5. Земельні правовідносини: актуальні питання змісту і класифікації.

Згідно чинного ЗК України (ст. 2), земельні відносини - суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Зауважимо, що такий підхід справедливо критикується у науці земельного права, оскільки земельними слід визнавати, окрім відносин власності, ще багато інших різновидів суспільних відносин: відносини із охорони та відтворення земель, здійснення управління у сфері земельних відносин, застосування юридичної відповідальності за земельні правопорушення тощо.

Так, на думку Андрейцева В.І., необачне вживання конструкції тріади права власності очевидне, оскільки всі три повноваження (володіння, користування і розпорядження) належать виключно власникам і ні в якому разі не землекористувачам.

У наведеному визначенні використано окремі підходи землевпорядної науки, що інтерпретують особливості земельного процесу, спрямованого на виникнення земельних повноважень осіб, які ініціюють набуття прав на землі чи земельні ділянки на різних юридичних титулах, і тим самим залишають поза увагою значну частину земельних правовідносин, безпосередньо не пов’язаних із земельним доюрисдикційним процесом.

У той же час, у вказаному визначенні спостерігається також економіко-управлінський підхід дефініції земельних відносин. В економіко-управлінському аспекті для будь-яких відносин, зокрема земельних, стрижневим є питання присвоєння певних благ, у даному випадку земель і земельних ділянок, які характеризуються рекреаційними, оздоровчими, лікувальними, економічними та іншими властивостями, що мають реальну економічну оцінку і вартість. Отже, повноваження щодо володіння, користування та розпорядження зазначеними економічними цінностями становлять квінтесенцію земельних правовідносин. Проте економізація земельних відносин без урахування особливостей в кожному конкретному випадку категорії земель і земельних ділянок спроможна залишити поза увагою ті з них, що не мають чіткої економічної визначеності та відповідного юридичного опосередкування.

Виходячи із цього, на думку А.А. Мірошниченка, земельними відносинами є відносини, що пов’язані із використанням, охороною та відтворенням земель.

6. Проблеми методів земельного права.

У доктрині земельного права існують погляди, за якими для земельного права характерна низка специфічних (галузевих) методів правового регулювання. Так, на думку В.В. Носіка, галузевими методами земельного права є «визначення цільового призначення земельної ділянки, зонування, нормування, погодження, утримання від певних дій, відведення земельної ділянки в натурі, експертна, нормативна грошова оцінка земельних ділянок» та ін.

Такий підхід є вираженням існуючої у теорії права тенденції, за якою для виділення галузі права обов’язкова наявність свого специфічного методу (методів) правового регулювання.

Проте більш прийнятим, на думку А.А. Мірошниченка, є виділення двох основних методів правового регулювання: (1) цивільно-правового (диспозитивного, автономного, методу координації), у якому переважають дозволи, та (2) адміністративно-правового (гетерономного, авторитарного, імперативного, методу субординації), де перевага надається приписам та заборонам.

Враховуючи це, виділення окремого «земельно-правового» методу (методів) є недоцільним.

Проблематика методів правового регулювання у земельному праві на сучасному етапі його розвитку диктується, насамперед, тим, що в період переходу до регульованих ринкових відносин, головним завданням є перерозподіл землі в інтересах створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання, формування багатоукладної економіки при забезпеченні раціонального використання та охорони земель.

В силу цього, в правовому регулюванні земельних відносин застосовується практично весь спектр диспозитивного та імперативного методів: обов'язкова вимога цільового використання земельних ділянок; заборона порушення грунтової родючості та погіршення екологічної обстановки; заходи економічного стимулювання охорони земель; санкціонування меліоративних робіт відповідними державними органами; господарська свобода на землі і т. д.

Інакше кажучи, в правовому регулюванні присутні як імперативний метод встановлення обов'язків і заборон, так і диспозитивний метод рекомендацій, санкціонування, делегування суб'єктів земельних правовідносин певних прав.

№7 принципи земельного права України:поняття, види, проблеми реалізації

Принципи права —- це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства.

Принципи земельного права — це закріплені в діючому земельному законодавстві вихідні засади, які визначають основні напрямки його розвитку. З урахуванням принципів розробляються нормативно-правові акти земельного права, регулятивні та охоронні земельно-правові норми.

Принципами права є відправні, керівні ідеї, які виражають сутність, основні властивості, внутрішню єдність та розвиток правових норм в межах системи права або окремих його галузях.

Принципи права діють протягом тривалого періоду часу і по своїй природі вони більш незмінні ніж норми. Але і принципи права не залишаються незмінними, як і саме право вони розвиваються, збагачуються новими зв'язками та властивостями.

Під принципами земельного права потрібно розуміти основоположні керівні засади, які висловлюють сутність норм земельного права і головні напрямки в області правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням і охороною земель.

В системі основних принципів земельного права слід виділити такі з них:

1) принцип правової рівності форм власності на землю.

Згідно чинного законодавства в Україні встановлено три форми власності: державна, колективна та приватна. Всі названі форми власності визнаються рівноправними. Звідси походить принцип рівності прав всіх суб'єктів земельного права, тобто всі суб'єкти права власності на землю рівні між собою, чи Держава, чи колектив, чи приватна особа, що володіє землею на праві власності. Кожен із власників має однаковий об'єм повноважень з приводу належного йому майна — землі. При необхідності суб'єкти права власності застосовують однакові методи і способи захисту свого права власності на землю.

2) принцип державного управління земельним фондом.

Об'єктивна необхідність державного управління земельним фондом обумовлена економічним значенням землі для життєдіяльності суспільства, просторовою обмеженістю земельного фонду, незамінністю в сфері матеріального виробництва та інших сферах господарської діяльності. Право держави здійснювати управління, регулювання використання і охорони земель не залежить від форм власності на них. Державне управління здійснюють уповноважені на це державні органи;

3)принцип багатоманітності форм землекористування.

Землекористування може здійснюватись на основі придбання землі в приватну або колективну власність, земля також може надаватись в користування або в оренду згідно правил, встановлених чинним законодавством;

4) принцип раціонального використання і охорони земель.

Він полягає в забезпеченні одночасно ефективного використання земель і їх охорони. Передбачаються спеціальні вимоги щодо збереження родючості ґрунтів, підвищення врожайності, запобігання негативного впливу на стан земель, всього навколишнього природного середовища. Цей принцип втілюється в багатьох нормах земельного права;

Існує велика кількість доктринальних визначень «раціонального використання земель»3, а також принаймні одне його нормативне визначення (ГОСТ 26640-85: «забезпечення всіма землекористувачами в процесі виробництва максимального ефекту у здійсненні цілей землекористування з урахуванням охорони земель та оптимальної взаємодії з природними факторами»).

До спроб «конкретизувати» даний оціночний термін автор ставиться критично. Натомість, він приєднується до А.Д. Юрченка у тому, що зміст терміну «раціональне використання земель» має відрізнятися залежно від контексту. «Раціональність» має економічний та екологічний зміст, що конфліктують між собою. Економічно раціональна оранка є нераціональною з екологічної точки зору (тим більше це справедливо по відношенню до забудови), а екологічно раціональне використання земель шляхом їх виведення з обробітку (перелоги) може розглядатися як безгосподарність4.

NB. Окремо слід зазначити, що ми не поділяємо введення деякими авторами5 до змісту терміну «раціональне використання земель» ознаки їх використання виключно за призначенням. Існуюче призначення може бути далеко не раціональним; до того ж, в дуже і дуже багатьох випадках раціональним є використання земельної ділянки не за одним, а за багатьма призначеннями, чому т.зв. «принцип цільового використання земель» як мінімум не сприяє.

На наш погляд, раціональне використання земель передбачає встановлення у конкретній ситуації балансу різних інтересів та пріоритетів (екологічних, економічних, естетичних та ін.). Принцип «раціонального використання» має виступати оціночним критерієм у випадках реалізації т.зв. дискреційних повноважень у сфері земельних відносин (при наданні висновків щодо можливості вибору місця розташування земельної ділянки за ст.151 ЗКУ, при погодженні проектів відведення земельних ділянок за ст.ст.118, 123 ЗКУ, при проведенні державної експертизи землевпорядної документації відповідно до однойменного Закону тощо) та при тлумаченні неоднозначних положень земельного законодавства.

5) принцип цільового використання землі.

Суть цього принципу в тому, що ні власник земельної ділянки, ні його володілець чи орендатор не вправі міняти цільове призначення земельної ділянки за своїм розсудом. Вони зобов'язані використовувати землі згідно їх цільового призначення. Зміна цільового призначення землі допускається тільки в установленому порядку спеціально уповноваженими на це органами;

6) принцип платності землеволодіння та землекористування.

Згідно Закону України від 19 вересня 1996 року «Про плату за землю» використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку (для влас­

ників землі та землекористувачів, крім орендарів) або орендної плати (за земельні ділянки, надані в оренду). Використання практично всіх земель в країні є платним за деяким виключенням (звільняються від плати за землю заповідники, заказники, ботанічні сади, пам'ятки природи і т.ін.);

7) принцип пріоритетності сільськогосподарського використання земель,

тобто землі, придатні для потреб сільськогос­подарського використання, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарських цілей. Для несільськогосподарських цілей надаються землі не придатні для ведення сільського господарства або гірші угіддя. Сільськогосподарські угіддя охороняються законом, їх вилучення допускається лише в виняткових випадках.

8) Принцип пріоритету вимог екологічної безпеки + принцип ALARA

Термін «екологічна безпека» законодавчо визначається у ст.50 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» як «… такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей». Таким чином, оціночний термін «безпека» розкривається через інший («небезпека»).

Багато науковців пропонують власні визначення6, проте попри всі текстуальні відмінності їх також об’єднує використання для розкриття терміну «безпека» інших оціночних термінів – напр., терміну «стан захищеності» (інтересів людини та довкілля). Такий підхід, як видається, нічого не додає до розуміння вихідного терміну.

На наш погляд, ідеально безпечне довкілля уявити неможливо – певна небезпека, ризик в довкіллі будуть присутні завжди. За таким умов законодавство може (1) безумовно заборонити деякі особливо небезпечні види впливу та (2) спробувати мінімізувати небезпеку від інших, не таких небезпечних.

9) Заборона особливо небезпечних видів впливу. Вирішенню цієї задачі мають слугувати т.зв. санітарно-гігієнічні нормативи, які можуть закріплюватися у найрізноманітніших правових формах: від законодавчих актів та постанов уряду7 до нормативних документів у галузі стандартизації8 та будівництва9, і, нарешті (і насамперед) у т. з. «санітарних нормах» (ст.1 ЗУ «Про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення»). Значна їх частина стосується земельних відносин.

Відзначаючи величезну роль санітарно-гігієнічних нормативів у забезпечення екологічної безпеки, не можна не відзначити обмеженість цього засобу. Слід усвідомлювати, що створення всеохоплюючої системи нормативів є неможливим. Причина – численність небезпечних для людини факторів середовища, що підлягають нормуванню10, їх дія в сукупності, у різноманітних комбінаціях (за спільної дії, напр., кількох речовин, навіть у випадках, коли концентрація цих речовин у середовищі нижче ГДК, можлива значна шкода11).Слід також зазначити, що сумнівною є адекватність поставленій меті навіть тих кількох сотень нормативів санітарно-гігієнічного характеру, що вже існують12, оскільки основним способом визначення нормативів може бути лише експериментальний шлях13, здебільшого на лабораторних тваринах, в основному – на пацюках та мишах. Така практика завжди залишатиме відкритим питання про адекватність екстраполяції отриманих даних на організм людини14. Крім того, при встановленні нормативу завжди буде присутня похибка на т. з. «чутливий контингент» - дітей, осіб похилого віку, а також хворих15.

10) Мінімізація незаборонених шкідливих впливів. Видається необхідним впровадити у законодавство України, у т.ч. земельне, т.з. принцип ALARA (абревіатура від «As Low As Reasonable Achievable» – «настільки низький, наскільки це можливо у межах розумного»)16. Такий шлях є апробованим у світі та перевірений практикою. Сутність принципу полягає у тому, що будь-який шкідливий екологічний вплив при здійсненні будь-якої діяльності (затвердженні землевпорядної, містобудівної, планувальної документації тощо) має бути зведений до настільки низького рівня, наскільки це реально можливо в існуючих умовах.

Для реалізації принципу ALARA у земельних відносинах можна використати положення п.«д» ст.5 ЗКУ, яке передбачає принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це положення може бути безпосередньо застосоване у багатьох випадках, коли земельне законодавство передбачає прийняття тим чи іншим органом дискреційного рішення. На наш погляд, саме цим принципом слід керуватися, напр., при вирішенні питання про надання чи ненадання погодження на проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зміни їх цільового призначення, затвердженні землевпорядної та містобудівної документації (див. ст.ст.20, 118, 123, 186 ЗКУ).

Також потрібно розрізняти поняття принципи права і принципи земельного законодавства,останнє поняття є значно вужчим.

№8 земельне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна

Поняття земельного права

У загальній теорії права прийнято вважати, що для виділення галузі права необхідна наявність особливого предмету та специфічного методу правового регулювання1. І.І. Каракаш та В.О. Чуйков називають додаткові критерії: «наявність: предмету правового регулювання, методів його регулювання, джерел права та заінтересованості суспільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності»2. Проте з мотивів, викладених при висвітленні попереднього питання («Методи земельного права»), вважаємо, що виділяти специфічний метод правового регулювання земельних відносин доцільності немає.

Таким чином, пропонуємо визначити земельне право як галузь права - систему правових норм, що регулюють відносини, пов’язані із використанням, охороною та відтворенням земель.

Від земельного права як галузі права необхідно відрізняти земельне право як науку та навчальну дисципліну. Земельне право як наука – це система знань про земельне право як галузь права (систему правових норм), про практику застосування цих норм, про напрямки вдосконалення системи правових норм тощо. Земельне право як навчальна дисципліна – це спосіб подання знань, що складають земельне право як науку, у навчальному процесі.

NB. У правовій доктрині деяких пострадянських країн зустрічається також інше, широке розуміння земельного права - як галузі права, яка регулює не лише земельні відносини, а і відносини щодо використання, охорони та відтворення інших природних ресурсів – надр, вод, лісів, тваринного світу, ресурсів континентального шельфу та виключної морської економічної зони. Для української доктрини таке розуміння загалом не є характерним.

№ 9 розвиток доктрини земельного права на території України

Наука земельного права — це галузева юридична наука, предметом дослідження якої є земельні відносини, земельне право як галузь права, його система, предмет та методи пра¬вового регулювання, земельно-правові норми та правові інс¬титути, земельне законодавство як система, практика його застосування, а також окремі нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, змісту, функціонування, взаємодії, розвитку і напрямів удосконалення.

Специфічною рисою земельно-правової науки, що нале¬жить до групи суспільних (соціальних) наук, є її органічний зв'язок з науками екологічного, аграрного права, а також з природничими науками.

Вона має різноманітні функції, в яких виявляються суть і призначення її в суспільстві: пізнавальну, констатаційну, описову, інтерпретаційну, прогностичну, евристичну, прак-тико-прикладну, методологічну та ідеологічно-виховну. - Сучасний період розвитку земельно-правової науки пе¬редбачає необхідність активізації евристичної, прогностич¬ної та практико-прикладної функцій, що зумовлено об'єктив¬ною потребою розробки науково обгрунтованих рекоменда¬цій щодо подальшого розвитку земельного законодавства в умовах земельної та аграрної реформ.

Процес розвитку земельно-правової науки розпочався ще на початку XX ст.

Активний розвиток та значне розширення земельного за¬конодавства і формування на його базі самостійної галузі зе¬мельного права значною мірою стимулювали розвиток зе¬мельно-правових досліджень.

Особлива увага проблемам правового регулювання зе-мельних відносин приділялася вченими в другій половині XX ст. Так, у той час вчені колишнього СРСР активно досліджува¬ли питання використання та охорони земель. У межах науки земельного права Г. О. Аксеньонок, Л. І. Дембо, А. М. КалаН-дадзе, І. В. Павлов, М. Д. Казанцев, Ю. І. Жариков, Б. В. Єро-феєв, О. С. Колбасов, М. І. Краснов, М. І. Козир, В. О. Кікоть, М. Т. Осіпов, І. О. Іконицька аналізували проблеми теорії зе¬мельного права, земельного законодавства тощо. В УРСР вивчалися як загальнотеоретичні проблеми земельного пра¬ва, так і питання розвитку його окремих правових інститутів, а також проблеми охорони навколишнього природного сере¬довища. Науковий доробок у цьому плані мають такі вчені, як П. М. Підпальний, В. Л. Мунтян, Ю. О. Вовк, І. О. Середа, Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, І. А. Дмитренко, П. Д. Індиченко, В. П. Цемко, Ю. С. Шемшученко та ін.

 

З початку 90-х років і дотепер спостерігається інтенсив¬ний розвиток земельно-правової науки на якісно новій осно¬ві в умовах незалежної Української держави, який відзнача¬ється розширенням системи науки земельного права, її предмета за рахунок виникнення якісно нових правових інститутів, розширення кола суб'єктів земельних відносин у зв'язку з проведенням земельної та аграрної реформ, рз-дикалізацією земельного законодавства за умов переходу до ринкової економіки.

Розвиток сучасної української юридичної науки нерозрив¬но пов'язаний з динамікою соціально-економічного життя в державі.

Так, сучасна наука земельного права України аналізує різ¬ні аспекти земельної реформи в Україні, основними серед яких є: а) наукова розробка фундаментальних засад і страте¬гії земельної реформи, її правового забезпечення; б) визна¬чення ролі земельної реформи в аграрних ринкових перетво¬реннях та її місця в аграрній реформі; в) з'ясування змісту, стратегії та етапів розвитку земельної реформи; г) правовий аналіз організаційних форм та методів проведення земельної реформи; д) радикальна зміна відносин власності на землі;

є) аналіз правового становища суб'єктів земельних відносин; є) роль держави у забезпеченні радикальних земельних пе¬ретворень; ж) законодавче забезпечення земельної реформи; з) охорона навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи. Ці та деякі інші проблеми правового забезпечення земельної реформи послідовно дос-ліджуються представниками науки земельного права Украї¬ни, зокрема важливими є наукові дослідження В. І. Андрей-цева, В. 3. Янчука, В. І. Семчика, Н. І. Титової, М. В. Шульги, П. Ф. Кулинича, 1.1. Каракаша, І. Будзиловича, А. Юрченката інших вчених.

Представниками земельно-правової науки сформульо-вано основні завдання та мету земельної реформи. Біль-шість вчених (М. В. Шульга, В. І. Андрейцев, П. Ф. Кулинич та ін.) вважають, що головний принцип земельної рефор¬ми полягає в ліквідації монополії держави на землю (ре¬формуванні відносин земельної власності) шляхом пере¬розподілу земель1.

Однією з найважливіших проблем, що досліджуються су¬часною земельно-правовою наукою, є радикальна зміна від¬носин власності на землі, приватизація земель, виникнення суб'єктів приватної власності на землі. Так, відносини зе¬мельної власності, особливості земель як об'єкта цих відно¬син, є предметом дослідження Н. І. ТЇІТОВОЇ. Вона справедли¬во розглядає право власності на землі як об'єкт, що не ство¬рюється працею людини, а є результатом багатовікового ево¬люційного розвитку природи і загальнолюдським надбан¬ням, особливою і самостійною юридичною категорією2.

Проблеми роздержавлення земельної власності та легалі¬зації права приватної власності на землі глибоко аналізує П. Ф. Кулинич. При цьому аргументується необхідність вста¬новити у загальнонародних інтересах певні обмеження пов¬новажень землевласників.

Реформування відносин земельної власності — предмет досліджень В. І. Андрейцева, О. А. Вівчаренка, М. В. Шульги, В. 3. Янчука, Ю. С. Шемшученка, О. О. Погрібного, І. І. Каракаша, В. М. Стретовича, І. Будзиловича, П. Ф. Кулинича та ін. Правові засади приватної власності на землю також роз¬робляють В. В. Носік, В. І. Федорович, Т. О. Коваленко та інші автори. В. К. Іуревський послідовно досліджує на моногра¬фічному рівні право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення.

Земельно-правовою наукою виявлено та сформульовано основні ? недоліки законодавчої бази земельної реформи: наявність суперечностей між деякими нормативними ак¬тами, нечіткість формулювань окремих положень і т. ін.

Проблеми охорони навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи на сьогоднішній день детально розглянуто Ю. С. Шемшученком та Н. Р. Малишевою.

Наука земельного права України в сучасний період покли¬кана також програмувати правильний і послідовний розви¬ток земельного законодавства України, що є правовою базою земельної реформи.

Визначальним для вдосконалення правового регулюван¬ня земельних відносин є розвиток земельного законодавства. У зв'язку з цим земельно-правова наука досліджувала проб¬леми розробки та прийняття нового кодифікованого акта зе¬мельного законодавства України.

Нині відбувається розширення предмета науки земельно¬го права України та її системного змісту за рахунок форму¬вання нових правових інститутів: інституту земельної ре¬форми; інституту права приватної власності на землі; інсти¬туту паювання земель; інституту оренди земель; правового статусу суб'єктів сучасних земельних відносин тощо.

Важливим аспектом наукового дослідження представни¬ків науки земельного права України є проблема розмежуван¬ня сфери дії Земельного та Цивільного кодексів України щодо правової регламентації інституту приватної власності на землі. Наука також аналізує питання щодо співвідношення Цивільного та майбутнього Екологічного кодексів.

Проблеми розвитку нових земельно-правових інститутів, їх законодавчого забезпечення визначають пріоритетні напрями наукових теоретичних розробок щодо їх наукового обгрунтування, майбутнього виникнення та розвитку.

Прийняття нового Земельного кодексу України та істотне розширення кола земельних відносин потребують нових ґрунтовних земельно-правових досліджень.