10. Хіміотерапевтичні засоби. Відмінність їх від антисептичних. Основні принципи хіміотерапії.

Інфекційні захворювання дуже поширені серед населення земної кулі. Вявлено близько 250 різних видів збудників. Лікарські препа­рати, які пригнічують життєдіяльність збудників інфекційних за­хворювань в організмі людини, називають хіміотерапевтичними за­собами. На відміну від антисептиків вони справляють вибіркову протимікробну дію і менш токсичні для людини. Хіміотерапевтичні засоби застосовують емпірично з давніх часів. Так, у медицину було введено препарати ртуті для лікування сифілісу (XVI ст.), препарати кори хінного дерева — для лікування малярії (XVII ст.). Піонером хіміотерапії є Пауль Ерліх (1854—1915), який запропонував препара­ти арсену — сальварсан та неосальварсан — для лікування хворих на сифіліс і сформулював основні правила хіміотерапії.

Правила раціональної хіміотерапії

1. Лікування слід починати якомога раніше.

2. Необхідно встановити точний діагноз, тобто виявити збудни­ка та визначити його чутливість до хіміотерапевтичних засобів. Якщо збудник невідомий, слід призначати препарати з іпироким спектром протимікробної дії або комбінацію декількох препаратів і вибрати засіб, який найбільше підходить, з урахуванням специфіч­ності його дії, фармакологічних ефектів, анамнестичних даних.

3. Препарат доцільно призначати в такій дозі (разовій і добовій) і вибрати такий шлях введення, щоб забезпечити його середню те­рапевтичну концентрацію в тканинах макроорганізму впродовж усього курсу лікування. На початку лікування слід призначати препарат в ударній дозі.

4. Для забезпечення середньої терапевтичної концентрації пре­паратів слід враховувати їхню взаємодію із засобами інших груп:

— на фармакологічному рівні;

• на фармакокінетичному рівні;

• на фізико-хімічному рівні.

  5. Дотримуватись оптимальної тривалості лікування, у разі необхідності проводити повторний курс терапії.

  6. Здійснювати контроль за процесом одужання при деяких ін­фекціях.

11. Антибіотики — загальна характеристика, класифікація (пеніциліни: бензилпеніциліну натрієва сіль, бензилпеніциліну калієва сіль, біцилін-5, ампіцилін, оксацилін, амоксицилін, ампіокс, ампіокс-натрій; цефалоспорини: цефазолін, цефалексин, цефуроксим, цефіксим, цефотаксим, цефепим; макроліди та азаліди; тетрацикліни; аміноглікозиди; хлорамфеніколи; фторхінолони). Біологічне значення антибіозу. Механізм і спектр протимікробної дії антибіотиків. Поняття про основні та резервні антибіотики.

Антибіотики — це хіміотерапевтичні засоби мікробного, рослинного або тваринного походження, їх напівсинтетичні й синтетичні аналоги та похідні, які вибірково пригнічують життє­діяльність мікроорганізмів, вірусів, найпростіших, грибів, а та­кож затримують ріст пухлин. В основі одержання антибіотиків лежить антагонізм між мікроорганізмами — антибіоз (від грец. anti — проти; bios — життя).

Характерні властивості антибіотиків:

• висока біологічна активність щодо чутливих до них мікро­організмів;

• висока вибіркова протимікробна дія;

• біологічну активність антибіотиків оцінюють в умовних оди­ницях, які містяться в 1 мл розчину (ОД/мл) або в 1 мг препарату (ОД/мг);

• випускають антибіотики в різних лікарських формах (по­рошки у флаконах, розчини в ампулах, таблетки, мазі). Призна­чають всередину, парентерально та місцево.

Для усіх антибіотиків характерні побічні дії — алергія, дис­бактеріоз.

Для профілактики алергічних реакцій небхідно перед паренте­ральним введенням зробити пробу на чутливість; одночасно з ан­тибіотиками, які приймають перорально, призначати антигіста- мінні (протиалергійні засоби).

Для попередження дисбактеріозу одночасно з антибіотиками призначають протигрибкові засоби.

Більшість антибіотиків для парентерального введення — по­рошкоподібні речовини у флаконах, які розчиняють безпосеред­ньо перед ін'єкцією. Розчинниками для антибіотиків можуть бути вода для ін'єкцій, ізотонічний (0,9 %) розчин натрію хлориду, а найчастіше для зменшення больових відчуттів під час ін'єкцій — 0,25-0,5 % розчин новокаїну чи лідокаїну.

Антибіотики, розчинені в новокаїні, лідокаїні, вводять тільки внутрішньом'язово.

Способи розведення антибіотиків:

• спосіб 1:1 — 1 мл розчиненого препарату містить 100 000 ОД, або 0,1 г антибіотика. У такий спосіб розводять антибіотики у флаконах, що містять 500 000 ОД (0,5 г) препарату і менше;

• спосіб 1:2 — 1 мл розчиненого препарату містить 200 000 ОД, або 0,2 г, антибіотика; у цей спосіб розводять антибіотики у флаконах, у яких міститься 500 000 ОД (0,5 г) препарату і більше.

Кількість мілілітрів розчинника для антибіотиків у флако­нах визначають шляхом ділення одиниць чи грамів, що містить флакон, на 100 000 (0,1) чи 200 000 (0,2) відповідно.

Сьогодні описано понад 6000 антибіотиків.

Класифікація антибіотиків

1. Препарати групи пеніциліну — бензилпеніциліну натрієва сіль, бензилпеніциліну калієва сіль; феноксиметилпеніцилін; біцилін-1, біцилін-5, оксациліну натрієва сіль, ампіцилін, ампіокс.

2. Макроліди й азаліди — еритроміцин, олеандоміцину фосфат, олететрин, спіраміцин (роваміцин), рокситроміцин (рулід), ази- троміцин (сумамед).

3. Цефалоспорини — цефалексин, цефазолін, цефтріаксон, цефе- пім, цефотаксим, цефпіром.

4. Тетрацикліни — тетрацикліну гідрохлорид, метацикліну гід- рохлорид (рондоміцин), доксицикліну гідрохлорид (вібраміцин).

5. Хлорамфеніколи — левоміцетин, левоміцетину сукцинат розчинний, синтоміцин.

6. Аміноглікозиди і глікопептиди — стрептоміцину сульфат, гентаміцин, амікацин, канаміцин, сизоміцин, ванкоміцин;

7. Поліміксини — поліміксину В сульфат, поліміксину М сульфат

8. Ріфампіцини

9. Лінкозаміни

10. Фузидини

За типом протимікробної дії антибіотики поділяють на бактери­цидні (пеніциліни, цефалоспорини, поліміксини) та бактеріоста­тичні (тетрацикліни, левоміцетини, макроліди). Така класифікація має практичне значення для вибору тактики лікування. При легко­му і середньому ступені перебігу інфекційних захворювань призна­чають антибіотики бактеріостатичної дії. їх застосовують більш три- иалими курсами. Хворим з тяжкими інфекціями та з ослабленими захисними функціями організму призначають антибіотики бакте­рицидної дії.

Поняття про основні та резервні антибіотики.

Застосовуючи антибіотики, необхідно перш за все суворо дотримуватися загальних принципів хіміотерапії. Особливу увагу слід приділяти правильному вибору антибіотиків. З цією метою всі антибіотики ділять на основні і резервні. В якості основних (антибіотики вибору) застосовують тільки ті препарати, які володіють найбільшою ефективністю при певних інфекціях. У групу резервних зазвичай включають антибіотики, по відношенню до яких серед мікроорганізмів ще не мають широкого поширення резістентні штами. Резервні антибіотики можуть бути токсичними порівняно з основними, і до них може швидко розвиватися стійкість мікрофлори. Лікування кожного інфекційного захворювання треба починати основним для даного захворювання антибіотиком. Резервні антибіотики замість основних застосовують тільки у випадках: • виникнення стійкості збудників інфекції до основного антибіотика; • при явища непереносимості основного антибіотика і появу у хворого серйозних побічних ефектів.

12. Препарати бензилпеніциліну. Спектр і механізм їхньої протимікробної дії, застосування, побічні ефекти та принципи запобігання їхні. Препарати бензилпеніциліну пролонгованої дії. Напівсинтетичні пеніциліни. Спектр протимікробної дії і застосування цефалоспоринів.

Пеніцилін продукують плісняві гриби роду Penicillinum. Істо­рія відкриття пеніцилінів пов'язана з іменами О. Флемінга, Х.В. Фло­рі та Е.Б. Чейна, яким у 1945 р. за відкриття пеніциліну прису­джено Нобелівську премію в галузі медицини.

Класифікація пеніцилінів

Природні	Напівсинтетичні	Комбіновані
Для парентерального введен­ня: нетривалої дії (бензилпеніци­ліну натрієва і калієва солі) пролонгованої дії (бензилпені­циліну новокаїнова сіль, біци- лін-1, біцилін-5) Для ентерального введення: феноксиметилпеніцилін (пеніцилін-фау, оспен)	Оксациліну натрієва сіль Ампіцилін Амоксицилін Карбеніциліну динатрієва сіль Азлоцилін Мезлоцилін Флуклоксацилін Тикарцилін	Ампіокс (ампіцилін + оксацилін) Уназин (ампіцилін + сульбактам) Аугментин (амокси­цилін + клавуланова кислота) Тиментин (тикарци­лін + клавуланова кислота) Хелікоцин (амокси­цилін + метронідазол)

Для пеніцилінів характерними є:

• бактерицидна дія;

• спектр протимікробної дії: коки, клостридії, бацили сибір­ки, дифтерійна паличка, спірохети;

• низька токсичність;

• дешевизна і доступність препаратів.

Бензилпеніциліну натрієва сіль — кислотонестійкий антибіо­тик. Руйнується під дією (3-лактамаз кишок. Уводять внутрішньо- м'язово, внутрішньовенно, ендолюмбально та в різні порожнини організму. Перед уведенням розводять у розчинниках. Препарат добре проникає в слизові оболонки, нирки, серце, стінку кишок, плевральну і синовіальні рідину, погано проходить крізь ГЕБ. Тривалість дії — від 3 до 4 год. Активний переважно до грампози- тивної мікрофлори (коків), збудників дифтерії, сибірки, сифілісу та ін. Виділяється нирками.

Показання до застосування: гнійно-септичні інфекції, пнев­монія, абсцеси, сепсис, менінгіт, дифтерія, сифіліс та ін.

Бензилпеніциліну калієва сіль має такі самі властивості, але на відміну від натрієвої солі її вводять тільки внутрішньом'язово.

Феноксиметилпеніцилін (пеніцилін-фау, оспен) — антибіотик, що на відміну від бензилпеніциліну є кислотостійким, добре всмоктується і виявляє високу тривалу концентрацію в крові. За­стосовують при легких формах інфекційних захворювань, спри­чинених збудниками, чутливими до пеніцилінів.

Біциліни — пролонговані антибіотики пеніцилінового ряду. Вводять тільки внутрішньом'язово. Перед уведенням розчиняють у воді для ін'єкцій або в ізотонічному розчині натрію хлориду.

Показання до застосування: профілактика рецидивів ревма­тизму, хірургічних інфекцій, лікування пневмонії, сифілісу та ін.

Біцилін-1 вводять внутрішньом'язово 1 раз на тиждень, біци- лін-5 — 1 раз на 4 тиж.

Бензилпеніциліну новокаїнову сіль вводять внутрішньом'я­зово 2 рази на добу.

Оксациліну натрієва сіль (простафлін) — кислотостійкий пре­парат, стійкий до (3-лактамаз і ефективний при захворюваннях, зумовлених пеніцилінорезистентними мікроорганізмами. Препа­рат швидко всмоктується; терапевтична дія триває 4-6 год, виді­ляється нирками.

Ампіцилін (пентрексил) — антибіотик широкого спектра дії, кислотостійкий препарат, не стійкий до р-лактамаз. Швидко всмоктується в кров, проникає в тканини і рідини організму, крім спинномозкової рідини. Виділяється нирками (25-35 %) і у вели­кій кількості виводиться з жовчю.

Ампіокс — антибіотик, що є сумішшю натрієвих солей ампі­циліну й оксациліну в співвідношенні 2:1. Виявляє широкий спектр протимікробної дії, діє бактерицидно на пеніциліназоут- ворювальний стафілокок.

Аугментин, тиментин, уназин — комбіновані препарати з інгі­біторами р-лактамаз (клавулановою кислотою та сульбактамом).

Показання до застосування: гнійно-септичні та ЛОР-інфекції, інфекції органів дихання, жовчо- та сечовидільних шляхів, абсцес, сепсис, перитоніт, менінгіт тощо.

Карбеніцилін — антибіотик, що має широкий спектр протимік­робної дії, найбільш ефективний при інфекціях, спричинених грам- негативними бактеріями та синьогнійною паличкою, не стійкий до р-лактамаз; кислотостійкий, але не всмоктується з травного кана­лу, тому його вводять внутрішньом'язово або внутрішньовенно.

Амоксицилін — напівсинтетичний пеніцилін широкого спект­ра дії, що має біозасвоєння понад 90 %, не потребує дотримання режиму дозування (таблетки можна ковтати, розжовувати, розчи­няти), зменшує загрозу дисбактеріозу.

Показання до застосування антибіотиків групи пеніциліну: гнійно-септичні інфекції (сепсис, флегмона, абсцес); захворювання верхніх дихальних шляхів; ангіна, скарлатина, отит; сифіліс, го­норея; менінгіт; інфекції сечових шляхів; ревматизм (біциліни).

Пеніциліни є малотоксичними антибіотиками.

Побічні ефекти: алергійні реакції, свербіж, шкірний висип, анафілактичний шок; подразнювальна дія (глосит, стоматит, ну­дота, діарея); дисбактеріоз, кандидамікоз; при застосуванні у високих дозах – нейротоксичні ефекти (марення, судоми, маячення).

Цефалоспорини. Властивості. Застосування

Є чотири генерації цефалоспоринів, які відрізняються особли­востями протимікробного спектра дії та фармакокінетики.

Для цефалоспоринів характерними є:

• стійкість до р-лактамази стафілококів;

—однакова фармакодинаміка (порушують синтез мікробної стінки в момент мітозу);

• широкий спектр протимікробної дії.

Показання до застосування: інфекційні захворювання ди­хальних шляхів (пневмонія, плеврит, абсцес легень), особливо їх ТЯЖКІ форми; бактеріальний менінгіт; інфекційні захворювання кісток, суглобів, шкіри, м’яких тканин, тяжкі госпітальні інфекції.

Класифікація цефалоспоринів

Шлях введення	Генерація (покоління)
	І	ІІ	ІІІ	IV
Парентеральний (внутрішньом’язово, внутрішньовенно) Ентеральний (всередину)	Цефалоридин (цепорин) Цефазолін (кефзол, цефазолін-КМП) Цефалексин (цепорекс) Цефадроксил (дурацеф)	Цефуроксим (кетоцеф) Цефаклор (верцеф, цефаклор-КМП)	Цефотаксим (клафоран, цефотаксим-КМП) Цефтазидим (фортум, цефатазидим-КМП) Цефтріаксон (лендацин, цефтріаксон-КМП) Цефіксим (цефіксим-КМП)	Цефепім (максипім) Цефпіром (кейтен)

Побічні ефекти: алергійні реакції (у тому числі перехресні з пеніцилінами); біль при введенні внутрішньом’язово, тому препарати необхідно розводити в розчині новокаїну або лідокаїну. При введенні у вену можливий флебіт (слід вводити повільно, а краще крапельно); при вживанні всередину можливі диспепсичні розлади; нефротоксичність (особливо при застосуванні цефалоридину); гематологічні реакції (лейкопенія, еозинофілія).