13. Проблеми правових прецедентів як джерел земельного права України

Існують різні розуміння джерел права. У рамках даного питання під джерелом (формою) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм (загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, санкціонованих примусовою силою держави).

правовий прецедент (судовий чи адміністративний) та судова практика – в Україні джерелом права зазвичай не визнаються. Між тим, існують різні розуміння прецеденту – більш поширене «англосаксонське» та «континентальне». І якщо йдеться про прецедент в континентальному розумінні (усталену судову практику – т.зв. «jurisprudence constante»), то, на наш погляд, вона є джерелом права, у т.ч. і в Україні¹. Ми приєднуємося до т.зв. доктрини «право в дії» («law in action»²), за якою право – це не буква закону, а те, як розуміє її суб’єкт правозастосування. А раз так, то для розуміння права мало скористатися такою його формою, як нормативний акт – слід звернутися також до судової практики.

Як вказує С. Шевчук (до якого ми приєднуємося), в Україні існує судова правотворчість як джерело права: рішення Європейського суду з прав людини, акти КСУ, акти-узагальнення судової практики³. При цьому, на наш погляд, в жодному із перерахованих випадків не йдеться про судовий прецедент у більш поширеному, т.зв. «англосаксонському» розумінні. Рішення Конституційного Суду по своїй суті є нічим іншим, як специфічними нормативно-правовими актами. Акти-узагальнення судової практики в частині опису практики є формою вираження jurisprudence constante, а в частині рекомендацій щодо вирішення тих чи інших спорів – нормативно-правовим актом (причому непоодинокими є випадки, коли вони сприймаються судом як обов’язкові⁴, що звичайно, не відповідає закону). Нарешті, рішення Європейського суду з прав людини є також складовою своєрідної jurisprudence constante, проте не прецедентом в «англосаксонському» розумінні.

14. Рішення та висновки Конституційного Суду України в системі джерел земельного права.

Останнім часом концепція прецеденту тлумачення набуває все біль шої актуальності для України у зв' язку з практикою Конституційного Суду України. За Конституцією України Конституційний Суд України має виключне право на надання офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення Конституційного Суду України щодо офіцій ного тлумачення мають обов' язковий характер для всіх фізичних та юридичних осіб, а також органів державної влади та місцевого само врядування на території України. Однак Конституційний Суд України здійснює інтерпретаційну діяльність не тільки у межах спеціальної процедури, а й під час ухвалення рішень про відповідність Конституції України законів та інших визначених законом правових актів. У моти вувальній частині цих рішень можуть міститися правотлумачні поло ження, в яких розкривається зміст відповідних норм Конституції Укра їни та юридичних актів, конституційність яких перевірялась. Правотлумачні положення Конституційного Суду України одержали в літературі назву правових позицій, що є результатом системного тлу мачення ним Конституції, законів та інших правових актів України, які у концентрованому вигляді виражають не тільки букву, а й дух відповід них законодавчих положень, мають офіційний, загальнообов'язковий, нормативний характер та містяться в усіх видах його актів, крім вну-трішньоорганізаційних Правові позиції Конституційного Суду України є не «звичайними» судовими прецедентами, а прецедентами тлумачення, що становлять зразок інтерпретації відповідних положень законодавства, який є обов' язковим при вирішенні всіх аналогічних справ.

Практика судів загальної юрисдикції в Україні офіційно не визна ється джерелом права, проте нижчі судові інстанції завжди намагають ся слідувати практиці вищих судів при розв' язанні аналогічних справ, оскільки в противному разі їх вироки та рішення можуть бути скасо вані в апеляційному чи касаційному порядку. Отже, судова практика вищих судових інстанцій виступає орієнтиром як для нижчих судів, так і для інших правозастосовних органів.

Рішення 100%, тлумачення - ?

Приклад: справа про постійне користування земельними ділянками

15. Проблеми застосування правових звичаїв у регулюванні земельних відносин

 правовий звичай - в Україні зазвичай не визнається джерелом права

У науковій літературі правові звичаї (звичаєво-правові норми) — це загальні правила поведінки, що діють у межах певної спільноти стосовно всіх її членів, які об´єднані змістом цих правил, таких, що усвідомлюються як правомірні й обов´язкові, відповідають і безпосередньо ґрунтуються на принципах природного права, виступають як результат тривалої, однакової і постійної практики вирішення правових ситуацій, що виникають на основі типових відносин у практичному житті людей, забезпечуються соціальною санкцією, а також можуть мати захист з боку державних органів влади та суду [2, 13].

Відповідно до ст. З ЗК України від 25 жовтня 2001 р. земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Не згадується правовий звичай у джерелах земельного права і в навчально-методичних виданнях.

На відміну від чинного ЗК України, ЦК України від 16 січня 2003 р. допускає застосування звичаю при регулюванні цивільних відносин. згідно зі ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання земельних відносин, якщо вони не врегульовані актами земельного законодавства. 

Проаналізувавши нормативно-правові акти, можна дійти висновку, що правовий звичай може застосовуватись для регулювання земельних відносин за умови дотримання таких вимог: а) відсутність відповідної норми в актах земельного законодавства; б) відсутність відповідної норми в актах цивільного законодавства; в) несуперечність актам земельного чи цивільного законодавства; г) відповідність загальним засадам земельного права; ґ) несуперечність умовам договору; д) відповідність принципам справедливості, добросовісності та розумності.

16. Проблеми співвідношення стандартів та інших нормативно-технічних документів з джерелами земельного права

Це акти (накази) центральних органів виконавчої влади (напр., Держземагентства). До цієї ж категорії нормативно-правових актів, на наше переконання, належать і т.з. «нормативні документи» (застаріла назва – «нормативно-технічні документи»), які затверджуються відомчими актами, а отже, мають вважатися їх складовими частинами, хоча деякі науковці вважають, що нормативні документи терміном «законодавство» взагалі не охоплюються⁶.

NB. Згідно зі ст.1 ЗУ «Про стандартизацію» від 17.05.2001 в редакції Закону №3164-IV від 01.12.2005, «стандарт - документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим» (виділення наше – А.М.). Новела, внесена у 2005 р., стосувалася саме визнання необов’язковості стандартів. Варто наголосити, що внесені зміни, по-перше, ніяк не означають необов’язковості НД як таких – положення про необов’язковість стосується саме стандартів; по-друге, дане положення не впливає на обов’язковість абсолютної більшості стандартів – джерел земельного права, оскільки, відповідно до п.4 розд.VII «Прикінцеві положення» ЗУ «Про стандартизацію», «[в]имоги державних та інших стандартів, обов'язкові до виконання, є чинними до прийняття відповідних технічних регламентів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ці питання».

NB. На сьогодні можна виділити наступні основні види нормативних документів (далі – НД): 1) НД зі стандартизації (насамперед, стандарти); 2) НД у галузі будівництва (в першу чергу, будівельні норми та правила), 3) НД у галузі забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя населення (санітарні норми та правила); 4) нормативні акти із забезпечення пожежної безпеки, 5) НД із забезпечення ветеринарно-санітарного благополуччя, 6) НД з охорони праці та ін.

Спільними рисами НД є їх переважно вузькоспеціалізований, «технічний» характер, об’єднання у ієрархічно-побудовані та узгоджені системи «під егідою» певного органу (Держспоживстандарту, Міністерства охорони здоров’я (далі – МОЗ), Мінбуду тощо). Характерною формальною, зовнішньою рисою НД є присвоєння кожному нормативному документу цифрово-буквеного шифру (напр., «ГОСТ 26640-85», «ДБН А.1.1-1-93» тощо)⁷.

NB. Для організації та координації робіт зі стандартизації на базі Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О.Н. Соколовського» створено технічний комітет (далі –ТК) зі стандартизації ТК-142 «Ґрунтознавство»⁸. Пропонується також створити ТК із сталого землекористування та землеустрою стосовно розроблення, науково-технічної експертизи, розгляду та погодження НД, які стосуються сталого землекористування, охорони та раціонального використання ґрунтів⁹. Чинний «Класифікатор нормативних документів» ДК 004-2003 передбачає окремий клас НД - 13 «Довкілля. Захист довкілля та здоров’я людини. Безпека», до якого входить підклас 13.080 «Якість ґрунту. Ґрунтознавство».

17. Правила адаптації земельного законодавства України до acquis communautaire Європейського Союзу

NB. Ч.2 ст.51 Угоди про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною від 14.06.1994 передбачає необхідність гармонізації (забезпечення «приблизної адекватності законів») законодавства України до законодавства ЄС у певних сферах, що стосуються, зокр., і земельних відносин. Між тим, законодавство ЄС не може застосовуватися в Україні безпосередньо (детальніше див. тему «Гармонізація законодавства України із законодавством ЄС у галузі раціонального використання, охорони та відтворення земель»).

21.11.2002 ЗУ №228-IV було схвалено Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, а 18.03.2004 ЗУ №1629-IV – саму Загальнодержавну програму. Відповідно до розд.V програми, сфери, визначені ст.51 Угоди про партнерство та співробітництво (у тому числі і «довкілля» або «навколишнє середовище»), були пріоритетними вже на першому етапі адаптації (2004-2007 рр.)³.

Програма передбачає певний механізм забезпечення адаптації: визначення уповноваженого органу виконавчої влади у сфері адаптації (ним стало Міністерство юстиції України), особливості розгляду законопроектів та проектів інших нормативно-правових актів, що належать до пріоритетних сфер тощо.

Невід’ємною частиною Загальнодержавної програми адаптації є Перелік актів законодавства України та acquis⁴Європейського Союзу в пріоритетних сферах адаптації. На жаль, у Переліку не виокремлюється ні законодавство у сфері використання, охорони та відтворення земель (що відповідало б структурі законодавства України), ні законодавство у сфері охорони ґрунтів від забруднення (що відповідало б структурі законодавства ЄС)⁵. На наш погляд, такий підхід є помилковим, оскільки, як буде показано нижче, законодавство ЄС містить чимало норм земельно-правового характеру, у тому числі й у пріоритетних сферах адаптації.