87 Розвиток науки в Україні в радянський період

Наука і науково-технічний прогрес в СРСР були державною справою, що вимагала бюджетного фінансування. Наука і вся інфраструктура НТП були одним з видатних досягнень радянської тоталітарної системи. У період застою вітчизняна наука зберігала життєздатність та ефективність. Наприкінці 80-х рр.. у сфері науки працювало 4,4 млн. чоловік. Щорічно реєструвалося 85 тис. винаходів, які стали важливим джерелом багатьох перспективних напрямків розвитку виробництва в багатьох галузях (мікроструктура матерії, фізика елементарних частинок, використання енергії атомного ядра, аерокосмічна та радіоелектронна промисловість і т.д.).Розвивалася атомна і газова енергетика, велися дослідження з квантової електроніки та лазерної техніки. Важливі дослідження проводилися в біологічних науках.СРСР мав пріоритет у виробництві промислових установок безперервного розлиття сталі, методи обробки твердих матеріалів за допомогою вибуху, використання природного газу в доменному виробництві. Радянські вчені М. Басів і А. Прохоров відкрили і створили основу нової галузі квантової електроніки (використання лазерів при дослідженні поверхні Місяця, обробки надтвердих металів, в хірургічних операціях). Продовжували розвиватися дослідження в галузі космічного простору. У 1965 р. вперше був виконаний вихід людини з корабля в космос (експеримент зробив льотчик-космонавт О. О. Леонов). У ці ж роки в Радянському Союзі відбулися запуски автоматичних станцій для дослідження Місяця, Венери, навколоземного і міжпланетного простору. Влітку 1975 р. було здійснено спільний політ радянського корабля Союз-19 та американського - Аполлон. Розвивалася програма 1нтеркосмос щодо підготовки та здійснення польотів міжнародних екіпажів. Однак ступінь впровадження науково-технічних досягнень значно відставала від зарубіжної. Оновлення парку машин та обладнання, а також виробленої продукції йшло надзвичайно повільними темпами. За оцінками економістів, у 70-80-х рр.. відставання СРСР від Заходу в галузі нововведень склало 15-25 років, збільшившись у порівнянні з серединою 60-х рр.. майже вдвічі. Для радянських істориків і філософів були закриті багато теми і напрямки. У другій половині 60-х рр.. фактично відбулася реабілітація сталінської схеми історії радянського суспільства, що загальмувало на довгі роки наукове дослідження сталінізму як політичного феномена.

88.Театральне та музичне мистецтво в Україні у другій пол.ХХст. Український народ має славу народу дуже музичного. Українська пісня, здобула cобі визнання в цілому світі. Подорож української капели, з хоровим співом у 1919 та наступних роках по Європі та Америці була загальним триумфом слов'янських хорів звичайно за українцями визнавалася першість. Українські селяни, співаючи без усякої науки, керуючись вродженою музичністю, ніколи не співають в унісон, а зразу розбиваються на різні голоси і кожен веде свою партію. Український церковний спів є, мабуть, одним із країцих у світі зі своїми стародавніми розспівами й новішими композиціями майстрів церковного співу, славних композиторів усіх часів.

Попри усі суперечності доби в українській музиці поширювалися ідеї національного й соціального визволення. І навіть за умов радянської влади, яка у культурній політиці орієнтувалася на розвиток інтернаціонального більшою мірою, ніж національного, українська демократична музика зберігала традиції національної єдності.

Українські композитори зверталися до здобутків вітчизняної гуманістичної літератури, передусім до творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Музичну шевченкіану збагатили С. Людкевич (кантата-симфонія “Кавказ”, 1902—1913, кантата “Заповіт”, 1934, 1955), Я. Степовий (“Прелюд пам'яті Т. Шевченка”, 1912), К. Стеценко (музика до вистави “Гайдамаки”, 1919—1921, кантата "Шевченкові", 1922).

Українська музика 20—30-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. У 1923—1928 рр. діяло республіканське Музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію.

Товариство їм. М. Леонтовича було реорганізовано у Всеукраїнське товариство революційних музикантів (1928—1931); утворилася Асоціація пролетарських музикантів України (1928 — 1932), Спілка композиторів України (1932—1937), республіканське Хорове товариство (1959, у 1975—1991 рр.— Музичне товариство України). Зазнали репресій чимало діячів музичної культури, у тому числі народні співці-кобзарі.

Світовим визнанням користується творчість Романа Віктюка, який розпочинав свою діяльність у Львові, а згодом організував театр у Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику XX ст. (спектакль "Мадам Батерфляй" за п'єсою американського драматурга Хуанга; "Лоліта" за класичним романом В. Набокова та ін.).

Оригінальним мистецьким явищем є українська авторська пісня. У розвитокцього жанру вагомий внесок зробив Володимир Івасюк (1949-1979) — український поет і композитор, автор тексту і музики пісень "Я піду в

далекі гори", "Червона рута", "Водограй" та ін. Творчість митця грунтується на фольклорних джерелах. Пісня "Червона рута" дала назву Республіканському фестивалю української пісні та музики.

З 1989 р. започатковані конкурси хорів ім. М. Леонтовича.

89.Розвиток образотворчого мистецтва й архітектури у другій пол. ХХ ст. У повоєнний відбудовний період зберігається прин¬цип регулярного планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з активним ви-користанням декору та національних мотивів. Особливо виразні в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Красний), Головний поштамт (архіт. В. Приймак, В. Ладний). Адміністративні споруди мали пишний декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію. Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер'єрів бу¬дівель, на жаль, призвела до відмови від класичної спад¬щини й національних традицій в архітектурі.В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ здійснювалася переважно за типовими про¬ектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізня¬ються Палац культури "Україна" (архіт. Є. Маринченко та ін.), Будинок інституту технічної інформації (архіт. Л. Новіков, Ю. Юр'єв), обидва — у Києві.

В образотворчому мистецтві післявоєнного періоду ви¬діляється творчість Тетяни Яблонської. Визнання худож¬ниці принесли картини "Хліб", "Весна" з яскраво відтвореним сонячним ефектом, реалістично виписаними фігу¬рами людей. Проте диктат "соціалістичного реалізму" за¬грожував обернутися натуралізмом. У 1965р. на виставці етюдів художників Києва Т. Яблонська експонує картину "Травень" як приклад пошуку нових рішень синтетичних образів, за допомогою яких давня традиція українського на¬родного живопису набувала своєрідної трансформації пла¬стичними засобами професійного мистецтва. Звернувшись до фольклору, художниця прагнула глибоко осягнути сутність поетики української народної образотворчості. Вона стала однією з перших "шістдесятників", які докорін¬но змінили зміст і поетику всього радянського мистецтва того часу. "Фольклорна сюїта" Т. Яблонської вважається своєрідним "проривом" із натурно-життєподібної системи відображення світу.Одним із основоположників фольклорного стилю в ук¬раїнському мистецтві 60-х років був Віктор Зарецький.

90.Тенденції розвитку сучасної української культури. Із розвитком культури у ХХІ ст. дещо суперечливі процеси спостерігаються у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмислення та переоцінка пануючих донедавна поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів найавторитетніших у суспільстві письменників.

Характерними рисами літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.

Життєздатність та перспективу вітчизняної літератури засвідчує поява нової генерації літераторів.

Складна ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменшилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н. Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіжчика».

Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг»(Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.