1. Земля як об’єкт земельних правовідносин в законодавстві та земельно-правовій науці: поняття, особливості, відмежування від суміжних категорій

Відповідно до статей 13, 14, 41, 142 Конституції України поняття "земля" вживається у кількох значеннях, а саме як: об’єкт права власності Українського народу; об’єкт права власності громадян, юридичних осіб і держави; об’єкт права територіальної громади; об’єкт особливої охорони з боку держави (національне багатство).

В. І. Андрейцев так визначає поняття "земля": це головна територіальна-просторова частина довкілля в межах території України як матеріальна основа її суверенітету і національної безпеки, що характеризується особливістю її природної структури – ґрунтовим покривом, розміщенням і поширенням рослинності, водними об’єктами, корисними копалинами та іншими ресурсами. О. Г. Бондар у своєму дослідженні робить висновок про необхідність зміни терміна "земля" на поняття "земельний фонд як об’єкт права власності народу".

Об’єктом будь-яких правовідносин є матеріальні або нематеріальні блага, щодо яких виникають суспільні відносини. Об’єктом земельних відносин виступає земля (земельна ділянка). Згідно ст. 2 Земельного кодексу України, об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Разом з тим, за межами її території Україна може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.

В українській правовій науці існує дискусія з питань юридичної природи таких категорій, як "земля", "землі", "земельної ділянки", оскільки ці поняття закріплюються на законодавчому рівні без визначення їх істотних ознак, що призводить до різного тлумачення вказаних понять. Так з аналізу положень Цивільного кодексу України стає зрозумілим, що земля і земельні ділянки за своїм правовим режимом розглядаються як синоніми. Однак у Земельному кодексі України ці поняття не вважаються тотожними, у земельно-реєстраційному законодавстві ці поняття розглядають як об’єкт нерухомості. Такі різні підходи створюють проблеми для застосування правових норм і методів для регулювання земельних відносин, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

2. Методологічні засади земельного права України

Ю. Шемшученко приділяв багато уваги методологічним засадам розвитку земельного права. Незважаючи на те, що в українській науці земельного права існують різні погляди на юридичну природу сучасних земельних відносин і тривають наукові дискусії щодо предмета, системи, структури земельного права, його місця у правовій системі України, автор впевнений, що земельне право Україи і земельне законодавство, а також доктрина земельного права — це самостійні елементи національної правової системи, кожний з яких має свій зміст і функціональне призначення.

початок 70 – кінець 80-х років ХХ ст., що характеризувався зростанням науково-методологічних та теоретичних досліджень різноманітних проблем правового регулювання раціонального використання та охорони земель

Методологічною основою дослідження проблем розвитку земельного законодавства є такі методи: формально-логічний; формально-юридичний; метод факторного аналізу; функціонально-правовий; діяльнісний; порівняльно-правовий; соціологічний; історико-правовий; системно-структурний; логіко-семантичний; прогностичний. Доцільним вважається використання міждисциплінарного підходу в методології, що зумовлено усвідомленням взамозв’язку земельного права та земельного законодавства не лише з іншими галузями юридичної науки та правової системи, але такими суспільними науками, як філософія, екологія, соціологія, економіка тощо. Обґрунтовано ефективність використання синергетичного методу при дослідженні актів земельного законодавства, оскільки принциповою методологічною проблемою земельного законодавства є суб’єктивний фактор і складність розуміння законодавцем земельно-правових процесів і явищ.