48. Феномен Тараса Шевченко в української історії.

Виняткову роль у боротьбі українського народу за соціальне і національне визволення відіграла творчість Шевченка (1814 - 1861) [1861р. – відміна кріпацького права].Стихійні процеси національного відродження, пов’язані з творчістю і культурно-просвітницькою діяльністю українських романтиків,остаточно викристалізувалися у творчості Шевченка у певний політичний світогляд. В 40-х рр. укр. письменники гуртуються навколо Шевченка. Під Його могутнім впливом формується вся могутня Ук. духовність. Саме Шевченко чіко окреслив її національно-політичні ідеали. До його появи українська політична думка не могла істотно впливати на народ в цілому, зрушити його з кайданів соціального і національного поневолення. Лише велич Шевченкового духу, його незрівнянного поетичного слова, всеохоплююча історична програма об’єднала всі верстви Укр. народу, всю українську націю навколо ідеї боротьби за вільну і незалежну Україну. Як видатний політичний мислитель Шевченко краще, ніж будь-хто з його оточення усвідомлював, що українська нація включає в себе представників всіх класів, у тому числі й селянство (як найнижчій клас української нації). Поет, який до болю відчув загальнонаціональне приниження, закликає до відновлення козацьких традицій, любові до найменшого, й найбільш соціально упосліджуваного брата палко прагне державного відродження України.

Виражаючи державницькі змагання українського народу Шевченко разом з тим неоднаразово виступав прихильником слов’янського єднання. Однак його ідея братання слов’ян на противагу Польському месіанізму та панрусизму була побудована на принципах національної рівності і свідчила про високу гуманність та демократизм світогляду поета, який сам зазнав тяжких поневірянь, глибоко знав ціну справжньої свободи, і тому нікому не бажав кайданів у будь-якій формі. Він виводить українську суспільно-політичну думку на шлях безкомпромісної революційної боротьби з кріпацтвом, самодержавством та будь-якими проявами тиранії.

Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців Шевченко представляв думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. За це суворо було покарано Щевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника Кирило-Мифодіївського товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола і дописав до вироку таке: «...под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать». Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.

49. Політизація українського громадського й національного руху на рубежі хіх-хх ст. Перші українські партії

У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше ніж в підросійській Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяльності радикали прагнули поєднати соціалізм з українськими національними проблемами, захистом інтересів селян та національних інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 p.), — наймогутнішу і найвпливовішу в краї, Українську соціал-демократичну партію — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.

Діяльність цих партій сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подальший розвиток національного руху. Москвофільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865— 1944). Початок XX ст. розпочався для галицьких і буковинських українців, одностайних у своїх національних змаганнях, посиленням боротьби за політичну незалежність. У 1900 р. в Галичині й на Буковині відбулися багатолюдні віча з вимогою об'єднання Східної (української) Галичини з Буковиною і створення із цих земель єдиного українського краю. Активну участь у вічах взяла студентська молодь, яка підтримала необхідність державної самостійності українського народу.

Створення політичних організацій та перших українських партій на східноукраїнських землях розпочалося значно пізніше. Влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі група національно свідомих студентів утворила таємне товариство "Братство тарасівців", ідеологами якого були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський, Члени товариства вимагали широкої автономії України, захисту соціальних та культурних прав її народу, критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурну обмеженість. У 1900 р. в Харкові виникає перша політична партія в Наддніпров'ї — Революційна українська партія (РУП). Згодом появляється низка партій, частина з яких утворилася з груп, які вийшли з РУП. Це Українська народна партія (1902 p.) на чолі з М. Міхновським, Українська соціал-демократична спілка (1905 р.) на чолі з Меленевським. У тому ж 1905 р. основна частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою перетворюється на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Вона мала вплив переважно в інтелігентських колах і серед робітників дрібних підприємств Правобережжя. У 1904 р. виникають партії демократично-ліберального спрямування, зокрема Українська демократична партія на чолі з Є. Чикаленком. Восени цього ж року окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов. Восени 1905 р. обидві партії об'єднуються в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). У 1907 р. появляються групи українських соціал-революціонерів (есерів).