63. Зміни політико-економічного курсу в срср наприкінці 1920-х рр. Та їх наслідки для Україні.

Після завершення революції і громадянської війни політичне і соціально-економічне становище України було надзвичайно важким. Практично припинилося виробництво товарів. У 1921 р. промислове виробництво становило лише 5-10 % довоєнного. Не працювали цілі галузі виробництва. Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Заборонялася приватна торгівля і запроваджувався розподіл продуктів за картковою системою, вводилася обов'язкова трудова повинність. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. Війна, «воєнно-комуністичні» методи та розруха майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення.

Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, який стався в Україні у 1921-1922 рр. Головною його причиною були не лише засуха, але й наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії. Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії.

Поряд з труднощами соціально-економічного характеру назрівала і соціально-політична криза. Значна частина населення мирилася з політикою «воєнного комунізму» в час війни, але не хотіла сприймати «надзвичайних» заходів радянської влади і в мирний час. Розпочалися селянські повстання проти політики радянської влади, зокрема виступила армія Махно, застрайкували робітники. Загострилися суперечки в більшовицькій партії щодо шляхів подальшого розвитку країни. Таким чином, хоч ці виступи нещадно придушувались, проте стало очевидним, що політику «воєнного комунізму» необхідно міняти і йти на поступки, особливо селянам.

64. Західноукраїнські землі в 20—30-х роках ХХ ст. Західноукраїнські землі анексували Польща, Румунія і Чехословаччина. Майже 7 млн українців, в основному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, було позбавлено права на самовизначення. Найбільше українських земель відійшло до Польщі. Становище західних українців залишалося невизначеним. У 1923 p. Рада послів Антанти у Версалі визнала суверенітет Польської держави над Східною Галичиною та Волинню. На цій території було створено чотири воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське. Частина Українського Полісся разом з білоруськими землями утворили Поліське воєводство. Північна Буковина разом з Хотинським повітом ввійшли до складу румунської провінції Буковина з центром у Чернівцях. На Закарпатті було створено єдину адміністративно-територіальну одиницю Чехословаччини — Підкарпатська Русь з центром в Ужгороді. Площа окупованих західноукраїнських земель становила близько 150 тис. км, а населення, що проживало на них, в кінці 30-х років перевищувало 11 млн чол. Іноземні поневолювачі встановили тут напівколоніальний режим. Частка Західного регіону України в промисловому потенціалі була у 2—3 рази меншою, ніж відповідно у загальній території та кількості населення країн-окупантів. Понад 80 % населення регіону займалося сільським господарством. Країни, до яких входили західноукраїнські землі, значно відставали в своєму економічному розвитку від розвинених країн світу. Низька конкурентоспроможність господарства і обмеженість внутрішнього ринку негативно впливали на економічне становище регіону. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в цих країнах панівним в економіці був іноземний капітал. Так, 44,4 % виробництва у деревообробній промисловості і 88,5 % у нафтовій контролювали іноземні банки. Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Сприяючи розвитку промисловості в корінних польських районах, уряд свідомо гальмував промислове будівництво на західноукраїнських землях. У корінній частині Польщі було сконцентровано 80 % металообробної, електротехнічної, паперової та текстильної промисловості, друкарень, виробництва цегли, вапна, цукру. В 1938 p. Західна Україна виробляла лише 7—10 % промислової продукції Польщі (зазначимо, вона становила чверть території та населення Польщі). У промисловості регіону переважали галузі, які без значних капіталовкладень забезпечували високі прибутки. Західноукраїнська промисловість відчувала величезні труднощі в одержанні кредитів. Місце австро-німецького капіталу зайняв французький, англійський, американський. Частково. Умови для економічного розвитку регіону диктували з Варшави, Бухареста, Праги, Лондона, Парижа та інших столиць світу. Після деякого тимчасового пожвавлення вже в 1924 p. настав застій у промисловості. Не було докорінних зрушень у відбудові та подальшому розвитку західноукраїнської промисловості також у 1925—1927 pp. Лише в 1928 p. виявилися ознаки економічного піднесення, проте в 1929 p. воно змінилося нечуваною кризою. Зайнятість робочої сили у фабрично-заводській промисловості зменшилася на 40—50 %. Занепадали дрібні ремесла. Хоча пізніше й були деякі зрушення, однак до 1939 p. рівень промислового виробництва вже перевершував рівня 1928 p. У 1938 p. середньорічна кількість робітників, зайнятих у середніх і великих підприємствах переробної промисловості Західної України, становила близько 50—55 тис. чол. У гірничодобувній промисловості й на лісорозробках кількість робітників зросла, проте це не змінило загальної картини економічного застою в західноукраїнських землях. Паперова промисловість занепадала. Черлянська та Сасівська паперові фабрики після війни не відновили роботи, а Коломийська працювала з перервами і то з чисельністю 20—ЗО робітників. Лише Моквинська папе" рова фабрика на Волині відновила після війни роботу, виготовляючи 500—800 т паперу на рік. Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20— 30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Прибравши до своїх рук багаті родовища нафти в різних країнах Азії, Америки і Європи, міжнародні нафтові концерни були більше заінтересовані у придушенні західноукраїнської нафтової промисловості, ніж в її розвитку. Вони експлуатували тільки старі родовища, які поступово виснажувалися. Озокеритні шахти наприкінці 30-х років фактично зовсім припинили роботу.