітету з питань зовнішнього середовища, гостро ставила питання про екологічні проблеми в республіці. У 1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи новоствореного Народного Руху України (НРУ або Рух). Перший — це «живий ланцюг», присвячений Акту злуки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали, за різними даними, від 450 тис. до 3 млн. осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Він продемонстрував єдність України та зростаючу силу НРУ. Другою рухівською акцією було велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва.

84. Основні напрямки зовнішньої політики України після проголошення незалежності.

*Міжнародне визнання незалежної України.

Після референдуму 1 грудня 1991р. розпочався процес міжнародного визначення нової держав.

2 грудня 1991р. незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня і Канада визнала Україну як незалежну державу. 4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня – Росія і Болгарія. Досить довго зволікала США, але 25 грудня Вашингтон визнав незалежність України. Того ж дня це зробили Мексика та Ізраїль, далі ФРН, Австралія та Бразилія (26 грудня), Японія та Італія (28 грудня), Великобританія та Данія (31 грудня). Загалом протягом першого місця після референдуму України визнало 57 держав світу, а на початку березня – 104. Водночас 47 з них встановили з Україною дипломатичні відносини. Протягом першого року існування незалежної України її державну самостійність визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено з 110 з них, а 40 держав відкрили в Києві свої представництва. До 1993р. з Україною підписано 26 міждержавних та близько 90 міжурядових угод.

2 липня 1993р. Верховна Рада схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ ще раз підкреслив миролюбний характер міжнародної діяльності України, дотримання нею норм міжнародного права, невтручання в внутрішні справи інших держав.

*Зовнішня політика незалежної України.

Проголошення незалежності України спричинило політичні зміни в системі зовнішньоекономічних зв`язків. З метою ефективної організації в державі було створено міністерство зовнішньоекономічних зв`язків з відповідними структурами в областях. Змінилися і форми співробітництва одним з важливих кроків стало рішення про надання кожному товаровиробникові права виходу зі своєю продукцією на зовнішній ринок.

Правову базу участі України у міжнародному економічному співробітництві створюють прийняті Верховною Радою закони про зовнішньоекономічну діяльність та іноземні інвестиції. Важливу роль у налагодженні ефективних зовнішньоекономічних зв`язків відіграє участь України в міжнародних економічних структурах. У 1992р. наша держава стала рівноправним членом міжнародного валютного фонду (МВФ) та міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР).

26 лютого 1992р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції в Європу коли в столиці Фінляндії президент Кравчук підписав Гельсінський заключний акт. Ця подія знаменувала собою курс на незалежну і рівноправну міждержавну політику, одним з найважливіших принципів документа є положення про відсутність територіальних претензій один до одного та про непорушність кордонів.

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991р. “Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою”

В “Осноних напрямках зовнішньої політики України” схвалених ВФ в липні 1993р., підкреслювалося, метою Української зовнішньої політики є членство України в Європейських співтовариствах, а також інших загальноєвропейських структурах.

*Ядерне роззброєння.

Українська держава на весь світ проголосила про своє прагнення стати без`ядерною, позаблоковою країною. Але відмовляючись від ядерного потенціалу, Україна прагнула здобути тверді міжнародні гарантії своєї безпеки, державної цінності. Питання про без’ядерний статус України пов`язувалось реалізацією нею положень трьох документів – Договору про стратегічні наступальні озброєння (СТАРТ – 1) від 31липня 1991р. Лісабонського протоколу до нього, який підписали Білорусь, Казахстан, Росія, Україна та США. 23 травня 1992р., і приєднання республіки до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Для світової співдружності ці питання мали першочергове значення, бо Україна була третьою після Росії та США великою ядерною державою світу. Ситуація загострилась після березня 1992р., коли Україна завершила вивезення тактичної ядерної зброї в Росію.