13. Методологічнa концепція інструменталізму м.Фрідмана

Мілтон Фрідмен «Методологія позитивної економічної науки» (Фрідмен, 1994). У ній Фрідмен висловлюється на користь інструменталістской методології, відповідно до якої наукові теорії є лише інструментами для прогнозування природних і суспільних явищ і всі спроби вважати ці теорії чимось більшим - до прикладу, скільки-небудь достовірним поясненням причинно-наслідкових зв'язків, - можуть бути відкинуті як наївні. Його точка зору полягає в запереченні необхідності засновувати економічні побудови на так званих «реалістичних» передумовах, він доводить, що припущення типу "начебто" (наче) достатні для досягнення всіх наших цілей, тим самим виявляючи дещо старомодний характер своїх методологічних рецептів. Інструменталізм являє собою звироднілу форму конвенціоналістской методології, яку майже шістдесятьма роками раніше відстоювали такі філософи науки, як Ернст Мах і Анрі Пуанкаре, які стверджували, що наукові теорії суть не пасивні відображення подій, які відбуваються поза нами, а вільні творіння розуму, резюмують відбувається найбільш прийнятним чином.

 Він пропонує будувати теорію методом здогадок і спростувань. Спочатку висувається абсолютно довільна гіпотеза4. Вона не грунтується на досвіді та прямий емпіричній перевірці не підлягає. З неї виводиться емпірично перевіряється наслідок - пророкування, яке зіставляється з безпосередньо спостережуваними даними. Якщо факти підтверджують наступний з гіпотези висновок, вона приймається, в противному випадку - відкидається. Якщо ж гіпотеза не дає прогнозів або її висновки виявляються не порівнянними з конкретними даними, вона вважається позбавленою наукового сенсу.

Доктрина інструменталізму, багато прихильників якої готові підписатися під тезою Ф. Ніцше, що істина - це «корисна брехня», допускає використання скольугодно далеких від дійсності і навіть, взаємовиключних передумов, аби вони давали емпірично змістовні висновки.

Свою методологію Фрідмен досить успішно використовував як для обгрунтування монетаризму, так і для спростування кейнсіанства.

13. Методологія дослідницьких програм і. Лакатоса.

Сам Лакатош (1922-1974), (учень Поппера), називав свою концепцію «удосконаленим фальсифікаціонізмом». Він увів поняття дослідницької програми (НДП), що дозволило більш реалістично описати історію науки. Згідно з його точкою зору, НДП є основною одиницею розвитку і оцінки наукового знання. НДП − метатеоретичне утворення, у рамках якого здійснюється теоретична діяльність, це серія теорій, що об'єднані сукупністю фундаментальних ідей і методологічних принципів, які змінюють одна одну. Розвиток науки за Лакатасом − це послідовна зміна НДП, які можуть певний час співіснувати і конкурувати між собою.

Будь-яка наукова теорія повинна оцінюватись разом зі своїми допоміжними гіпотезами, початковими умовами, а головне, разом з теоріями, які їй передували. Таким чином, об'єктом методологічного аналізу стає не окрема гіпотеза чи теорія, а серія теорій, тобто певний тип розвитку.

Кожна науково-дослідна програма як сукупність певних теорій включає в себе: а) “жорстке ядро” − цілісну систему фундаментальних, конкретно-наукових і онтологічних припущень, які зберігаються у всіх теоріях даної програми; б) “захисний пояс”, що складається із допоміжних гіпотез і забезпечує збереження “жорсткого ядра” від заперечень; в) нормативні, методологічні правила-регулятори що вказують найбільш перспективні шляхи досліджень (позитивна евристика) і ті, які треба оминати (негативна евристика). Якщо за Поппером, при появі фальсифікуючого прикладу теорія повинна бути відкинута, то у концепції ж Лакатоса при появі фальсифікуючого факту ядро зберігається, а захисний пояс змінюється [2].

Розвиток науки − це зміна тісно пов'язаних сукупностей теорій, за якими стоїть конкретна науково-дослідна програма − “фундаментальна одиниця оцінки” існуючих програм. Зміна науково-дослідних програм і є науковою революцією. При цьому, на думку Лакатоса, старі НДП зникають безслідно.

У свої роботах Лакатос показує, що в історії науки дуже рідко трапляються періоди, коли домінувала одна програма (парадигма), як стверджував Т. Кун. Як правило, у будь-якій науковій дисципліні існує кілька альтернативних науково-дослідних програм. Конкуренція між ними, взаємна критика, зміна періодів розквіту і занепаду програм надають розвитку науки того реального драматизму наукового пошуку, який відсутній у кунівській монопарадигмальній “нормальній науці” [1].