41. Визнання правочинів недійсними та правові наслідки виконання недійсного правочину.

Нікчемним правочином або абсолютно недійсним правочином є правочин, недійсність якого встановлена законом (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Такий правочин не породжує передбачених законом правових наслідків і, за загальним правилом, визнання його недійсним, у суді не вимагається окрім випадків, передбачених законом.

Правові наслідки визнання правочину недійсним пов'язані насамперед із правовою долею отриманого за правочином.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Це правило у науці цивільного права називається двосторонньою реституцією, тобто кожна зі сторін повертає все набуте за правочином.

Двостороння реституція, як правовий наслідок визнання правочину недійсним, передбачена при укладенні правочину:

- з малолітнім (ст. 221 ЦК);

- з неповнолітнім (ст. 222 ЦК);

- з недієздатним (ст. 226 ЦК);

- з порушенням простої письмової форми (ст. 218 ЦК);

- з порушенням нотаріальної форми (ст. 220 ЦК);

- юридичною особою, на який вона не мала права (ст. 227 ЦК);

- під впливом помилки (ст. 229 ЦК);

- внаслідок збігу тяжких обставин (ст. 233 ЦК).

Окрім цього, коли недійсним правочином завдано збитків чи заподіяна моральна шкода другій стороні або третій особі, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Для наслідків деяких видів недійсних правочинів можуть застосовуватися інші правила:

- відшкодування збитків у подвійному розмірі та відшкодування моральної шкоди Цей обов'язок покладається на сторону, яка примусила контрагента укласти правочин, застосувавши фізичне чи психічне насильство або обман (статті 230, 231 ЦК).

42. Види недійсних правочинів.

До абсолютно недійсних (нікчемних) належать правочини:

1) вчинені з порушенням обов'язкової письмової та нотаріальної форми (статті 218, 219, 220 ЦК);

2) вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, окрім випадку, коли вчинення такого правочину згодом було схвалено батьками (усиновителями), опікуном (ст. 221 ЦК);

3) вчинені без дозволу органу опіки та піклування у випадках, коли така згода повинна бути обов'язковою, окрім випадку" якщо судом буде встановлено, що такий правочин відповідає інтересам підопічного (ст. 224 ЦК). Наприклад, опікун відмовляється від майнових прав підопічного; видає письмові зобов'язання від його імені; укладає договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, утому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку;

4) вчинений недієздатною фізичною особою, окрім випадку, коли такий правочин схвалено опікуном чи буде доведено, що він учинений на користь недієздатної особи (ст. 226 ЦК);

5) правочин, що порушує публічний порядок, тобто правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини, знищення майна фізичної чи юридичної особи, держави, незаконне заволодіння ним (ст. 228 ЦК);

6) удаваний правочин (ст. 235 ЦК). Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ч. 1 ст. 235 ЦК). Тобто у даному разі завжди має місце правочин, який сторони вчинили фактично, і правочин, який сторони вчинили формально-юридично з метою замаскувати справжній правочин. Наприклад, щоб позбавити колишню дружину (співвласника квартири) можливості скористатися правом переважної купівлі, колишній чоловік (продавець) маскує договір купівлі-продажу - під договір дарування;

7) фіктивний правочин (спи 234 ЦК). Фіктивний правочин - це правочин, укладений без наміру створення правових наслідків, тобто правочин "про людське око". На відміну від загального правила фіктивні правочини визнаються недійсними судом.