18.Монгольське завоювання земель Русі. Причини та наслідки.

Монгольська держава утворилася наприкінці 12 – на початку 13 ст,в наслідок активної об’єднавчої політики монгольського хана Темучіна. У 1223 р. на річці Калці відбувається перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Завойовники перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підійшли до Києва. 7 грудня 1240 р. хан Батий захопив Київ, зруйнував його і знищив все населення. Після взяття Києва монголо-татари вирушили до Галицько-Волинського князівства, де зруйнували Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк і Володимир, а 1241 р. вдерлися у Польщу, Угорщину і Чехію. Повернувшись у пониззя Волги завойовники засновують нову державу у складі Монгольської імперії – Золоту Орду. До складу одного із західних володінь Золотої Орди увійшли київська, переяславська та чернігово-сіверська землі. Внаслідок монголо-татарського нашестя країна була розорена. З цього часу Давньоруська держава перестає існувати.

Наслідки завойовницьких походів монголів:

1. Руйнація та падіння ролі міст.

2. Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей.

3. Демографічні втрати. За несплату данини завойовники перетворювали жителів на рабів.

4. Знищення значної частини феодальної еліти.

Золотоординське іго зруйнувало господарство, і матеріальну й духовну культуру Київської Русі. Ціною величезних жертв руський народ врятував Європу від ординців.

Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 вже більше не піднялися з руїн, 15-з часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а до монгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі, занепала торгівля. Причинами завоювання Русі була політична роздробленість держави, внутрішні міжусобиці та неузгодженість князів.

19. Входження українських земель до князівства Литовського.

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі-України напрямі: вона була ослабленна золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насам перед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Ослабленням Русі-України скористалося і Литовське князівство. Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «ОКСАМИТОВА» ЛИТОВСЬКА ЕКСПАНСІЯ

Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність.

II е т а п (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств. Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу -завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці .

Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з приєднуваними територіями, литовці потрапили під вплив їх державних і громадських форм, релігії, побуту, письменності. Про що свідчать таки факти «ословянення»: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави (10 з 12 синів Ольгерда стали православними); злиття литовських родів з руською знаттю; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації тощо. Литовські правителі дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський».

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії.

Наприкінці XIV ст. міжнародні умови для Польського королівства та Великого князівства Литовського стали досить несприятливими . Це спонукало дві країни змінити свою зовнішню політику й 1385 року підписати Кревську унію. За умови Кревської унії, литовський князь Ягайло, одружуючись з полькою корелевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі і зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління , Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі».