Сутність суспільства як соціального феномену

Суспільство — сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів.

Цей термін вживається і на позначення конкретного виду суспільства з його історичними, економічними, культурними особливостями (наприклад, українське суспільство).

До найхарактерніших сутнісних рис суспільства належать:

— спільність території проживання людей, що взаємодіють між собою;

— цілісність і сталість (єдине ціле);

— здатність підтримувати та відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;

— певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв'язків між людьми;

— автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання, саморозвиток.

Різними є погляди і на причини та процес виникнення суспільства, які зводяться до трьох теорій:

1. Природна (праця створила людину, перетворивши стадо на культурне угруповання виробників).

2. Божественна (Бог створив людину, заповів їй матеріальний світ і моральний закон).

3. Космічна (людство створене інопланетянами, які маніпулюють ним у власних цілях).

Ці теорії надто абстрактно, по-філософськи пояснюють виникнення суспільства. Соціологічні наукові концепції по-своєму трактують походження суспільства, апелюють до різних чинників, що зумовлювали цей процес.

Інструментальна концепція. Згідно з нею головним чинником, що зумовив формування суспільства, є здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким вона винайшла спеціальні знаряддя для задоволення власних потреб. Спочатку примітивні, дедалі досконаліші, вони зберігали зусилля людини у добуванні їжі та тепла. Використовуючи знаряддя, вона навчилася працювати, поліпшувала свій добробут. Це зумовило функціональне дрібнення родової общини, розподіл праці, що у свою чергу спричинило виникнення економічних відмінностей між людьми та родинними групами. З'явилася і почала розвиватися соціальна організація.

Сексуальна концепція. Прихильники її вважають, що головним чинником зародження суспільства є позасезонний характер розмноження людини та її задоволення від статевого акту. Це надає процесові виношування і народження спонтанності, позаконтрольності, а існуванню групи — непередбачуваності. Відповідно в общині надмірна кількість слабких, незахищених осіб, що потребують опіки і за низького рівня розвитку ризикують загинути. Тому природна необхідність контролю над народжуваністю зумовила формування родин, виникнення норм, які регулювали сексуальні та інші відносини в угрупованні, сприяли плануванню господарського життя тощо. Постійний розвиток регулюючих норм стимулював еволюцію общин, зумовивши з часом виникнення соціальної організації.

Кратична (грец. kratos — сила, влада) концепція. панувати та отримувати знаки улесливості одноплемінників, лідери почали утверджувати систему правил шанування вождя, передачі влади, розподілу привілеїв серед інших членів угруповання. Норми, які забезпечують відносини нерівності, стають основними для соціальної організації. Еліта використовує владу як засіб впливу на маси та привласнення ресурсів, створюваних общиною, забезпечуючи водночас її подальший розвиток.

Гендерна концепція. Заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між особами жіночої та чоловічої статі. Оскільки жінка володіє біологічною монополією на відтворення роду, і для немовлят є не тільки кровним, а й першим взірцем для наслідування, її роль і воля в общині особливо значущі. Відповідно значущість чоловіка значно менша, його роль зведена до обслуговування процесу відтворення (забезпечення зачаття, захисту, тепла, їжі тощо). За соціальними ролями жінки незамінніші за чоловіків. Незадоволені своїм становищем, чоловіки створюють штучну противагу жіночій «монополії відтворення» у формі чоловічої «монополії на встановлення порядку». А коли вони стали домовлятися про розподіл жінок, виникла соціальна організація. Попри те, що чоловіки споконвіку порушують власні домовленості, вони продовжують дотримуватись первісної кругової поруки, не допускаючи жінок до соціально значущих сфер, пов'язаних з владою, управлінням, розпорядженням ресурсів.

Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фізичної, психологічної, розумової слабкості людини як біологічної істоти, яка до того є ще й одним з наймолодших видів живого світу (8—10 млн. років еволюції). У зв'язку з біологічною вразливістю закон виживання штовхає людей до об'єднання зусиль, тобто до створення колективної організації, яка здійснює координацію, диференціацію, та комбінування їх функцій. Усе це потребує попередньої домовленості, що можливо лише з розвитком спілкування, використання мови як його засобу. Виробляючи символи та значення, домовляючись про правила їх тлумачення, активно застосовуючи мову, люди формують організований світ комунікації, яка опосередковує їх матеріальну діяльність. Унаслідок цих процесів виникає система упорядкованих колективних взаємодій, формується суспільство.

21. Визначення соціальних інститутів та їх роль у життєдіяльності суспільства. Інститут – технічне утворення, особливий учбовий заклад, а ширше – сукупність соціальних норм. Соціальний інститут – це відносно стабільна інтеграція сукупності символів, вір, цінностей, норм, політичних статусів, що керують цілими сферами соціального життя:сім*єю, економікою, освітою, управлінням тощо. Соціальний інститут – усталений комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх у систему. Соціальний інститут існує через необхідність задовільнити найважливіші життєві потреби. Для виникнення та розвитку соціального інституту потрібно: 1)Щоб у суспільстві виникла та розвилася потреба, що стане головною передумовою даного соціального інституту; 2)Усталена система функцій, дій, операцій, цілей, що вирішують цю проблему.; 3)Соціальний інститут повинен мати ресурси (матеріальні, фінанси, праця, організація), що їх повинне поповнювати суспільство.; 4)Особливе культурне середовище для існування соціального інституту (субкультура – система знаків, правил тощо, що відрізняє певних людей). 5 основних соціальних інститутів: 1)Продовження роду – соціальний інститут сім*і і шлюбу; 2)Потреба безпеки та соціального порядку – політичні інститути; 3)Потреба добування засобів для існування – економічні інститути; 4)Потреба в передаванні знань, соціалізації нового покоління, підготування кадрів – інститут освіти (наука, культура).; 5)Потреба вирішення духовних проблем та СЕНСУ ЖИТТЯ – інститут релігії. До інституту сім*ї та шлюбу, приміром, належать інститути спорідненості, батьківства, материнства, побратимства та кровної помсти; до інституту релігії – целібат, хрещення, сповідь. Висновок:існують як основні, так і другорядні інститути (принцип матриць).

22. Соціальна структура суспільства - система взаємозв'язаних та взаємодіючих спільнот або побудова суспільства в цілому ключовим у розумінні соціальної структури суспільства є поняття соціальної спільноти, соціальної групи

Соціальні групи - це відносно сталі спільності людей, що склалися історично і відрізняються роллю і місцем у системі соціальних зв'язків суспільства. Соціальні групи виникають на базі об'єднання людей за певною об'єктивною ознакою та відстоюючи їх інтереси.

Соціальні групи поділяються, на первинні і вторинні. Первинні(малі) соціальні групи це такі, члени яких контактують між собою безпосередньо.. До малої соціальної групи соціологи відносять: сім'ю, навчальний чи трудовий колектив - академічну групу, бригаду, сусідів і т.д.Вторинні соціальні групи складаються з окремих малих груп: нація, жінки, колектив вузу і т.д. Вони не можуть забезпечити безпосередніх особистих контактів між індивідами, І які до них включені. Масовість вторинних соціальних груп дозволяє їм істотно впливати на життєдіяльність суспільства

24. соціальна динаміка.Будь-яка наука, об’єктом дослідження якої є сучасне суспільство, так чи інакше звертається до проблеми су­спільної динаміки, оскільки саме вона — одна з найхарак­терніших рис сучасного світу. Соціологія внаслідок своєї предметної орієнтації на пізнання суспільства як певної соціальної цілісності досліджує соціальні зміни як грань, аспект загальної динаміки суспільства. Категорія «соціаль­ні зміни» має чітко визначений зміст, що дає змогу виділи­ти соціальні зміни як різновид суспільної динаміки. Ця ка­тегорія фіксує не будь-які зміни в тих чи інших суспільних сферах, а лише ті, що створюють у часі якісно різні стани соціальної взаємодії на рівні соціальних систем, соціаль­ної стратифікації, соціальних інститутів, соціальних орга­нізацій чи будь-яких інших об’єктів, що відповідають предмету соціології.

Соціологічний аналіз соціальних змін передбачає виділен­ня певних ознак, що створюють їх якісну визначеність:

а) процесуальність, тобто логічний зв’язок окремих станів об’єкта у часі, їх певним чином організована послідовність, де початковий стан може порівнюватися з кінцевим;

б) масовий характер, тобто окремі події суспільного життя можуть бути віднесені до соціальних змін тільки за умови їх масовості та значимості для тих чи інших соціаль­них систем;

в) суспільно зумовлені зміст, джерела та результати, ос­кільки вони можуть відбуватися лише в суспільстві і лише в соціальній взаємодії його інститутів;

г) наявність причинно-наслідкових зв’язків як у структурі самого процесу змін, так і з зовнішнім середовищем.

Структурні зміни, тобто зміни у взаєморозміщенні еле­ментів соціальної системи. Наприклад, економічні реформи, процеси приватизації в українському суспільстві спричини­лися до появи нових соціальних груп і до якісної зміни ста­рих, тобто соціальна структура зазнала структурних змін. Та­кі зміни можуть мати як кількісний (зміна чисельності і т. ін.), так і якісний (поява нових спільнот) характер.

Різновиди соціальних змін, що ма­ють багатовимірний комплексний характер Революція — це комплексна зміна істотно важливих сфер життєдіяльності суспільства, що відбувається різко, формі стрибка та є переходом від одного якісного стану до іншого. Реформа (на відміну від революції, з якою вона є парною категорією) являє собою часткові зміни у будь-якій сфері су­спільної системи, що самі по собі не змінюють її природу. Ре­форма — це шлях поступових змін у суспільстві.

Модернізація — це перехід від доіндустріального до індус­тріального (в сучасних умовах — постіндустріального) су­спільства, що передбачає рішучі зміни в усіх сферах суспіль­ного життя. Теорія модернізації в сучасних умовах пояснює чинники та шляхи входження раніше відсталих країн до сві­тового співтовариства.

Основний зміст розвитку — звільнення особи. «Сучасним» стає лише те суспільство, яке здатне подолати властиве «тра­диційним» суспільствам відчуження людини від власності і від влади.

Нововведення (інновації) — це початкова стадія керованої (свідомої) соціальної зміни. За своїм змістом нововведення являють собою процес створення, поширення та викорис­тання (засвоєння) нових видів людської діяльності, який су­проводжується зміною соціального механізму її реалізації..

Трансформація — відносно новий термін, що використо­вується з кінця 80-х років для визначення специфіки соці­альних змін у так званих постсоціалістичних країнах. За своїм змістом трансформація передбачає кілька стадій процесу: а) усвідомлення кризового стану суспільства, що стає системним; б) визначення (на рівні соціально-полі­тичних програм та політичної ідеології) механізмів кризи та альтернатив соціального розвитку; в) формування полі­тичних рішень щодо суспільно-політичного вибору (най­частіше це відбувалося у формі політичних революцій); г) перебудова суспільної системи на нових засадах, але з чітким усвідомленням того, що суспільство саме трансфор­мується, а не руйнується.

Загальновизнаною для сучасної соціологічної науки є за­лежність соціальних змін від усього комплексу умов, що фор­муються в конкретному суспільстві. Виділяють три способи впливу техніко-технологічних змін на соціальні процеси. Перша ситуація: технологічні перетворення спричинюють проблеми соціального порядку (неефективність соціальних інститутів, соціальне напруження, дисфункціональність і т. ін.). Для їх розв’язання необхідні соціальні зміни (структур­ні, мотиваційні, функціональні, процесуальні).

Друга ситуація: техніко-технологічні зміни розширю­ють можливості людини, соціальних спільнот та інститу­тів у їх діяльності в різних сферах, що стає передумовою для їх активізації, появи нових соціальних інтересів і по­треб, які не завжди мають позитивну спрямованість. На­приклад, зміни у структурі злочинності в останні роки, по­ява нових її видів («комп’ютерні злочини») є наслідком доступності нових інформаційних технологій для значної частини населення.

Третя ситуація: нові технології створюють нові форми вза­ємодії людей, що за змістом є технологічними, а по суті — со­ціальними. В деяких галузях промисловості та послуг типо­вою стає ситуація виключення працівників з безпосередньої взаємодії — їх зв’язки здійснюються за допомогою новітніх інформаційних технологій. Саме це створює нові форми со­ціальних організацій на виробництві, які останнім часом ак­тивно вивчаються у соціології праці.

25. Типи суспільств. Якщо ми умовно стиснемо історію життя на нашій планеті що налічує приблизно 3, 5 мільярді років в один рік, то виявиться, що перший представник Homo sapіens з’явився не раніше ніж 31 грудня за сім хвилин до кінця року, а перша цивілізація - за одну хвилину до кінця року. І тим не менш, культурні досягнення людей за такий короткий строковизначні.

Деякі соціологи виділяють як окремий тип пастуше (pastoral) суспільство. Ленські в останній за часом класифікації суспільств, виділяє за основним способом існування (prіmary mode of subsіstence) - взагалі 10 типів:

• полюючі та збираючі;

• прості (sіmple) городницькі;

• розвинуті (advanced) городницькі;

• прості аграрні;

• розвинуті аграрні;

• рибальські;

• морські або приморські (marіtіme);

• прості пастуші (herdіng);

• розвинуті пастуші;

• індустріальні.

А основними вважає шість типів суспільств:

• полюючі та збираючі - що живуть за рахунок диких тварин і рослин;

• городницькі і прості - живуть за рахунок рослинництва, але не мають плугів, а знаряддя і зброю мають тільки з дерева і каміння;

• городницькі розвинуті - знаряддя і зброя бронзові;

• аграрні порості - теж саме, але мають плуги і використовують енергію тварин (биків);

• аграрні розвинуті - знаряддя і зброя залізні (сталеві); ще ширше використовується енергія тварин;

• індустріальні - використовуються неживі джерела енергії.

26.Соціальна структура суспільства та її основні елементи. До 60-х років структура суспільства практично не вивчалася, хоча до того в середині 30-х років була створена спеціальна офіційна доктрина: більшовицьке суспільство складається з двох класів – робітники та селяни, та одного прошарка – інтелігенції. Основні її вади: концепція різко звужувала критерії диференціяції людей відносно їх приналежності до різних соціальних груп, було викривлено уявлення по критерії соціальної мобільності, концепція відображала утопічні уявлення про міжгрупові відносини. Проявились серйозні суперечки між елементами цієї системи, двома основними елементами – соціальними інститутами та системою класів, шарів та функціональних одиниць цих груп. Соціальна структура – це структура соціальних груп та інститутів, що взаємопов*язуються та взаємодіють. Характеризується сукупністю соціальних класів (класи, трудові колективи, групи, шари, сукупність соціальних, демографічних, професійних, кваліфікаційних, територіальних, етнічних спільнот), що пов*язані відносно стійкими зв*язками між собою. Соціальна група – це сукупність людей, що мають спільні соціальні ознаки, виконують суспільно необхідну функцію у спільній структурі суспільного поділу праці. 1)Групи, що займають різне місце у системі соціальної нерівності даного суспільства, а також у диференціації його населення за основними критеріями; 2)Представники цих груп є суб*єктами різних соціальних інститутів.

Соціально-класова структура суспільства. Класи – це великі групи людей, що розрізняються за своїм місцем у певній системі суспільного виробництва, за їхніми відношеннями до засобів виробництва, за роллю у суспільній організації праці, за способами отримання тієї частини суспільного багатства, що знаходиться в їхньому володінні. Елементом соціальної структури суспільства є соціальні верстви. Соціальні верстви створюють внутрішню структуру класів та великих соціальних груп. Це сукупність індивідів, що зайняті соціально та економічно рівноцінними видами праці, і відповідно отримують рівне матеріальне та моральне відшкодування. Більш дрібне ділення соціальної структури виділяє малі соціальні групи – нечисленні за складом, члени яких об*єднані суспільною діяльністю, знаходяться у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні одне з одним, і це є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особистісних групових цінностей та норм поведінки. Мінімальний розмір малої соціальної групи – 2 людини, максимальний – кілька десятків людей.

Соціально-територіальна структура суспільства. Розглядається як взаємодія двох основних верств суспільства – соціально-класової та територіальної. Одиницями соціально-класової є суспільні класи та соціальні верстви, а територіальної – спільноти різного типу. Під соціально-територіальною структурою суспільства розуміється сукупність усталених спільнот людей, що формується на основі соціальної неоднорідності умов життєдіяльності різних територіальних, адміністративних, соціальних утворень, а також відносин між цими спільнотами.

28. Теорія соціальної стратифікації. Була створена на початку 40-х років Парсонсом, Мертоном, Девісом та Муром. Це передусім процес, що безперервно триває у суспільстві і, звичайно, наявність результатів процесу. Процес соціального відтворення, в результаті якого верстви, групи і класи є нерівними одне одному та групуються ієрархічно, розташовані страти з різним рівнем престижу, власності та влади. Тобто це не просто нерівне становище, а природна нерівність. Існують відокремлені та закриті суспільства. У тих суспільствах, де є змога переміщуватися вверх по вертикалі, вид суспільства є відкритим, якщо нема – закритим. Суспільство, де переважає середній клас – нормальне, у нас – протилежна ситуація. Американська модель: вищий-вищий клас – начальники, вищий клас – погані начальники, вищий-середній – клерки тощо, середній-середній, нижчий-середній, нижчий-нижчий.

Теорія соціальної мобільності. Люди знаходяться в постійнім русі, а суспільство – у розвитку. Сукупність соціальних переміщень людей у суспільстві, тобто змін їхнього статуту, називається соціальною мобільністю. Між підняттям та зниженням існує асиметрія: тяжіння до підняття по соціальній драбині, тобто підняття – добровільне, як правило, а зниження – примусове. Два основних види: міжпоколінна та внутріпоколінна (соціальна кар*єра). Міжпоколінна – довготерміновий, внутріпоколінна – короткотерміновий процес. Два типи: 1)Вертикальна мобільність – переміщення з однієї страти до іншої, буває спрямованою вгору і вниз. 2)Горизонтальна мобільність передбачає перехід індивіда з однієї соціальної групи до іншої, що знаходиться на тому ж рівні. Різновид горизонтальної – географічна мобільність (переїзд). Якщо до зміни місця додається зміна статусу, виходить міграція.

29. Соціологія вивчає соціальну взаємодію на двох рівнях: мікро- і макрорівні. Мікрорівень — це рівень між особистісної взаємодії. Макрорівень — це взаємодія на рівні суспільства, соціальних інститутів.

На думку П. Сорокіна, соціальна взаємодія є взаємним обміном колективним досвідом, знаннями, поняттями, у результаті чого виникає культура.

Досить поширеною є теорія соціального обміну Дж. Хоманса. Він вважає, що взаємодію можна розглядати як обмін.

Можна виділити наступні види соціальної взаємодії:

• за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;

• за терміном: тривала й тимчасова;

• за усвідомленістю взаємодії: усвідомлена та неусвідомлена;

• за якістю: однорідна та неоднорідна;

• за розташуванням учасників: безпосередня та опосередкована;

• за статусними системами можна виділити наступні сфери соціальної взаємодії: економічна (професійна сімейна демографічна політична релігійна територіально-поселенська

• за видами дії: фізична, вербальна, жестова.

30. Соціальний контроль — засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі правового) регулювання. Це сукупність засобів і методів впливу суспільства на небажані форми поведінки з метою їх знищення або мінімізації.

Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, санкції, які виникають та існують внаслідок дії соціальних інститутів.

Цінності — своєрідний соціальний механізм, який виявляє, систематизує, впорядковує, відтворює, зберігає, захищає, розвиває та передає все корисне у суспільстві.Інакше кажучи, їх можна розглядати як стандарти, зразки, еталони соціальної поведінки.

Соціальна норма - загальновизнане правило, зразок поведінки дій індивідів, соціальних груп. Вона визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи, що історично склалася у конкретному суспільстві. Соціальні норми є сукупністю зобов'язуючих принципів, правил, еталонів, вимог, встановлених суспільством, соціальними спільнотами чи уповноваженими соціальними суб'єктами для регулювання соціальних відносин, діяльності та поведінки соціальних суб'єктів на всіх рівнях та у всіх сферах життєдіяльності.

. Всім соціальним нормам властиві такі основні способи регулювання поведінки:

• дозвіл (все, що не забороняється, те дозволяється);

• припис (поведінка в межах прийнятих норм);

• заборона (встановлення покарання за порушення норм). Таким чином, існуючі в суспільстві норми обумовлюють

• вибір людиною цілей і засобів їх досягнення, прийняття рішення і планування вчинку, передбачення його об'єктивних та суб'єктивних наслідків.

Найчастіше соціальні норми поділяють на соціальні приписи і технічні правила (регулюють взаємодію людини і природи).

Соціальні приписи — норми, що визначають соціальне становище індивіда. Серед соціальних приписів фігурують: право, звичай, правила пристойності, мода, мораль. Вони служать для реалізації загальної мети, яка відповідає інтересам соціальної спільноти.

Санкція — засіб регулювання спільнотою поведінки своїх членів, з метою стимулювання бажаної і припинення небажаної, для забезпечення впорядкованості, внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя. Соціальні санкції встановлюються і застосовуються суспільством або окремою соціальною групою як засіб захисту соціальної організації, забезпечення дотримання норм поведінки. Від них залежить соціальний порядок.

Найчастіше виділяють чотири типи санкцій: позитивні та негативні, формальні та неформальні.

Формальні позитивні санкції — публічне схвалення з боку влади або інших офіційних організацій: вручення грамот, державні премії, стипендії, нагородження орденами, медалями, спорудження пам'ятників тощо.

Неформальні позитивні санкції — публічне схвалення: слава, повага, визнання авторитету, посмішка, визнання лідерських або експертних якостей.

Формальні негативні санкції — покарання, передбачені законом, державними наказами, адміністративними інструкціями, розпорядженнями: арешт, ув'язнення, штрафи, позбавлення громадських прав, конфіскація майна, звільнення.

Неформальні негативні санкції — покарання, непередбачені офіційними інстанціями: громадський осуд, висловлювання подиву, злий жарт, відмова подати руку, підтримувати товариські стосунки, розповсюдження пліток.

Зовнішній контроль — це сукупність інститутів і механізмів, що гарантують дотримання загальноприйнятих норм поведінки та законів. Він поділяється на неформальний та формальний. Формальний контроль заснований на підтримці або засудженні з боку офіційних органів влади та адміністрації. Неформальний — на підтримці або осуді з боку родичів, друзів, колег, знайомих, суспільної думки, що виражається через традиції та звичаї або через засоби масової інформації. Родичі, друзі, знайомі, колеги у даному випадку виступають у ролі агентів неформального контролю. Неформальний контроль обмежений невеликою групою людей. У великій групі він не є ефективним. Тому його називають локальним або місцевим. У свою чергу формальний контроль діє на території всієї країни, тобто є глобальним. Його здійснюють спеціальні люди — агенти формального контролю. До них відносять правоохоронні органи, суддів, соціальних працівників, лікарів-психіатрів. Отже, формальний контроль здійснюють такі інститути сучасного суспільства, як суди, армія, засоби масової інформації, політичні партії, уряд. Наприклад, уряд здійснює контроль з допомогою податкової системи і соціальної допомоги населенню, держава з допомогою правоохоронних органів, таємної служби.

31. Соціологічний аналіз соціальних змін передбачає виділен­ня певних ознак, що створюють їх якісну визначеність:

а) процесуальність, тобто логічний зв’язок окремих станів об’єкта у часі, їх певним чином організована послідовність, де початковий стан може порівнюватися з кінцевим;

б) масовий характер, тобто окремі події суспільного життя можуть бути віднесені до соціальних змін тільки за умови їх масовості та значимості для тих чи інших соціаль­них систем;

в) суспільно зумовлені зміст, джерела та результати, ос­кільки вони можуть відбуватися лише в суспільстві і лише в соціальній взаємодії його інститутів;

г) наявність причинно-наслідкових зв’язків як у структурі самого процесу змін, так і з зовнішнім середовищем.

Структурні зміни, тобто зміни у взаєморозміщенні еле­ментів соціальної системи. Наприклад, економічні реформи, процеси приватизації в українському суспільстві спричини­лися до появи нових соціальних груп і до якісної зміни ста­рих, тобто соціальна структура зазнала структурних змін. Та­кі зміни можуть мати як кількісний (зміна чисельності і т. ін.), так і якісний (поява нових спільнот) характер.

Різновиди соціальних змін, що ма­ють багатовимірний комплексний характер Революція — це комплексна зміна істотно важливих сфер життєдіяльності суспільства, що відбувається різко, формі стрибка та є переходом від одного якісного стану до іншого. Реформа (на відміну від революції, з якою вона є парною категорією) являє собою часткові зміни у будь-якій сфері су­спільної системи, що самі по собі не змінюють її природу. Ре­форма — це шлях поступових змін у суспільстві.

Модернізація — це перехід від доіндустріального до індус­тріального (в сучасних умовах — постіндустріального) су­спільства, що передбачає рішучі зміни в усіх сферах суспіль­ного життя. Теорія модернізації в сучасних умовах пояснює чинники та шляхи входження раніше відсталих країн до сві­тового співтовариства.

Основний зміст розвитку — звільнення особи. «Сучасним» стає лише те суспільство, яке здатне подолати властиве «тра­диційним» суспільствам відчуження людини від власності і від влади.

Нововведення (інновації) — це початкова стадія керованої (свідомої) соціальної зміни. За своїм змістом нововведення являють собою процес створення, поширення та викорис­тання (засвоєння) нових видів людської діяльності, який су­проводжується зміною соціального механізму її реалізації..

Трансформація — відносно новий термін, що використо­вується з кінця 80-х років для визначення специфіки соці­альних змін у так званих постсоціалістичних країнах. За своїм змістом трансформація передбачає кілька стадій процесу: а) усвідомлення кризового стану суспільства, що стає системним; б) визначення (на рівні соціально-полі­тичних програм та політичної ідеології) механізмів кризи та альтернатив соціального розвитку; в) формування полі­тичних рішень щодо суспільно-політичного вибору (най­частіше це відбувалося у формі політичних революцій); г) перебудова суспільної системи на нових засадах, але з чітким усвідомленням того, що суспільство саме трансфор­мується, а не руйнується.

Загальновизнаною для сучасної соціологічної науки є за­лежність соціальних змін від усього комплексу умов, що фор­муються в конкретному суспільстві. Виділяють три способи впливу техніко-технологічних змін на соціальні процеси. Перша ситуація: технологічні перетворення спричинюють проблеми соціального порядку (неефективність соціальних інститутів, соціальне напруження, дисфункціональність і т. ін.). Для їх розв’язання необхідні соціальні зміни (структур­ні, мотиваційні, функціональні, процесуальні).

Друга ситуація: техніко-технологічні зміни розширю­ють можливості людини, соціальних спільнот та інститу­тів у їх діяльності в різних сферах, що стає передумовою для їх активізації, появи нових соціальних інтересів і по­треб, які не завжди мають позитивну спрямованість. На­приклад, зміни у структурі злочинності в останні роки, по­ява нових її видів («комп’ютерні злочини») є наслідком доступності нових інформаційних технологій для значної частини населення.

Третя ситуація: нові технології створюють нові форми вза­ємодії людей, що за змістом є технологічними, а по суті — со­ціальними. В деяких галузях промисловості та послуг типо­вою стає ситуація виключення працівників з безпосередньої взаємодії — їх зв’язки здійснюються за допомогою новітніх інформаційних технологій. Саме це створює нові форми со­ціальних організацій на виробництві, які останнім часом ак­тивно вивчаються у соціології праці.

Важливим фактором соціальних змін є політична діяль­ність.

32. Соціальні відносини — це відносно стійкі зв'язки між індивідами і соціальними групами, обумовлені їх неоднаковим положенням в суспільстві та роллю в суспільному житті.

Поняття "соціальні відносини" досить часто вживають як синонім суспільних відносин. Однак подібне ототожнення не завжди правомірне. Соціальні відносини це особливий вид суспільних відносин, що виникають між індивідами як членами спільноті виступають одним із способів вияву, трансформації та реалізації соціальності у суспільстві.

Суб'єктами соціальних відносин виступають різноманітні соціальні спільноти й окремі індивіди. На думку О. Айзиковича, за суб'єктом всі соціальні відносини можна розділити на три структурних рівні:

1 – соціальні відносини соціально-історичних спільнот (між суспільствами, класами, націями, соціальними групами, містом і селом);

2 – соціальні відносини між суспільними організаціями, установами і трудовими колективами;

3 – соціальні відносини в формі міжособистісної взаємодії і спілкування всередині трудових колективів.

Виокремлюють різні види соціальних відносин:

• за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі і відносини по вертикалі;

• за ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені) та неформальні;

• за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні;

• за суб'єктами діяльності: міжорганізаційні, внутріорганізаційні;

• за рівнем справедливості: справедливі і несправедливі. Основою відмінностей між соціальними відносинами є мотиви і потреби, головними з яких є первинні та вторинні потреби.

33. СОЦІОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ -спец, галузь соціології, яка аналізує існуючі теорії конфлікту, його природу як сусп. явища, причини виникнення, можливості розв'язання, а також здій­снює типологізацію, класифікацію конф­лікту, виявляє їх роль у сусп. житті тощо. Інституціоналізація К.с. відбу­вається в кін. XIX - поч. XX ст., але свого суч. рівня розвитку досягає в сер. XX ст. завдяки працям Р.Дарендорфа, Л.Козера, К.Боулдінга, Р.Мертона, Т.Шеллінга. В Україні, як і в ін. Країнах пострадянського простору, К.с. почала активно розвиватися з поч. 90-х рр..КОНФЛІКТУ ТЕОРІЯ. Соц. тео­рія виявляла Інтерес до конфлікту в сусп-ві в XIX та на поч. XX ст. Однак у сер. XX ст. стало помітним ігнорування проблем К. з боку функціоналістів, котрі прагнули обгрунтувати унітарну концепцію сусп-ва та культури, яка підкреслювала соц. Інтеграцію та гар­монізуючу дію заг. цінностей. Якщо функціоналісти й звертали увагу на К., то при цьому вони розглядали його швидше як паталогічний, а не нормаль­ний стан здорового в цілому соц. організму. На противагу домінуючому на той час функціоналізму, деякі соціологи 1950-1960 рр., звернувшись до твор­чості К.Маркса та Г.Зіммелн, намагали­ся відродити теорію, яку вони називали "Кл¹.". Маркс у свій час запропонував дихотомічну модель соц. конфлікту, відповідно до якої все сусп-во ділиться на два основних класи, що представля­ють інтереси праці та капіталу. У кін. рахунку конфлікт призводить до трансформації сусп-ва. Підкреслюючи значення конфлікту, Зіммель не сприй­мав ні дихотомічну модель, ні ту кон­цепцію, згідно якої його кінцевим ре­зультатом є руйнування існуючого соц, устрою. Він вважав, що конфлікт має позитивні щодо соц. стабільності функції, і сприяє підтримці Існуючих груп та спільнот. Л.Козер розвивав концепцію Г.Зіммеля, намагаючись по­казати, що конфлікт має певну функцію у складних плюралістичних сусп-вах. Він стверджував, що т.з. "перехресні конфлікти", при яких союзники в одно­му питанні є супротивниками в ін., ней­тралізують виникнення небезпечніших конфліктів на одному полюсі, і поділя­ють сусп-во за дихотомічним принци­пом.

35. ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ СОЦІ­ОЛОГІЯ - галузь соціології, що вивчас соц. відхилення (девіацію), їх причини, форми прояву, а також здійснює типологізацію девіантної поведінки, розробляє концептуальні основи стратегії і механіз­му соц. контролю. Витоками Д.п.с. вва­жаються "моральна статистика" та "соціальна гігієна" - напрями емпір. соціології, що вивчали в XIX ст. в Європі різні соц. патології (хвороби) й відхилення (злочинність, проституція тощо). Згідно традиції, яка бере поч. від класичної праці Е.Дюркгейма "Само­губство", продовженої в працях П.Со-рокіна, Т.Парсонса, Р.Мертона, Р.Да-рендорфа та ін. суч. соціологів, основна причина поведінки, що відхиляється - у специфічному соц. явищі анемії, тобто нехтуванні, або відкиданні існуючих в сусп-ві норм. Ті види поведінки, які відповідають загальноприйнятим у сусп-ві нормам, переважно характеризуються як "нормальні", ті ж, які тою або ін. мірою не збігаються з ними, називають девіашпною поведінкою. Що ж до кри­теріїв визначення девіантної поведінки, то підходи до них с неоднозначними І ча­сто викликають розходження і супереч­ки. Напр., захоплення чеченськими бо­йовиками лікарні в Кизлярі або Бульо-новську для більшості росіян - злочин­на акція, тобто девіація, але з т.з. че­ченців, які вели війну на своїй території рос. військами, - акт відплати за агре­сію і мужній вчинок. Отже, девіація по­в'язана з невизначеністю як самих поведінкових очікувань, так і оцінок, що да­ються різними людьми одній і тій же по­ведінці, яку одні вважають злочином, ін. - нормою, навіть героїзмом.Д.п.с. в порівнянні з кримінологією розглядає як предмет свого дослідження більш широкі, більш різнорідні зразки поведінки. Вона схильна аналізувати як свій предмет будь-які типи поведінки, які саме сусп-вом визначаються як "деві-антні". Дослідження девіантності охоп­люють велику кількість різних видів по­ведінки (від вживання наркотиків, фут­больного хуліганства і до чаклунства) та розглядають її як поведінку, на яку "на­клеюється ярлик" девіантної. Д.п.с. стверджує, що принаймні деякі типи злочинної поведінки є результатом здійснення соц. контролю над підлегли­ми або маргінальними прошарками. Як не парадоксально, але застосування закону може мати як ненавмисний наслідок посилення девіантності в сусп-ві. Теорія девіантності займається, зокрема, роллю кримінальних стереотипів і стигми у створенні девіантних кар'єр. Вона вва­жає, що питання девіантності в сусп-ві, перетворення в девіанта повинні розгля­датися як аналітично різні. Соц. відхи­лення можуть бути кваліфіковані де­кількома засобами. Найпоширенішим с поділ відхилень на різні види залежно від типу норми, що порушується (право, мораль, правила спілкування та ін.). При цьому негативні відхилення поділяються на злочинні, Ін. правопору­шення (адміністративні, цивільні, тру­дові, фінансові тощо), аморальні вчинки і т.п. За характером норм, що порушу­ються, можна також виділити відхилення У нац. та міжнар. масштабах. Йдеться про нормативні засади поділу; деякі види поведінки с порушенням права, мо­ралі, звичаїв, що існують у даній країні; деякі види пов'язані з порушенням за­гальноприйнятих норм і принципів міжнар. права й моралі {агресивні війни. геноцид, расова дискримінація, міжнар. тероризм та ін.). Можлива кваліфікація в залежності від прийняття чи заперечення людиною завдань сусп-ва та соц. схвале­них засобів їх досягнення (Р.Мертон).

Виникнення концепції поведінки, що відхиляється, пов'язане з ім'ям Е.Дюрк-гейма, який протягом всієї своєї діяль­ності надавав особливого значення вияв­ленню причин порядку та безладу у сусп-ві. Як у минулому, так і сьогодні не існус єдиної т.з. щодо причин та обста­вин походження девіації, існус три підхо­ди до пояснення девіації: 1) біол. (Ц.Ламброзо, Р.Шелдон); 2) психол. (З.Фрейд); 3) соціол. (Т.Мертон, Л.Олін, Г.Беккер). Основна Ідея першого підхо­ду - фізичні особливості с причиною де­віації. Щодо психол. підходу, то він, як і біол., часто пов'язаний з аналізом кримі­нальної поведінки. Мислителі минулого, що намагались дати психол. пояснення девіації, підкреслювали вагомість аналі­зу таких загальних проблем як "розу­мові дефекти'¹, "дегенеративність", "не­доумкуватість" та "психопатія". Психо-аналітики запропонували теорії, які встановлювали зв'язок між девіантними вчинками і багатьма психол. проблема­ми. Слід підкреслити, що на основі тільки однієї псих, особливості, конфлік­ту чи "комплексу" не можна пояснити сутність злочинності чи ін. типу поведін­ки. Більш імовірно, що девіація похо­дить від основ сполучення багатьох соц. та психол. чинників. Щодо соціол. пояс­нень походження девіації, то, незважаю­чи на всю відмінність них теорій, їх по­єднує визначення, як причин девіації різноманітних соц. чинників: відсут­ність норм та розрив між завданнями сусп-ва і засобами їхнього досягнення (теорії аномії); культ, цінності, що збуд­жують людей до дсвіантної поведінки (культурологічні теорії); наявність тих, хто оцінює людину з точки зору деві­ації (теорія "наклеювання ярликів"); розробка законів як джерела сусп.конфлікту (радикальна кримінологія) та ін.

Д.п.с. залежно від ступеня шкоди, що заподіяна інтересам особи, соц. групі, сусп-ву в цілому, і типу норм, що пору­шуються, розрізняє такі види девіантної поведінки: І) деструктивну поведінку (шкода заподіяна лише особі і не відпові­дає загальноприйнятим соц.-моральним нормам); 2) асоціальну поведінку (шкода заподіяна і особі, і соц. спільнотам - сш "і, сусідам та ін.); 3) протиправну поведінку (порушення як моральних, так і правових норм (грабіжництво, вбивство тощо).

Для запобігання і профілактики деві­антної поведінки використовується т. зв. соц. контроль (офіційний і неофіційний), який з самого поч. його застосування розумівся як засіб повернення злочинця до нормативної, тобто такої, що відпові­дає нормам сусп-ва, поведінки. Згодом цей термін набув більш ширшого змісту, був тісно пов'язаний з процесами соціа­лізації особистості.

36.Ключові поняття і категорії соціології особистості

соціологія особистості — це одна зі спеціальних соціологічних теорій,

предметом дослідження якої є особа як об’єкт і суб’єкт соціальних відно

син на рівні її взаємозв’язків із соціальними спільнотами. Саме

особистість з’єднує всі ланки суспільного життя: макро#, мезо# і мікро#

середовище, робить їх полем своєї творчої активності й осередками

розгортання внутрішніх потенцій.

Звичайно, може виникнути запитання: людину вивчає і досліджує

багато інших наук, в чому ж полягає відмінність саме соціологічного

розуміння людини?

На відміну від цих наук соціологія розглядає людину як надзвичайно

пластичну істоту, здатну до значних соціальних адаптацій, але водночас

вирізняє в людині соціально-типові характеристики — риси, якими

наділені певні типи людей. Далі, соціолог досліджує людину насамперед

як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її

становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи і канали

зворотного впливу особистості на соціальний світ. Соціологію цікавить

участь людини#особистості у змінах і розвитку соціальних відносин; вона

досліджує зв’язки особистості й соціальної спільноти, особистості й

суспільства, регуляцію і саморегуляцію соціальної поведінки.

Отже, як бачимо, специфіка соціологічного підходу до вивчення

людини полягає у з’ясуванні насамперед того в людині, що безпосередньо

пов’язане із соціальним життям, включеністю людини у систему

соціальних відносин, — тобто не її біологічних чи психічних особливостей,

а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому

розмежуванні термінів, які використовуються у соціо гуманітарних

науках щодо людини в її різноманітних іпостасях.

У буденній свідомості досить часто ототожнюються поняття «люди#

на», «особистість», «індивід». У соціології ж ці поняття як синоніми не

використовуються і достатньо чітко розрізняються.

Термін «людина» вживається як родове поняття, що вказує на

приналежність до людського роду — вищої сходинки розвитку живої

природи на нашій планеті. Тобто поняття людини вказує на якісну

відмінність людей від тварин, на людину — продукт природи, і слугує

для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і

особливостей, що знаходить свій вияв у назві «homo sapiens», або «людина

розумна».

Термін «індивід» вживається у значенні «конкретна людина»,

одиничний представник людського роду, коли необхідно наголосити, що

йдеться не про все людство загалом і не про будь#яку людину в ньому.

Термін «особистість» служить для характеристики соціального в

людині. Якщо «людина» — це передусім продукт природи, то «особис#

тість» — продукт суспільства. Але було б спрощенням розглядати людину

лише як продукт суспільного розвитку. У соціології, особливо сучасній,

людина#особистість трактується переважно як суб’єкт суспільних

процесів, тобто їх активний діяч і творець.

Тому предметом дослідження в соціології є «homo socius» — «людина

Термін «індивідуальність» означає те особливе і специфічне, що

вирізняє одну людину з#поміж інших, включно з її природними і соціаль#

ними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями.

Однак і у випадку вживання цього терміна соціологію цікавить не сама

по собі неповторність та індивідуальність, а її вплив на соціальні процеси

та місце в них.

кожен індивід є людиною, але не кожен — особистістю.

Особистістю не народжуються — нею стають. Індивід, у цьому випадку,

є вихідним пунктом для розвитку в людині особистості, а особистість,

своєю чергою, — це підсумок розвитку індивіда, найповніше уособлення

особистість є конкретним виявленням суті людини, проте

одночасно й утіленням соціально значущих рис і властивостей відповідного

суспільства та його культури. Немає людини й особистості «взагалі» —

обидві вони чітко ідентифікуються з певним суспільством, конкретною

спільнотою і нормами та цінностями культури.

По#четверте, включення особистості у суспільство здійснюється через

її входження до різноманітних соціальних спільнот, прошарків і груп; саме

вони є основним шляхом сполучення суспільства й людини протягом

усього її життя. Особистостями стають у спільнотах, однак і сама людина#

особистість згодом утворює нові спільноти відповідно до власних

інтересів та умов, що змінюються.

Можна погодитися з тими українськими соціологами, які вважають,

що соціологія особистості зосереджується на трьох основних пробле-

мах: вивченні особистості як елемента, творця і представника соціальних

спільнот і соціальних інститутів, аналізі особистості як об’єкта

соціальних відносин (коли на перший план висувається вплив суспільства

на особистість у процесі її формування, соціалізації, виховання тощо) і

розгляді особистості як суб’єкта суспільних відносин (включно з її

соціальною діяльністю, активністю і творчістю в суспільному житті).__

37. ОСОБИСТІСТЬ - конкр. вираз сутності людини, цілісне втілення і реалізація в ній системи соц. значущих рис і якостей сусп-ва. Властивості О. - це те, що зближує індивіда і конкр. обумов­лені соц. особливості його життєдіяль­ності. Невід'ємними рисами О. є: само­свідомість, ціннісні орієнтації, соц. відносини, відповідальність за свої вчин­ки, певна автономність відносно сусп-ва та ін. Індивід стає О. в процесі соціалі­зації. Поняття О. слід відрізняти від по­няття "людина", яке відбиває лише те, що індивідуум належить до людського роду {Ното каріепз), володіє всезагаль-ними, притаманними всім людям рисами і якостями. Разом з тим, поняття О. не є тотожним поняттю "індивід", яке. як правило, використовується тоді, коли мова йде не про людство, не про будь-яку людину, не про людину взагалі, а про конкр. людину. Кожна О. в сусп-ві має свій соц. статус і відіграє свою соц. роль. Взаємодія О. і сусп-ва - централь­на проблема соціології. Якими є О., що складають сусп-во, таким є й саме сусп-во. Але не менш вірним с тс, що яким є сусп-во, в якому живуть О., такими є і його О. Стратифікація сусп-ва робить неминучим формування різних типів О. (О. менеджера, О. робітника, О. інтелі­гента, О. підприємця, О. лікаря і т.д.). О. - специфічний об'єкт соціології. Тут соц. частина втілюється у психол. фор­мах. Тому соціологія, вивчаючи О., до­повнює традиційні методи соціології ме­тодами, запозиченими з арсеналу психол. наук. Соціолог вивчає О. як елемент соц. життя, розкриває механізм її станов­лення під впливом соц. чинників, ме­ханізм зворотньої дії на соц. світ, ЇЇ участь у змінах та розвитку сусп. відно­син. Соціологія вивчає зв'язки О. і соц. груп, особистості і сусп-ва, регуляцію І саморегуляцію соц. поведінки. Див.: Індивід; Особистість модальна; Соціа­лізація; Соціологія особи.

39. Основні проблеми соціології особистості

Незважаючи на різноманітність соціологічних підходів до вивчення

людини#істоти соціальної, існує більш#менш усталена сукупність про#

блем, які є предметом дослідження соціології особистості. До них пере#

дусім належить проблема вирізнення основних характерних рис осо-

бистості. Соціологи зараховують до них самосвідомість, ціннісні оріє#

нтації, соціальні відносини, певну автономність (від грец. autonomos —

самоврядний, тут використовується у значенні самодостатність і відносна

незалежність) щодо суспільства, відповідальність за свої вчинки тощо.

Інші соціологи (наприклад, О.Якуба) акцентують на спорідненій

проблемі внутрішньої духовної структури особистості і включають сюди

потреби та інтереси, цінності й мотиви, соціальні норми і переконання,

світоглядні принципи, смаки і звички та багато інших духовних утворень.

Початковою сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні збудники її активності, характеристика об’єктивного в особистості

40 .Вплив соціального сере#

довища на становлення особистості становить суть проблеми соціалізації — чи не найголовнішої в соціології особистості. Соціалізація

полягає у переході людини від індивідуального до соціального (згадаймо

попередній вислів: особистістю не народжуються, нею стають) під

прямим чи опосередкованим впливом таких чинників соціального

середовища, як:

• сукупність ролей і соціальних статусів, що їх суспільство пропонує

людині;

• соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні

соціальні ролі й набути конкретного статусу;

• система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й

наслідуються молодшими поколіннями від старших;

• соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення

культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх передаванню і

засвоєнню;

• загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко

запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеального

типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на

індивіда, перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних

режимів, друга — для суспільств у перехідні періоди їхнього розвитку.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом

засвоєння мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мис

лення, властивих певній культурі, форм раціональності й чуттєвості,

прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки.

Важливо наголосити, щосоціалізація — не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; вона здійснюється протягом усього життя людини — від дитинства через зрілість і аж до старості.

У суспільствах перехідного типу доволі часто трапляється явище ре-

соціалізації. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального

середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених

соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болючий

для людини процес, прикладами якого можуть слугувати цілковита зміна

поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнування

основ старого світогляду й усвідомлення необхідності побудови нового

світорозуміння, вимушений розрив із традиційними культурними цін#

ностями і прагнення бути «сучасним», граючи інколи зовсім невідповідну

своїм бажанням соціальну роль тощо.

42. Потреби — це

необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження.

Американський соціолог А.Маслоу (1908—1970) відомий у соціології

як творець ієрархічної теорії потреб. Він класифікує потреби,

поділивши їх на базові (або постійні) та похідні (або змінювані). Базові

потреби розміщуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку

від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних:

• фізіологічні і сексуальні потреби (у відтворенні людей, в їжі, диханні,

рухові, одязі, житлі, відпочинку);

• екзистенційні (від лат. existentia — існування; це потреби у безпеці

свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності

суспільства, гарантованості праці);

• соціальні (у приналежності до колективу, групи чи спільноти, у

спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній

трудовій діяльності);

• престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх

якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

• духовні (в самовираженні через творчість).

Перші дві групи потреб А.Маслоу вважає первинними і вродженими,

три інші — набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни

первинних набутими людиною

Інша категорія соціології особистості — інтерес — тісно пов’язана з

потребою; також має об’єктивно#суб’єктивну природу і становить собою

усвідомлення потреб. Разом вони є основою ціннісного ставлення

особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження

регуляторів соціальної поведінки. поняття

цінностей широко розглядається в різних науках; суть же соціологічного

підходу до проблеми цінностей полягає в його спрямованості на з’ясу#

вання їх ролі як з’єднувальної ланки між поведінкою особистості, з од

ного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством, — з

другого. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його

безпосередньо зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму

існуючих і поширених у певному суспільстві та в його культурі ціннісних

критеріїв, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне тощо.

Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і

спільнісних, засвоєних і прийнятих особистістю цінностей утворює

систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у своєму житті,

лежить в основі рішень, що приймаються нею в ситуації вибору,

«вбудовують» її в суспільство.

Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і

ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку. Вони є одним із наріжних понять

у соціології взагалі і соціології особистості зокрема і характеризують

людину насамперед як суб’єкта. Мотиви — це усвідомлена потреба

особистості#суб’єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

У класифікації мотивів вирізняють матеріальні й духовні як основні, а

також економічні, соціальні, ідеологічні тощо.

43. Поняття культури — одне з найважливіших у соціології. Культура визначає, як саме живуть члени суспільства або груп, що складають суспільство. Концептуально поняття "культура" відрізняється від поняття "суспільства", але між цими двома поняттями існують тісні зв'язки. Оскільки жодна культура не може існувати без суспільства. Точно так само і суспільства не можуть існувати без культури, яка організовує суспільне життя.

Своїм походженням слово "культура" (лат.cultura — виховання, освіта, розвиток, шанування) зобов'язане латинським словам colo, colere (вирощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Отже, здавна під культурою розумілися всі ті зміни в оточуючому середовищі, які відбувалися під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами.

Поняття культури є надзвичайно широким, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства.

Існує безліч визначень культури, кожне з яких має свої плюси і мінуси, пов'язані з тим, що сучасна культура — явище надзвичайно складне, багатопланове і багатофункціональне. Про це, зокрема, свідчить той факт, що лише в одному із американських довідників із соціології міститься понад 400 визначень культури. Американські соціологи А. Кребер і К. Клаксон у праці "Культура" систематизували всі зібрані ними визначення культури на шість основних типів:

• описові визначення. культура складається в цілому із знань, вірувань, мистецтва,

• історичні визначення. У них акцентуються процеси соціального наслідування, традиція.

• нормативні визначення. їх поділяють на дві групи. орієнтуються на ідею способу життя. Наприклад, К. Уіслер під культурою розуміє спосіб життя, якого дотримується община або плем'я Друга група —які орієнтуються на уявлення про ідеали і цінності. Наприклад, У. Томас називає культурою матеріальні і соціальні цінності будь-якої групи людей

• психологічні визначення. процес адаптації до середовища, або на процес навчання

• структурні визначення, в яких увага зосередж на структурній організації суспільства

• генетичні визначення, в яких культура визначається з позицій її виникнення.

Ці визначення поділяються на чотири групи. Перша розглядає культуру як певний продукт людської діяльності. Наприклад, П. Сорокін писав: "В найширшому розумінні слово культура означає сукупність всього, що створено або модифіковано діяльністю двох або більше індивідів, які взаємодіють один з одним" [14, с. 125].

Друга група робить наголос на ідеях. Наприклад, Г. Беккер писав: "Культура — це відносно постійний нематеріальний зміст, який передається в суспільстві за допомогою процесів усуспільнення" [19, с. 37].

Третя група підкреслює роль символів. "Культура — це ім'я особливого порядку або класу феноменів, а саме: таких речей, явищ, які залежать від реалізації розумової здібності, специфічної для людського роду, яку називаємо символізацією" (Л. Уайт) [19, с. 37].

Четверта група визначає культуру, як щось, що виникає з того, що не є культурою. Наприклад, В. Освальд писав: "Культурою ми називаємо те, що відрізняє людину від тварини" [19, с. 38].

Загалом, можна зробити висновок, що, незважаючи на багатоманітність визначень і підходів до культури, у них всіх є більш-менш загальна риса — вони завжди пов'язані з людиною.

Культура — соціально-прогресивна творча діяльність людей в усіх сферах буття і свідомості, спрямована на зміну дійсності, перетворення багатства людської історії на внутрішнє багатство особистості, на всебічний і повний вияв і розвиток сутнісних сил людини.

Культура — це рівень оволодіння людиною чи суспільством досягнутими цивілізаційними цінностями, їх наявність та створення нових цінностей. Це ступінь людського в людині. Культура охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені впродовж історії людства. Тому з соціологічної точки зору можна дати таке визначення цьому явищу.

Культура — це соціальний механізм взаємодії особистості, спільноти з життєвим середовищем, який забезпечує передачу досвіду і розвиток форм та способів діяльності.

Закономірності функціонування, роль і місце культури в суспільній системі, особливості культурних потреб різних складових соціуму є науковою проблематикою соціології культури. Хоча соціологічний аналіз культури започаткували ще О. Конт, М. Вебер, Е. Дюркгейм, П. Сорокін та інші вчені, самостійною галуззю соціології вона стає у 60-70-ті pp. XX ст.

Соціологія культури — спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності функціонування культури в суспільстві: її місце і роль в суспільній системі; зміст, форми і напрями культурної діяльності; культурний рівень різних соціальних прошарків; культурні потреби та рівень їх задоволення; стан, зміст та ефективність діяльності соціальних інститутів та закладів культури; проблеми управління у сфері культури тощо.

Фактично соціологія культури може вивчати будь-які соціальні явища, але на відміну від інших галузей соціологічного знання вона це робить під особливим кутом зору — вивчення змісту соціального життя людей, головною культурною ознакою якого є процес перетворення людини із засобу на мету суспільного розвитку.

Об'єктом соціології культури є культура, яка розглядається як складне динамічне утворення, що має соціальну природу і знаходить вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження і розповсюдження матеріальних предметів і духовних феноменів.

44. Закінчуючи аналіз основних понять і категорій соціології культури, вкажемо на її соціальні функції:

• пізнавально-виховна або гносеологічна, бо культура є засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної групи і окремої людини. Ця функція передбачає створення та поширення нових знань, норм, цінностей, уявлень про світ. Культура дає не лише цілісну картину пізнання та освоєння світу за допомогою всіх форм суспільної свідомості, але й сприяє здійсненню виховних цілей людини, її пошукам найбільш ефективних форм взаємодії з навколишнім середовищем;

• гуманістична (людинотворча), тобто розвиток творчого потенціалу людини, у всіх формах її життєдіяльності. Культура разом з наукою та освітою формує творчі здібності людини, готує її до життя в суспільстві на основі засвоєних традицій, ціннісних і нормативних зразків;

• нормативно-регулятивна. Цінності, ідеали, норми і зразки поведінки певної культури в ході соціалізації стають частиною самосвідомості особистості, формують і регулюють її поведінку, тобто культура виступає засобом соціального контролю за поведінкою людини. Регулятивна функція культури підтримується суспільною думкою, правом та мораллю.

• комунікативна (або функція передачі соціальної пам'яті, соціального спадку) — культура виступає засобом спілкування людей. Цю функцію культура виконує за допомогою символічної системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, обрядах, релігії, предметах споживання.

• інтегративна і дезінтегративна. З одного боку, культура здатна згуртувати людей, а з іншого — вона має властивість поділяти людей, протиставляти їх один одному, іншим спільнотам, оскільки вони належать до різних субкультур.

• освітньо-виховна — саме культура робить л юдину людиною в процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання.

Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов'язана з широкими народними масами.

Особистісну, локальну, соціальну системи знань, цінностей, норм і зразків найповніше виражають особливості існування основних форм художньої культури: високої (елітарної), народної (фольклору) і масової. Висока і народна культура виникли ще за часів розподілу праці й розвивались, постійно взаємодіючи, зберігаючи при цьому свою специфіку. Вони, як правило, поширювались серед індивідів з різним рівнем освіченості й культури. З демократизацією суспільства вони дедалі більше втрачали свою соціально-групову прив'язаність, набували стильового розмаїття, модифікування.

Науково-технічний прогрес та активний розвиток засобів комунікації зумовили формування масової культури, яка апелює до всіх, поширює цінності, доступні більшості людей, розрахована для масового вжитку. Завдяки своїй смисловій та художній спрощеності, технічній доступності вона помітно витіснить високу і народну культуру. Масова культура є зв'язуючою ланкою між стабільним і змінюваним, оскільки орієнтована на цінності та норми переважної більшості..

На цьому етапі розвитку українського суспільства вона нездатна об'єднати навколо загальних цінностей основну частину суспільства. Створена у попередні десятиліття масова культура зруйнована або руйнується, натомість з'являється багато субкультур, серед них далеко не кращі зразки американської та західноєвропейської масової культури (бойовики, детективи, еротичні стрічки, бульварна література тощо).

За сучасних умов зростає інтерес до традиційної народної культури. Традиції особливо яскраво виявляються у сфері духовного виробництва, фольклорі, містять у собі стабілізуючі елементи, завдяки яким регулюють життєдіяльність людини. Але їм притаманні й інновації. Однак у розвитку національних культур проявляються і деякі негативні риси. Нерідко національна культура сприймається як нова «вища цінність», орієнтується на замкненість, «очищення» від впливу інших культур та субкультур. Збереження традиційної національної культури пов'язане з мораллю, але, крім позитивних, негативною її рисою може бути, наприклад, вендета (кривава помста), що збереглася як традиційна мораль.

У суспільстві завжди важливою є підтримка становлення справжньої духовної еліти та її культури, цінності та норми якої загальнозначущі. За даних умов це дасть змогу стримувати експансію масової культури. Духовні еліти значною мірою впливають на діяльність еліт економічних, задаючи цінності, норми, зразки поведінки.

На сучасному етапі розвитку теорії та практики управління дедалі частіше вживається поняття «організаційна культура». Пов'язано це із загостренням конкуренції, глобалізацією політичних, соціально-економічних процесів. Відповідно у теорії менеджменту виник і новий напрям — процесуальний, згідно з яким управлінські рішення повинні враховувати соціокультурну специфіку, стадію розвитку конкретного підприємства, їх зовнішнє середовище, притаманну їй своєрідність. Численні дослідження свідчать, що розвинуті організації мають високий рівень культури.

Реалізації цілей конкретної організації потребує певних засобів, соціальної бази, які утворюють організаційну систему. Тому організаційна культура як підсистема організації (культура фірми, підприємства, корпоративна культура) і як процес (культура діяльності) доповнюють, взаємообумовлюють одна одну. Для соціології важливі передусім взаємодії та відносини членів організації (персоналу) в даному соціокультурному просторі.

Елементи організаційної культури, які регулюють розвиток і функціонування підприємства, фірми, формуються також у сферах моралі, права, етики, релігії, політики. Загальновизнані у суспільстві зразки свідомості й поведінки асимілюються виробничою системою, стають її частиною.

Організаційна культура постає як:

— сукупність поведінки, символів, ритуалів і міфів, які відповідають цінностям, що поділяються кожним членом організації;

— сукупність уявлень працівників про мету їх діяльності, відносини між керівником і підлеглими;

— сукупність прийомів і правил вирішення проблем зовнішньої адаптації та внутрішньої інтеграції працівників.

53. Основні поняття та категорії економічної соціології.

Економічна соціологія — інтегральна наукова дисципліна, яка досліджує соціальні процеси та явища, що відбуваються у сфері економіки. Започаткована вона у СІЛА в середині 50-х років XX ст. (Н. Смелзер, Т. Парсонс, К. Девіс та ін.) як наслідок усвідомлення вузькості «чистого економізму», його недостатності для осмислення складних процесів управління і пошуку ефективних моделей господарювання. Соціологія економіки характеризується широким колом складних аналітичних питань і проблем, оскільки розглядає економічне життя як взаємодію різноманітних суспільних груп, які: — посідають різне місце в історично визначеній системі суспільного виробництва; — наділені різними можливостями, правами та обов’язками у сфері економічної діяльності; — відрізняються одна від одної наявністю власності, рівнем прибутку та споживання; — виконують специфічні виробничі та соціальні функції; — мають особисті інтереси, потреби, ціннісні орієнтації, спосіб життя. До комплексу досліджуваних емпіричних об’єктів економічної соціології належать: соціальні функції економіки; соціальні аспекти економічних інститутів (різні види виробництва, обміну, власності, підприємництва); форми регулювання економіки; соціальні групи в економіці (кількісний і якісний склад, мотивація діяльності, зміст виконуваних функцій, інтереси, статус, рівень та джерела прибутків); типи мислення в різних економічних системах; види економічної поведінки та участі в управлінні господарством; взаємодія вертикальних структур (міністерств, підприємств, первинних підрозділів) і груп працівників, її економічна ефективність; міжгрупові відносини, стимули мобільності, зміст службових інструкцій, норми господарського права та ін. Ні економічні науки, ні загальна соціологія цих об’єктів спеціально не досліджують. Політична економія розглядає економічні відносини не як сферу функціонування соціальних об’єктів, а як систему, де люди залишаються, так би мовити, «за кадром» економічної теорії. Для загальної соціології діяльність і поведінка соціальних груп у сфері економіки — лише одна з багатьох форм активності. Жодна з цих наук не має спеціального теоретичного, тим більше методичного апарату для дослідження структури суб’єкта економічного розвитку, основних видів його економічної активності, тенденцій, які в ній простежуються, механізмів цієї активності, її впливу на кінцеві результати економічного розвитку суспільства. Все це зумовило виникнення спеціальної галузі соціологічної науки, в центрі уваги якої — діяльність та поведінка соціальних груп саме в системі економічних відносин. Особливість об’єкта економічної соціології полягає в тому, що досліджується не окремо взята тенденція у сфері економіки та суспільства, не взаємозв’язки між ними, а механізми, які породжують і регулюють ці взаємозв’язки. Так, розподільчі відносини — це феномен економіки, але в основі цих відносин лежить певний регулюючий соціальний механізм: поведінка і взаємозв’язок соціальних груп (на різних рівнях економіки), від яких залежить характер розподілу. Аналогічно в основі управління виробництвом, динамікою якості продукції, продуктивністю праці та багатьма іншими економічними процесами лежать відповідні соціальні регулятори: соціальні групи, поведінка яких визначає характер цих процесів, а відповідно, і результати, до яких вони приводять. Маючи в полі зору ті чи інші економічні структури і процеси, економічна соціологія розкриває соціальні механізми, від яких залежить характер їх перебігу: супроводжуються вони зростанням чи зниженням економічних показників; породжують позитивні чи негативні соціальні наслідки. Отже, в центрі уваги економічної соціології перебуває вплив соціальних регуляторів на економічний розвиток, Предметом економічної соціології є соціальний механізм розвитку економіки — система поведінки і свідомість суспільних груп в економічній сфері, взаємодія їх між собою і з державою. Категоріальний апарат економічної соціології охоплює загальнонаукові, загальносоціальні й специфічні категорії, Загальнонаукові категорії (структура, процес, розвиток та ін„) запозичені із загальної методології. В економічній соціології вони використовуються як засіб опису економічної та соціальної сфер, соціального механізму розвитку економіки. Загальносоціальні категорії (власність, споживання, повноваження, посада, мобільність, конфліктність та ін.) запозичені із суспільних наук, в тому числі й соціології. І хоч назви таких категорій загальноприйняті, зміст та інтерпретація їх в межах економічної соціології мають свої особливості. Наприклад, у поняття загальної соціології «соціальна структура» економічна соціологія вкладає особливе наповнення суб’єкта економіки, до складу якого входять групи, що функціонують на різних рівнях управління нею, Специфічні категорії економічної соціології виникли у ній самій і відображають властивий саме їй кут зору, підхід до суспільного життя. Головні з них: соціальний механізм розвитку економіки, економічна поведінка, економічна культура та ін. У межах економічної соціології існує також прикладна галузь — соціологія промисловості, яка вивчає діяльність, диференціацію та взаємодію певних соціальних груп, які функціонують у сфері промислового виробництва. Висновки та результати досліджень індустріальної соціології (промисловості) і соціології спільнот останнім часом використовують особливо активно. Економічна соціологія як система знань розвивається і виконує свої функції в тісному контакті з іншими науками: загальною соціологією, соціальною психологією, економічними, правовими та іншими науками.

Складові економічної соціології

На основі того, що економічна сфера містить в собі різні, несхожі галузі соціальної проблематики, економічна соціологія як наука має свою структуру, тобто складається з тематичних розділів і напрямів. Основними з них є: соціологія організацій, соціологія управління, соціологія праці, соціологія народонаселення

• Соціологія організацій — це галузь економічної соціології, що вивчає соціальні закономірності та механізми побудови, функціонування і розвитку організацій.

Термін "соціальна організація" використовується для характеристики ступеня впорядкованості об´єкта, тобто для виявлення його структури і типу зв´язків цілого та його частин. В даному випадку цей термін використовується для позначення організованих і неорганізованих систем, формальних і неформальних організацій.

Оскільки мова йде не просто про організацію, а про соціальну організацію, важливо визначити саме її соціальні властивості. До їх числа, наприклад, відносяться: організаційні цілі і функції, ефективність отриманих результатів, мотивація і стимулювання персоналу до праці та ін. Іншими словами, організація формується як соціальне середовище, що включає в себе соціальні групи, статуси, норми, ієрархію лідерства і т. д.

• Соціологія управління — це галузь економічної соціології, що вивчає закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на соціальні структури і процеси, які мають місце в організаціях і суспільстві, ранжуванні управління.

• Соціологія праці—галузь економічної соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив соціальних умов на ставлення людей до праці.

Виходячи із сутності праці як процесу, виділяють три основні аспекти сутності праці. Соціологія праці — це:

1. Соціальні закономірності взаємодії людей із засобами і предметами праці, зокрема механізми дії і форми прояву закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості.

2. Комплекс ставлення людини і колективу до праці, її характеру, змісту, умов (матеріальна зацікавленість, зміст праці і т. д.).

3. Соціальна організація підприємства, колективу, тобто особлива система відносин, яка утворює сукупність позицій, ролей, цінностей, зв´язків між працівниками (проблеми, що стосуються структури трудового колективу).

Соціологія народонаселення — це галузь економічної соціології, що вивчає демографічні процеси й розвиток населення загалом у тісному зв´язку з розвитком, зміною й функціонуванням соціальних відносин та соціальних структур.

До комплексу емпіричних об´єктів економічної соціології належать: соціальні функції економіки; соціальні аспекти економічних інститутів (різні види виробництва, обміну, власності, підприємництва); форми регулювання економіки; соціальні групи в економіці; типи мислення в різних економічних системах; види економічної поведінки та участі в управлінні господарством; взаємодія вертикальних структур управління і груп працівників, її економічна ефективність; між групові відносини, стимули мобільності, зміст службових інструкцій, норми господарського права тощо.

Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка стосується діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соці­альної структури суспільства — класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів інди­відів і спільностей з інтересами суспільства. Конкретні цілі соці­альної політики грунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на соціальний захист людей і дотримання соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя. Соціальна політика тісно пов’язана з господарським механізмом, який включає сукупність важелів, зорієнтованих на форми відносин, самостійність підприємств, приватну власність, інтерес і мотивації людей.

На прикладі сучасних економічних процесів можна бачити, як зміна економічних відносин викликає потребу у відповідних змінах полі­тичних, правових та інших форм. Поява, наприклад, нових для нашого суспільства економічних відносин, основаних на приватній власності, потребує їх закріплення у відповідних конституційних та інших правових актах. Поширення приватновласницьких відносин веде до змін моральних оцінок нетрудових доходів, біржових спекуляцій, посередницької діяльності, життя за рахунок процентів на вкладений капітал і т.ін. Політика й право, закріплюючи нові форми господарчої діяльності, можуть сприяти їх подальшому розвитку, а можуть, навпаки, гальмувати його, вводячи, приміром, непомірні податки і т. ін. На кожному конкретному етапі розвитку суспільства пріоритет взаємодії може належати будь-якій сфері, але в кінцевому рахунку саме утвердження нових економічних відносин визначає розвиток тієї чи іншої сфери, лице суспільства, характер надбудовних утворень. Взаємодія сфер виражається у суспільному здійсненні функ­цій, у взаємодії організацій та установ, нормативних систем. Характерна особливість економічної соціології полягає в тому, що вона грунтується на взаємозв’язках і взаємодіях соціальної та економічної сфер. Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як середовище, в якому формуються соціальні відносини між сукупностями людей та індивідами. Соціальна сфера істотно впливає на функціонування й розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси. Під соціальними процесами розуміються зміни у соціальних об’єктах, які відбуваються під впливом людського фактора. Економічна сфера являє собою цілісну підсистему суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи. Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємо­зв’язки, насамперед, економічні відносини впливають на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а соціальні відносини впливають на соціально-економічні процеси. Особливу роль у такому взаємовпливі відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки й надання їй соціального характеру.

54. Основні етапи розвитку соціологічного знання про економічну сферу. Як самостійний науковий напрям соціологія економіки зародилася в США в середині 50-х років XX ст. Головна соціальна передумова її виникнення полягала в необхідності пошуку шляхів ефективного управління людьми в процесі виробництва в умовах розширення та поглиблення економічних зв’язків, загострення соціальних протиріч. Формування економічної соціології було підготовлене розвитком наукової думки. Перші теорії взаємодії економіки та суспільства постали ще до виникнення самої соціології. Однією з них була теорія економічного лібералізму А. Сміта. У своїх поглядах він базувався на уявленні про утилітаристську (практичну, корисну) природу людини, коли кожен товаровиробник переслідує свою вигоду та інтерес, а суспільство об’єднує зусилля та плани індивідів. Економічну систему А. Сміт уявляв як саморегулюючу систему, втручання в яку політиків приносить лише шкоду. Держава повинна бути гарантом свободи підприємницької діяльності, повної конкуренції і т.ін. Ідеї А. Сміта згодом були розвинуті у працях Д. Рікардо, головна з яких — «Основи політичної економії та оподаткування» (1817) — присвячена проблемам економічної діяльності людини. Йому належить вироблення теорій розподілу та відтворення, які мають за своєю природою соціальний характер. З погляду економічної соціології, заслуговує на увагу і праця англійського економіста Т. Мальтуса «Досвід про закон народонаселення» (1798), в якій досліджується взаємозалежність між виробництвом та динамікою народонаселення. Наступний етап історичного розвитку економічної соціології пов’язаний з якісно новою ситуацією у взаємовідносинах між економікою та суспільством. Як тільки капіталістична економіка запрацювала на повну силу, постали й основні соціальні протиріччя цієї економічної системи (кризи початку XIX ст., антагонізм праці та капіталу, безробіття та ін.). Класична теорія в межах своєї парадигми не змогла пояснити ці моменти, навпаки, головний її постулат полягав у гармонії інтересів: чим вищі накопичення капіталу і його відтворення, тим вищий добробут усього суспільства. Першим звернув увагу на соціальні протиріччя капіталістичного суспільства швейцарський економіст Ж. де Сісмонді, поставивши питання про взаємодію капіталістичної системи виробництва і споживання, законодавче обмеження розвитку великого капіталу, підтримку дрібних виробників. Вагомий внесок у розвиток соціально-економічної думки зробив і О. Конт, який одним з перших вказав на характерні особливості індустріального суспільства, сформулював закони його функціонування і розвитку. Соціальний підхід до економіки характерний для методології К. Маркса. Він розглядав закономірності економічного розвитку з позиції інтересів, діяльності і відносин між класами, які займають різне (в тому числі протилежне) становище в системі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільного продукту. Стрижнем соціального механізму розвитку капіталістичної економіки Маркс вважав класову боротьбу пролетаріату і буржуазії, в основі якої лежить протилежність класових інтересів щодо власності на засоби виробництва і відповідно — до політичної влади. Велику увагу К.Маркс і Ф. Енгельс приділяли вивченню конкретного становища робітничого класу, з’ясуванню політичного фактора розвитку економіки, ролі в цьому процесі держави, зокрема, місця буржуазної держави в регулюванні становища робітничого класу та використанні його праці. Марксизм для свого часу був найповнішою теорією, яка пояснювала взаємодію економіки та суспільства. Але згодом суспільству та світовому господарству стали притаманні нові риси: капіталізм став більш гнучким у соціальному плані, змінилися відносини праці й капіталу, активно задіювалося державне регулювання. Постали нові ідеї, певною мірою відмінні від марксизму, а то й протилежні йому. Найвидат-нішими представниками цього етапу розвитку економічної соціології були М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Веблен. У цей період економіку вивчали з позицій загальної соціологічної теорії. М. Вебер розробив теорію соціальних інститутів та сформулював їх роль у регулюванні економіки. Визначальним він уважав вплив на розвиток економіки трьох інститутів — політики, етики та релігії. Його ідеї про бюрократію, соціальну організацію праці, методологічні розробки лягли в основу соціологічної науки. Вебер розробив такі категорії, як «влада», «авторитет», «бюрократизація», «адміністрація» тощо, а обґрунтоване в марксизмі (після французьких істориків) поняття «клас» доповнив поняттям «статусні групи», що відображає суспільний престиж груп, які посідають різне класове становище. За М. Вебером, статусні групи формують особливий спосіб життя. Групи з різними статусами утворюють певну впорядкованість — стратифікацію. М. Вебер намагався виявити вплив економіки на політику та інші сфери соціального розвитку. Але якщо К. Маркс і марксисти «давно призначили час побачення капіталізму з історією», то М. Вебер вбачав у ньому етап і стан європейської культури. Капіталізм як предмет вивчення вимагав аналізу логіки і методології наукового знання, насамперед «чистих понять». Вони й були представлені М. Вебером у концепції ідеальних типів на противагу матеріалістичній теорії відображення. Результати соціально-економічного аналізу суспільства найбільш стисло викладені М. Вебером у книзі «Протестантська етика і дух капіталізму». Американський економіст і соціолог Т. Веблен вважав основою соціального життя матеріальне виробництво, виступав за обмеженість економічного підходу до споживання. Головним недоліком економічної теорії, на його думку, є її відмова визнати своїм предметом людські дії, адже це значно складніше, ніж так звані нормальні рівняння пропозиції та попиту. На цій основі він сформулював тезу про те, що економічна наука повинна стати наукою про поведінку людей щодо матеріальних засобів існування. Сферою досліджень Т. Веблена була споживча поведінка різних соціальних груп. Специфіка його підходу до цієї поведінки полягала в урахуванні широкого спектра психологічних та культурних чинників. Вплив економічного процесу розподілу праці на соціальний стан суспільства досліджено у праці Е.Дюркгейма «Про розподіл суспільної праці» (1893), в якій подано тлумачення соціальних процесів в економічній сфері. Саме Е. Дюркгейм уперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні протиріччя є причиною анемічності відповідних відносин. На його думку, економічний процес розподілу праці має не лише соціальні наслідки, але й сам обумовлений соціальним станом суспільства. Отже, на цьому етапі становлення економічної соціології було з’ясовано низку теоретичних аспектів: формування методології, принципів аналізу реальних процесів взаємозв’язку економіки і суспільства, вироблення категорій, необхідних для описання цієї взаємодії. Наступний період (початок 20-х — середина 50-х років XX ст.) збігся з бурхливим розвитком емпіричних соціологічних досліджень. У становленні економічної соціології найважливішу роль відіграли індустріальна (промислова) соціологія, соціологія організацій, теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Основоположники соціології економічного життя відзначають «важливість для її становлення концепції «людських відносин», формальних та неформальних груп в організаціях, теорій малих груп, лідерства та керівництва, проблематики соціальної диференціації, В цей період відбувалося накопичення сил, формування фактичної бази нової науки. Третій етап (50—60-ті роки XX ст.) пов’язують із структурно-функціоналістським напрямом теоретичної соціології (Т. Пар-сонс, Н. Смелзер, К. Девіс, Д. Мурі), які намагалися пов’язати економіку з іншими підсистемами суспільного життя. У працях Т. Парсонса «Економіка та суспільство» (1956), Н. Смелзера «Соціологія економічного життя» (1962) вперше здійснена спроба описати предмет, розглянути історію економічної соціології. Але головне в їх концептуальному підході — системно-функціональний аналіз. Економіка є однією з підсистем соціальної системи, яка виконує функцію адаптації суспільства до навколишнього середовища. Сама економіка поділяється на такі підсистеми: виробництво, капіталовкладення, природні та людські ресурси, підприємництво, яке виконує головну функцію інтеграції. Т. Парсонс та Н. Смелзер першими розробили вчення про розвиток соціальних підсистем, концепцію соціологічного аналізу економічних процесів (розподілу, обміну, споживання, економічного зростання). Головний результат цього періоду (50—60-ті роки XX ст.) — інституалізація економічної соціології як одного з напрямів соціологічної науки. А на попередніх етапах дослідження зв’язків між економічними та соціальними феноменами здійснювалося в руслі широкого кола проблем. Четвертий період (кінець 60-х—70-ті роки XX ст.) оцінюється як кризовий, пов’язаний з різкою критикою методології структурного функціоналізму. Дослідникам, які опиралися на неї, не вдалося досягти належного рівня синтезу економічного та соціального аналізу, створити концепцію, що органічно поєднувала б всю множину різнотематичних досліджень, ставлячи їх на міцну теоретичну основу. Але, незважаючи на це, парадигма для соціологічного аналізу зв’язків економіки та суспільства була створена. П’ятий етап (кінець 70-х — кінець 90-х років XX ст.) характеризується в літературі як етап «нової економічної соціології», яка орієнтується на аналітичні, порівняльні дослідження між окремими регіонами, країнами; розглядає проблеми не окремих соціальних груп, а цілих соціальних систем; питання світової системи, політики країн і їх різних груп, проблеми світової екології, розвитку технології, організації економічних зв’язків, демографії, набуваючи рис «порівняльної макросоціології». Нині економічна соціологія в її західному варіанті займається вивченням широкого спектра актуальних економі-ко-соціальних проблем сучасності.

55.Становлення соціології праці.Сутність праці як соціального явища виявляється в її функціях. Найголовніша з них — створення матеріально-культурних благ, забезпечення суспільства предметами та послугами, які задовольняють потреби людини. Друга функція — забезпечення матеріального добробуту працівника і його сім’ї, адже сама по собі людина не може забезпечити себе всіма необхідними предметами та послугами. Соціально-економічна неоднорідність праці, відмінність у змісті й характері праці визначають відмінність соціальних рис професійно-кваліфікаційних груп робітників. Це зумовлює диференціацію, соціальну неоднорідність і створює основу для формування соціальної структури як конкретного підприємства, так і суспільства загалом. У зв’язку з цим окреслюється ще одна — соціально-диференційна функція праці. З нею тісно пов’язана статусна функція праці, яка зумовлена неоднаковим значенням у суспільстві різних видів праці. Ще одна функція праці пов’язана із формуванням особистості. Розвиток виробництва не повинен бути самоціллю, він передусім має забезпечувати вільний розвиток сутнісних сил особистості, який залежить від багатьох чинників — матеріально-технічної бази системи освіти, професійного навчання тощо. Праця повинна стати сферою самореалізації, самоствердження людини. Важлива роль належить ціннісній функції праці, пов’язаній із формуванням у працівників ціннісних установок, мотиваційної сфери, життєвих цілей та планів на майбутнє.

Формування теоретичних і практичних уявлень про працю охоплює три періоди: донауковий, класичний і сучасний. Донауковий період за своєю тривалістю є найдовшим (III ст. до н.е. — XVIII ст. н.е.) і характеризується формуванням найбільш загальних уявлень про працю, її місце в суспільстві. Цей період пов’язаний з розвитком ідей про працю в Стародавньому Єгипті, в античних цивілізаціях Греції та Риму, середньовічній Європі. Класичний період формування соціології праці охоплює XVIII — початок XX ст. Головні його напрями: — обґрунтування протестантської трудової етики (М. Лютер, Ж. Кальвін); — політекономічні дослідження праці (А. Сміт, Д. Рікар-До, У. Петті); — утопічні уявлення про працю (Т„ Мор, А. Сен-Сшон, Ш. Фур’є, Р. Оуен); — вивчення характерних особливостей індустріального суспільства (О. Конт, Е, Дюркгейм, М, Вебер, К, Маркс, Ф. Енгельс); — емпіричні дослідження проблем праці (Ч. Бут, Б. Вебб, Л. Віллерме); — вироблення основних категорій і понять соціології праці (Е, Дюркгейм, К. Маркс). Саме в цей період було закладено наукові засади формування соціології праці як самостійного наукового напряму. Якщо на попередніх етапах центром розвитку соціології праці була Західна Європа, то наприкінці XIX ст. він поступово переміщується у США. А з 20 — 30-х років XX ст. (саме цими роками окреслюється початок сучасного періоду розвитку соціології праці) американська соціологія перебирає на себе провідну роль у світі. Започаткував детальне вивчення праці окремого робітника, функціонування та організацію промислового колективу американський інженер Тейлор (1856—1915). Він одним з перших почав розглядати організацію управління трудовим процесом як самостійну галузь. За допомогою систематичних спостережень, експериментів та хронометражу йому вдалося встановити, що промислові робітники є особливою соціально-демографічною групою зі своїми цінностями, психологією, ідеологією, якій властиві стримування своїх трудових зусиль та обмеження норм виробітку. Тейлор назвав це явище рестрикціонізмом, або «працею з прохолодою», розробивши ефективні заходи щодо нейтралізації цього явища: — нормування і раціоналізація трудового процесу; — ретельний підбір і професійне навчання робітників; — дотримання принципів управління (значна заробітна плата, висока денна норма, відповідні умови праці, обов’язкові матеріальні стягнення за невиконання норми); — вміння керувати робітниками, для чого необхідні розум, освіченість, досвід, такт, енергія, кмітливість, чесність, здоров’я; — запобігання соціальним конфліктам, створення умов для максимального виявлення та реалізації розумових та фізичних можливостей робітника. Ф. Тейлор першим спробував виробити соціотехнічну систему, тобто систему, яка об’єднала б технічний та соціальний бік виробництва. Він обґрунтував головні підходи до створення нового напряму наукового менеджменту, які були реалізовані на багатьох підприємствах світу. Але вже у 20-х роках «тейлоризм» стали критикувати як вчені, так і виробничники, бо в нових соціально-економічних і політичних умовах він уже не міг гарантувати високу продуктивність праці, уникнення страйків, соціальну злагоду між адміністрацією та найманими працівниками. Тому пошуки соціології праці були спрямовані на дослідження нових чинників, які могли б позитивно впливати на ефективність виробництва, соціальний настрій працівників. Внаслідок цього з’явилася так звана теорія «людських стосунків», розроблена у 20—30-х роках професором індустріальної соціології Гарвардського університету Е. Мейо на підставі досліджень на підприємствах електротехнічної фірми «Уестери електрік», які отримали назву «Хотторнський експеримент». Мета цього експерименту полягала в тому, щоб визначити, як впливає на підвищення ефективності виробництва поліпшення соціально-психологічних взаємин між працівниками у трудовому колективі. Ретельні обстеження виявили, що норма виробітку працівника залежить не так від його фізичних зусиль, як від тиску на нього робітничої групи, яка задає певний темп праці та правила поведінки. Тому і засоби, запропоновані Мейо, були спрямовані на вдосконалення соціально-психологічних стосунків між робітниками у групі, поліпшення морально-психологічного клімату. Головними елементами теорії «людських стосунків» є: — орієнтація на людей, а не на технічний бік виробництва; — заміна індивідуальної винагороди колективною; — формування позитивного морально-психологічного клімату, підвищення задоволеності робітників своєю працею; — гуманізація праці, участь робітників в управлінні виробництвом. Свого часу ця теорія набула поширення в Америці та за її межами. Були засновані центри, що роз’яснювали її сутність, допомагали підприємцям у її впровадженні. У багатьох університетах було введено навчальний курс з теорії «людських стосунків». Через деякий час, в нових умовах, ця теорія почала втрачати своє значення. Теза, що можна безмежно підвищувати продуктивність праці, задовольняючи потреби робітників у необхідності належати до певного колективу, користуватися пошаною керівників і колег по роботі, практично не підтвердилася. Наприкінці 50-х років починається криза теорії «людських стосунків», що зумовило пошук дійовіших засобів підвищення ефективності виробництва. У 1950 р. Ф. Херцбергом була розроблена так звана теорія збагачення праці. Згідно з нею, існує дві незалежні системи чинників, які по-різному впливають на поведінку людей, До першої належать гігієнічні чинники, які не стосуються змісту роботи (термін «гігієна» Херцберг вживає в медичному значенні, тобто «запобігання»). Справді, якщо на підприємстві створено нормальні умови праці (немає шуму, загазованості, вібрації тощо), побуту (є роздягальні, душові, кімнати відпочинку, їдальня та ін.), налагоджено організацію праці (вчасно доставляють сировину та інструменти, працівник забезпечений завданням і т.ін.), вироблено режим роботи («розумна» тривалість робочого дня, своєчасні перерви та ін.), працівники належно забезпечені різними пільгами, житлом, встановлені психологічно комфортні стосунки між ними тощо, то слід очікувати не високого задоволення роботою чи зацікавлення у ній, а лише відсутність невдоволення. Отже, хороші «гігієнічні» умови праці стабілізують персонал, але не обов’язково спонукають його до підвищення продуктивності праці. Другу групу чинників становлять так звані мотиватори, що задовольняють «внутрішні» потреби людини, які полягають у визнанні досягнутих успіхів у роботі, інтересі до її змісту, відповідальності, самостійності та ін. Саме вони зумовлюють задоволення роботою й підвищують на цій основі трудову активність. Тому, за Херцбергом, задоволеність — функція, пов’язана зі змістом роботи, а невдоволеність — функція, яка стосується умов праці. Звідси випливає, що за допомогою профілактичних, «гігієнічних» заходів поліпшення середовища можна усунути невдоволеність працівників, однак лише до певного, «нульового» рівня ставлення до своєї роботи. Для підвищення зацікавленості у праці потрібні додаткові заходи щодо її оплати. На підставі цієї теорії Ф. Херцберг виробив концепцію збагачення праці, яка була використана американськими та європейськими компаніями. Наприкінці 50-х років значного поширення набули також теорії управління «X» та «У» американського вченого Д. Макгрегора, Теорія «X» пропагує риси авторитарного стилю: акцент на матеріальних стимулах, жорсткий контроль, примусова праця, негативні санкції тощо. Теорія «У» акцентує увагу на демократичному стилі керівництва: використанні творчих здібностей підлеглих, прагненні їх до відповідальності, соціальних та соціально-психологічних стимулах, участь підлеглих в управлінні. Концепція Макгрегора має рекомендаційний характер, її використання, на думку автора, можливе лише після детальної діагностики реальних умов, в яких функціонує фірма. У формуванні сучасної соціології праці значну роль відіграла й теорія поняття «якості життя». Вона з’явилася наприкінці 50-х років завдяки працям Д. Рісмана і Дж. Гелбрейта. У 60-х роках Л. Девіс обґрунтував необхідність вироблення поняття «якість робітничого життя». Починаючи з 70-х років, якість робітничого життя вивчається в масштабах всієї Америки за допомогою статистичної інформації та опитування окремих категорій робітників. Ця теорія передбачає дослідження характеру взаємин між робітником та його виробничим оточенням і базується на з’ясуванні таких питань: — встановлення причин плинності кадрів; — дослідження установок робітників з метою використання цієї інформації для вироблення національних програм формування нового контингенту працівників; — оцінка ефективності управлінських систем; — вивчення впливу несприятливих умов праці на появу психологічних стресів; — вирішення конфліктів між управлінцями та рядовими працівниками. Останнім часом найбільшого поширення набула прикладна соціологія, яка розвивається двома напрямами: соціальна інженерія та клінічна соціологія, їхній розвиток зумовило формування так званих нових форм організації праці (НФОП), застосування яких базується на концепції, що передбачає: — визнання зв’язку між індивідуальними рисами особи та її працею; — поєднання формальної та неформальної організації спільної діяльності; — забезпечення умов, за яких зміст праці не має розпорошуватися на незначні операції, а повинен становити єдність різноманітних завдань; — обов’язкова обізнаність працівника з кінцевими результатами своєї праці; — перевага самоконтролю над контролем з боку адміністрації у регулюванні трудової поведінки працівників. У вітчизняній соціології проблеми праці тривалий час розглядали спорадично. Роками українська соціологія праці не була ідентифікованою, розвиваючись у фарватері російської, а згодом радянської соціології. Історію її формування поділяють на два основні етапи: дожовтневий (середина XIX ст. — 1917 р.) та сучасний (1917 р. — кінець XX ст.), у якому виділяють два періоди — 20—30-ті та 50—90-ті роки. У 20—30-ті роки соціальні проблеми праці вивчали у багатьох наукових центрах країни. Крім того, на підприємствах і в організаціях функціонували первинні гуртки наукової організації праці. Лише в 1923 р. було опубліковано 60 монографій, вийшло майже 20 часописів, які висвітлювали питання управління та організації виробництва, соціально-психологічні проблеми праці, вміщували результати конкретних соціологічних досліджень. Основними напрямами розвитку соціології праці в цей період були: теоретико-методологічний аналіз проблем праці (С. Струмилін, Ф. Дунаєвський); прикладні дослідження соціально-трудових процесів і явищ (О. Гастєв, М. Вітке, П. Керженцев, О. Єрманський); соціальна інженерія (О. Гастєв); психотехніка, профорієнтація, профконсультування (В. Бех-терєв). Зокрема, С. Струмилін досліджував бюджети робітників, взаємодію науки і виробництва, розробляв соціальні основи першого п’ятирічного плану господарства країни. Помітний інтерес викликають праці С. Струмиліна з методичних проблем соціології, розробки прийомів ранжування, статистичних методів опрацювання інформації тощо. Директор Центрального інституту праці О. Гастєв вивчав проблеми наукового нормування, культури праці, виробничої поведінки, раціональних методів та прийомів у трудовому процесі. Він є родоначальником соціоінженерного напряму у вітчизняній соціології. Одним із головних центрів розвитку соціології праці став Всеукраїнський інститут праці (м. Харків) на чолі з Ф. Дунаєвським. Він займався питаннями керівництва трудовими колективами, удосконалення організаційної структури і стилю управління тощо. Цікаві соціологічні ідеї про працю наявні у працях М. Вітке, В. Добриніна, А. Макаренка, які розглядали питання формування трудового колективу, колективної праці, співвідношення лідерства та керівництва. Завдяки доробкові цих вчених були закладені наукові засади соціологічної теорії колективу. Водночас тривали дослідження умов життя й побуту робітничого класу, інтересів робітничої молоді, трудових конфліктів тощо. Загалом внесок тогочасних вчених у формування соціології праці був значний, але із скасуванням соціології як наукового напряму цей доробок завмер на рівні концептуального осмислення, не створивши єдиної теорії праці. Відродження соціології праці почалося з середини 50-х років. Були проведені масштабні соціологічні дослідження щодо впливу науково-технічного прогресу на соціальну та професійну структуру робітників, їх ставлення до праці. Наприкінці 60-х років було видано монографії з проблем праці А. Здравомислова, В. Ядова, В. Осипова. У 60—80-ті роки були здійснені теоретичні та емпіричні дослідження різноманітних проблем праці: соціального планування (М. Руткевич, Ж. Тощенко, С. Фролов); проблем формування і функціонування трудового колективу (M. Лапін, В. Шдмарков, Б. Князєв); впровадження госпрозрахунку, нових форм організації та оплати праці (Н. Алексєєва, І„ Сто-ля); професійної орієнтації молоді (В. Шубкін, М. Титма); впливу науково-технічного прогресу на міграційні процеси, динаміку соціальної структури (В. Осипов, Ф„ Філіпов); праці керівника виробництва (В. Шепель, Б. Паригін, Д. Кайда-лов, Є. Суїменко); соціальних аспектів науково-технічної революції (В. Афанасьєв, М. Дряхлов, В, Васильєв). У 1966—1975 рр„ соціальні проблеми праці розглядалися у понад 4 тис. монографій та статей. В останнє десятиліття XX ст. соціологія праці, як і вся галузева соціологія, переживає кризу: значно скоротилася кількість дослідних установ, соціологічних служб на підприємствах, які вивчають проблеми праці. Внаслідок відсутності фінансування практично не проводяться соціологічні дослідження трудових процесів і явищ.

56.Поняття та категорії соціології праці.Cоціологія праці - спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, як необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства, а також розглядає соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив науково-технічних і соціальних умов на ставлення людей до неї.

Вітчизняний соціолог В. Полторак виокремлює три складові предмета соціології праці:

1)   соціальні закономірності взаємодії людей із засобами і предметами праці, зокрема, механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості. Це проблеми, зв'язані з діяльністю людини й колективу за умов науково-технічної революції, комплексної механізації та автоматизації трудових процесів, зі ставленням людей до роботи на конвеєрі, за екстремальних умов (на висоті, у темряві, на хімічному виробництві, за підвищеного рівня радіації тощо);

2)   ставлення людини й колективу до праці, її змісту, характеру, умов. Ідеться насамперед про мотиватори ставлення до праці, зв'язані з матеріальною заінтересованістю, змістом праці, взаєминами в колективі тощо, тобто суто соціологічні проблеми;

3)   соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, яку утворює сукупність позицій, ролей, цінностей, взаємодіючих між собою працівників. Це проблеми структури трудового колективу, його функцій, взаємин між членами колективу, зокрема між підлеглими і керівниками, проблеми керівництва й лідерства, соціально-психологічного клімату, конфліктів тощо.

Соціологи розглядають трудовий колектив як соціальну організацію і як соціальну спільноту. Нагадаємо, що соціальна організація - це насамперед сукупність позицій, цінностей, ролей взаємодіючих індивідів, а соціальна спільнота - це сукупність індивідів, що характеризується відносною цілісністю, є самостійним суб'єктом соціальний дій і виконує певну спільну діяльність. Трудовий колектив як соціальна організація є різновидом соціального інституту, і йому притаманна управлінська ієрархія.

Трудовий колектив як соціальна спільнота є елементом соціальної структури суспільства, і йому притаманний розподіл на соціальні групи.

У цілому трудовий колектив - це група людей, що об'єднані для спільної соціально значущої та корисної для суспільства трудової діяльності, кінцеві результати якої залежать від кожного і яка зумовлена певною системою економічних, соціальних і психологічних відносин. Колектив характеризується спільними інтересами і цілями, почуттям солідарності, самовизначенням.

Основними категоріями соціологи праці є характер праці, її зміст та умови, а також мотивація, адаптація, соціально-психологічний клімат тощо. Характер праці – категорія, яка виражає соціальну сутність праці як суспільне значимого процесу. Але водночас вона є працею окремих індивідів. Взаємодія людини та суспільства виникає внаслідок взаємодії людини із засобами праці. А характер праці визначається, з одного боку, особливостями виробничих відносин, з іншого — соціально-економічним становищем учасників суспільного виробництва. Характер праці дає змогу уявити зв’язок між індивідуальною та суспільною працею, способи взаємодії працівників із засобами праці, включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв’язок між окремими видами праці, тип взаємовідносин учасників процесу праці. Показниками характеру праці є форма власності, ставлення працівників до засобів виробництва та своєї праці, розподільні відносини, соціальні відмінності. Відповідно до цих показників виділяють такі види праці: суспільна і приватна, вільна і підневільна, «на себе» і «на когось», добровільна і примусова. Зміст праці – це узагальнена характеристика процесу праці, яка враховує різноманітні функції праці, види трудових операцій, поділ виробничої діяльності за галузями, фізичне та Інтелектуальне напруження учасників процесу праці, ступінь самостійності працівника урегулюванні послідовності трудових операцій, наявність або відсутність новизни, творчості, складність, технічна оснащеність праці тощо. Зміст та характер праці тісно пов’язані між собою, характеризують один і той самий вид трудової діяльності з двох боків, тому межують та частково накладаються одне на одне. Зміст праці є частковим поняттям щодо її характеру. Головним чинником прогресивної зміни змісту праці є розвиток матеріально-технічної бази виробництва, впровадження науково-технічного прогресу. При цьому змінюється структура трудових дій: функції безпосереднього впливу на предмет праці переходять від робітника до машини, зростають витрати робочого часу на управління і технічне обслуговування обладнання, а також частка складної кваліфікованої праці, вдосконалюється її змістовність, актуалізуються самостійність і відповідальність працівників. За змістом розрізняють такі види праці: проста й складна, творча та репродуктивна, фізична та розумова, ручна та механізована тощо. Проста праця — виконання простих трудових операцій, для яких достатньо виробничого інструктажу і немає потреби в спеціальному навчанні. Складна праця — кваліфікована праця, пов’язана із додатковими витратами на навчання робітника. Творча праця — передбачає постійний неповторний пошук нових рішень, нового ставлення до наявних проблем, активного розвитку самостійності та ініціативності. У репродуктивній праці значна частина функцій повторюється, тобто її особливістю є повторюваність засобів досягнення результатів. Фізичну працю характеризує безпосередня взаємодія людини із засобами праці, її залучення до технологічного процесу. Розумова праця характеризується інформаційними, логічними, творчими елементами і відсутністю прямої взаємодії працівника із засобами праці. Ручна праця не потребує техніки, інструментів, приладів. Працюючих на механізованих виробництвах можна поділити на такі категорії: — працівники, зайняті спостереженням за роботою автоматизованих агрегатів та машин; — працівники, які виконують роботу за допомогою машин і механізмів; — працівники, які виконують ручні процеси при машинах та механізмах. Розрізняють також частково механізовану та повністю механізовану, автоматизовану працю. УМОВИ праці – сукупність чинників, які впливають на працездатність, здоров’я працівника, Ця категорія охоплює соціально-економічні, санітарно-гігієнічні, організаційні та соціально-побутові умови. До соціально-економічних умов належать тривалість робочого часу та робочого року, оплата та стимулювання праці, кваліфікаційна, спеціальна та загальноосвітня підготовка Робітників. До санітарно-гігієнічних умов належать температурний Режим, загазованість, запиленість, забрудненість повітря, освітлення, шум, вібрація тощо. Організаційні умови характеризують розпорядок праці, забезпечення матеріалами, сировиною та інструментами. До соціально-побутових умов відносять забезпечення працівників побутовими приміщеннями, їдальнями, медичним та санаторно-курортним обслуговуванням тощо. Соціологія праці вивчає не тільки об’єктивні, а й суб’єктивні характеристики праці, до яких належать: ставлення до праці, мотивація праці, соціально-психологічний клімат, трудова адаптація тощо. Ставлення до праці — категорія, яка виражає зв’язок між працівником та суспільством, працівником та працею щодо виробництва та розподілу матеріальних і духовних благ. У ній синтезовано декілька типів відносин: ставлення до праці як суспільної цінності; ставлення до своєї професії; ставлення до конкретних умов, у яких відбувається праця. Це зумовлює складну структуру поняття «ставлення до праці», яке являє собою єдність трьох елементів: мотивів праці, реальної трудової поведінки та вербальної (тобто вираженої за допомогою мови) оцінки трудової ситуації. Перший мотиваційний елемент ставлення до праці пов’язаний з трудовими мотивами та установками, якими керується працівник у трудовій діяльності. Другий елемент являє собою трудову активність працівника і виявляється в його трудовій поведінці: ефективному виконанні виробничого завдання, його якості, участі в технічній творчості, оволодінні передовими засобами праці, економії сировини, матеріалів, поєднанні декількох професій, ініціативності, відповідальності, дисциплінованості. Третій, мотиваційний, елемент характеризує рівень задоволеності виробничими умовами (розміром заробітної плати, змістом та умовами праці, взаєминами з керівництвом і товаришами по роботі тощо). Стосується внутрішнього стану працівника, емоційного сприйняття ним трудової діяльності, особливостей трудової ситуації. Мотивація трудової діяльності — зовнішня чи внутрішня спонука до трудової діяльності задля досягнення певних цілей, зацікавленість у такій діяльності, способи її ініціювання. Вивчення трудової мотивації має велике значення в науковому плані, оскільки доповнює картину структури особистості. В умовах переходу до ринкових відносин та формування працівника нового типу ця проблема набула суто практичних рис. Соціологічний аналіз мотиваційної сфери та систем мотиваційного регулювання людської поведінки передбачає вив- чення змісту компонентів мотивації, форм та механізмів переходу мотиваційного чинника у чинник поведінки. Існує багато визначень поняття «мотив». У них, незважаючи на їх зовнішню відмінність, простежуються й спільні риси — тісний зв’язок мотивів і потреб, їх свідомий характер і множинність. Мотив — свідомий збуджувач поведінки та діяльності людини, який зумовлює здійснення нею різноманітних потреб, Сукупність мотивів створює мотиваційну сферу особистості, яка має ієрархічну структуру. Структура мотиваційної сфери залежить від конкретних трудових ситуацій. Серед них: вибір професії, місця роботи; повсякденна праця на підприємстві, конфліктні ситуації; зміни місця роботи чи професії. Мотиваційний процес можна уявляти як постійний пошук альтернатив, обґрунтування та вибору конкретного алгоритму поведінки. Розрізняють декілька груп мотивів. Перша, найбільша, пов’язана з професією та місцем роботи. До неї належать матеріальні мотиви, мотиви сенсу праці, мотиви престижу професії тощо. Друга — це мотиви, пов’язані з реалізацією особистістю засвоєних нею соціальних норм і цінностей. У цьому зв’язку виділяють мотиви щодо реалізації значимих цінностей суспільства (громадські, морально-патріотичні тощо); мотиви трудової поведінки, пов’язані з засвоєнням норм та цінностей конкретного трудового колективу (мотиви колективної солідарності); мотиви реалізації групових норм; мотиви стандартів трудової поведінки у групі, професійної солідарності, ділового спілкування тощо. Третя група мотивів пов’язана з вибором та обґрунтуванням альтернатив життєвого циклу особи. До неї входять мотиви соціальної та професійної мобільності, подолання статусно-ролевого та соціально-психологічного дискомфорту тощо. Мотиви виконують різноманітні функції: а) орієнтуюча — функція, за якої мотив спрямовує поведінку працівника в ситуації вибору її варіантів; б) змістоутворююча — функція, за якої мотив визначає суб’єктивну значимість поведінки працівника, надає їй індивідуального змісту; в) регулююча — функція, за якої мотив надає поведінці особи суспільного чи особистого характеру; г) спонукаюча — функція, коли мотив є внутрішнім спонукачем активності особи; ґ) мобілізуюча — функція, за якої мотив мобілізує сили працівника на реалізацію значимих для нього видів діяльності; д) обґрунтовуюча — функція, коли за допомогою мотивів людина пояснює свої вчинки. Трудовий колектив реалізує свої цілі й завдання, головні з яких — випуск продукції, виробництво матеріальних благ, надання послуг тощо. Відповідно до цього у колективі складаються свої соціальні цінності та норми, формуються вимоги до рівня освіти, кваліфікації, індивідуальних характеристик працівника. З іншого боку, людина, яка стала до роботи, має власні життєві цілі, потреби, цінності, стандарти поведінки тощо. Відповідно до них працівник висуває зустрічні вимоги щодо характеру, організації, умов, оплати праці, можливостей професійного зростання. В процесі трудової діяльності й відбувається взаємодія працівника і колективу, їх пристосування одне до одного (адаптація). Трудова адаптація — соціальний процес засвоєння особистістю нової трудової ситуації, який характеризується активною взаємодією особистості й трудового середовища. Функції адаптації працівника полягають у сприянні стабільності колективу, зміцненні його згуртованості; створенні умов для самовираження і самореалізації особистості, розвитку її творчих, соціальних нахилів; забезпеченні умов для соціалізації молоді. Основними видами адаптації працівника є професійна та соціально-психологічна. Професійна адаптація виявляється в оволодінні професійними вміннями та навичками, формуванні професійно необхідних якостей, розвитку стійкого позитивного ставлення працівника до своєї професії. Головним показником професійної адаптації є швидкість освоєння працівником своєї професії. Соціально-психологічна адаптація полягає в ознайомленні працівника з членами колективу, особливостями міжособистісних стосунків, засвоєнні традицій та цінностей, вимог колективу щодо кожного члена. Показниками соціально-психологічної адаптації є встановлення позитивних взаємин з колегами, безпосереднім керівником тощо. Цей загальний настрій поступово утверджується, набуває відносної самостійності, починає активно впливати як на індивідуальний настрій, ефективність діяльності окремих працівників, так і всього колективу, що свідчить про наявність у ньому певного соціально-психологічного клімату. Соціально-психологічний клімат — відносно стійкий і типовий для певної групи загальний емоційний настрій, який формується в процесі спільної трудової діяльності колективу через спілкування між людьми. На нього впливають дві групи чинників. До першої належать чинники макросередовища: суспільно-економічна формація, умови життя людини, особливості великих соціальних груп суспільства, які різняться віком, соціальним станом, національністю. Другу групу становлять чинники місцевого (локального) характеру: виробничі (зміст і характер, рівень організації, умови праці); соціальні (система оплати, стимулювання праці, організація суспільного життя, система інформування); соціально-психологічні (особливості окремих членів колективу, діяльність керівника тощо). Вивчаючи соціально-психологічний клімат, спеціалісти прагнули сформулювати один узагальнюючий критерій, за допомогою якого можна було б його охарактеризувати. Але понині він не сформульований. Загалом показники соціально-психологічного клімату поділяють на об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних належать виробничі показники. Вони свідчать, наскільки клімат сприяє виконанню головних завдань колективу. Групу суб’єктивних показників становлять задоволеність працею та різними чинниками виробничого оточення, стабільність колективу, задоволеність стосунками з керівництвом і колегами по роботі, рівень і частота конфліктів.

57.Роль соціології в дослідженні економічних процесів в Украні.

Соціологія праці й управління нині досить продуктивно розви­вається в Україні. Соціологи беруть участь у різноманітних дослідженнях економічної сфери, насамперед економічної свідомості й поведінки окремих соціальних спільнот-суб'єктів економічної діяльності та насе­лення загалом. Найактуальнішою проблематикою досліджень українсь­ких соціологів є виявлення ставлення респондентів до напрямів і форм економічних перетворень, шляхів виходу з економічної кризи, ставлення до ринку, розвитку підприємництва, до процесів приватизації, ціноутво­рення, до особистого достатку тощо. У навчальному посібнику Г.Дворецької (Соціологія праці. — К., 2001) уміщено інформацію про основні напрями досліджень вітчизняних соціологів у різноманітних сферах соціології праці. Однак передусім, очевидно, слід поміркувати з приводу реального стану економіки сучасної України і тих тенденцій, які простежувалися в її розвитку протягом років незалежності країни, на тлі тих процесів; які відбуваються у світі. Використаємо для цього численні публікації вчених, присвячені 10-річчю незалежності, які безпосередньо торкаються проблематики цієї теми. Насамперед необхідно визначитися щодо загального напряму роз­витку українського суспільства, використовуючи здобутки сучасної економічної соціології і соціології праці та управління. Відомий українсь­кий соціолог В.Хмелько зазначає, що технологічно розвинуті суспільства світу за останнє десятиліття просувалися з індустріально-інформаційної стадії макросоціальної еволюції суспільного поділу праці до стадії інформаційно"індустріальної', на якій найбільша частка сукупної людської праці в суспільстві віддається саме на виробництво інформації, а виробництво і зберігання речових засобів існування за масштабами витрат суспільної праці відсувається на друге місце. Іншими словами, розвинені країни просуваються дедалі більше у напрямку формування постіндустріального суспільства. В Україні ж за останнє десятиліття, як свідчать дані статистики, фактично відбувся процес помітної макросоціальної інволюції (або нега­тивних змін у зворотному напрямку). Тобто замість просування від індустріально-аграрної стадії, де наше суспільство перебувало десять років тому, до стадії бодай індустріально-інформаційної в Україні практично стався відступ до аграрно-індустріальної стадії суспільного поділу праці; на якій суспільне виробництво України перебувало приб­лизно до 50-х рр. минулого століття. Інший український соціолог Є.Голо-ваха називає соціальний устрій сучасного українського суспільства «капіталізованим феодалізмом». Отже, незважаючи на термінологічні відмінності в означеннях реального стану українського соціуму та його економічної сфери, соціологи погоджуються в головному, акцентуючи не тільки на явищах застою, ай регресу, повернення назад, до минулого. Це дає багатьом ученим підставу стверджувати про виникнення в Україні системної багаторічної «рукотворної кризи всього суспільства, яка поставила країну на межу національної катастрофи», про «роки втра­ченого шансу і нереалізованої української мрії» (О.Білорус); про антро­пологічну кризу (О.БЇлий); нарешті, про «загублене десятиліття, зруйновану економіку й пограбований народ» (Ю.Пахомов). Щодо господарства країни на цих обговореннях і «круглих столах» можна було почути про те, що в Україні створилася «квазіринкова (тобто несправжня, фальшиво-ринкова) господарська система» (В.Будкш), що внаслідок провалу політики реформ Україна повернула економіку назад, у бік «ринкової архаїки» (Ю.Пахомов) тощо. ^ Дещо стриманіші в емоційному плані ащнки прозвучали від 305 експертів з проблем економіки, опитаних у червні-вересні 2001 р. Київським міжнародним інститутом соціології. Коротко їхні висновки такі: реалізація економічних перетворень в Україні виявилася гіршою за попередні очікування, на що вказали 78% експертів. На їхню думку, це сталося передусім тому, що Україна не мала чіткої стратегії реформу­вання економіки, а відтак великою мірою залежала від «рецептів» закор­донних радників. До того ж кожний уряд змінював плани економічного розвитку своїх попередників, що призвело до численних хитань і невиробленості якоїсь однієї узгодженої лініїї перетворень. Отже, серед причин регресивного економічного розвитку країни експерти передусім визначили: • відсутність чіткого реформування; • найгірші соціальні якості еліти (такі, як приховане небажання здійс­нювати реформи, соціально-економічний егоїзм, домінування вузько-кланових інтересів над суспільними, корумпованість тощо); • професіональну некомпетентність реформаторів. Останнє означає нездатність знаходити і запроваджувати інноваційні рішення, неспро­можність виробляти стратегічні й тактичні проекти, які були б у змозі позитивно вплинути на зміну економічної ситуації. Окрему групу причин економічної кризи, на думку експертів, станов­лять чинники, пов'язані з недостатньо розвиненими соціальними якостями населення. Академік Ю.Пахомов, директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, з приводу цього вва­жає, що економіка великою мірою визначається саме цими чинниками, або ментальними, соціально-психологічними особливостями населення. Він, а також згадувана група експертів називають такі риси населення України, які значною мірою спричинилися до утворення й поширення кризових явищ: ■/ •відсутність ринкового мислення; •неринкова культура; • соціально-психологічні цінності і традиції, які не дозволяють гро­мадянам ініціативно створювати конкурентне середовище, а також компетентно діяти в ньому; • нездатність виробляти адекватні, суспільно й індивідуально корисні реакції на кризові явища; • залишки зразків економічної поведінки радянських часів; • сліпа віра у доцільність використання чужого досвіду й моделей економічного розвитку, які, перенесені на український ґрунт, нібито здатні миттєво вивести країну на рівень процвітання і добробуту; • сподівання, що все «якось та буде і само собою станеться»; • схильність до спрощення і примітивізації, небажання знати про те, що насправді з нами відбувається; кричуще небажання, нехтування інформацією та знаннями; • унікальна байдужість до своєї долі тощо. Окремо про економічну свідомість і поведінку населення України в оцінці соціологів йтиметься далі. Продовжуючи, зазначимо, що експерти визнали найбільш невдалою реалізацію таких напрямів економічної політики, як прозорість, звітність, боротьба з корупцією в державному секторі, управління державним сек­тором та інституціями, забезпечення права власності та управління на основі принципу верховенства права, а також ефективність державних витрат. Водночас позитивну/задовільну оцінку отримала діяльність дер­жави у сферах: управління інфляцією та поточним платіжним балансом. Отже, теперішній стан економіки країни не можна змальовувати лише чорною фарбою. Згідно з даними офіційної статистики, другий рік поспіль економіка України демонструє те, чого не спостерігалося про-. тягом останніх 10 років минулого століття, а саме — економіка почала зростати. Всі експерти одностайні в тому, що найнижчий пункт еконо­мічного спаду пройдено. Майже всі експерти впевнені, що в найближчі 5 років економіка України почуватиметься краще, ніж сьогодні. Абсолютна більшість експертів (82%) вважає, що економічному зростанню в Україні значною мірою сприяло створення стимулів для залучення прямих іноземних інвестицій. Найважливішими факторами для поліпшення стану економіки України найближчими роками експертами названо: • ліквідацію корупції; • запровадження реального верховенства права і закону; • створення системи ефективного справляння податків; • уникнення суттєвого дефіциту державного бюджету; • створення досконалішої банківської системи; • запровадження ефективного корпоративного управління на під­приємствах державного се"ктору; • сприяння розвиткові нових приватних підприємств; • залучення прямих іноземних інвестицій; • удосконалення системи соціального захисту населення. Тепер звернімося до соціологічних характеристик економічної свідо­мості й поведінки населення України. Одразу ж зазначимо, що серед українських учених нема одностайності стосовно того, що є первинним і визначальним у ланцюгу «людина — суспільство». Одні з них вва­жають, що і стан економіки, і хода реформ прямо визначаються менталь­ними, соціально-психологічними рисами людей. Так, наприклад, ака­демік Ю.Пахомов пише: «Саме від панування духу над матерією (в тому числі економічною) вирішальною мірою залежить успіх реформ». Інші ж (серед них одна з провідних українських соціологів О.Якуба) наголошують, що, навпаки, на економічну свідомість і поведінку людей суттєвий вплив має загальний стан суспільства (у випадку України — кризовий), який, будучи позначений невизначеністю, суперечливістю та непередбачуваністю, позначається на формуванні суперечливої свідо­мості та діяльності людей. Очевидно, в цій ситуації обидва табори науковців мають рацію: об'єктивне і суб'єктивне в житті переплелося так тісно, що зміни в одній ланці цього ланцюга дуже швидко позначаються на іншій, і навпаки. Оцінюючи в такий спосіб реалії незалежної України, можна сказати, що однаково справедливими є обидва твердження: • одним із чинників утворення і поглиблення кризового стану в країні була неготовність людей до різкої зміни соціального устрою та свого місця в ньому; • неготовність людей до радикальних змін була великою мірою наслід­ком браку стратегії реформ та невмінням і небажанням еліти здійсню­вати ці реформи в короткі терміни і з мінімальними соціальними втратами. Соціологи протягом останніх років накопичили багато емпіричної інформації стосовно економічної свідомості та поведінки населення країни. У цій частині теми використовуються дані соціологічних дослід­жень, одержані двома групами дослідників: Інституту соціології НАН України під керівництвом Є.Головахи і Н.Паніної у 1994—2003 рр. та Центру соціальних досліджень ім. О.Разумкова. Аналіз цієї соціологінчої інформації дозволив сформулювати низку узагальнень такого характеру: 1. За роки незалежності в умовах, коли не було радикальних реформ та відбувалося поглиблення економічної кризи в загальному ставленні людей до перспектив ринкового розвитку, поширилася тенденція до дедалі негативнішого оцінювання і економічної ситуації країни в цілому, і орієнтацій людей на ринок, і конкретних кроків у цьому напрямку. За даними моніторингів Інституту соціології НАН України, протягом 2002—2003 рр. відбулося зростання питомої ваги тих, хто виступав за планову соціалістичного типу економіку (з 29,3% до 31,5%) та зменшення частки тих, хто орієнтувався переважно на ринкову економіку (з 6,5% до 4,9%). Біля половини опитаних вважає за можливе поєднати держане управління, облік і контроль з ринковими методами. 2. Негативні тенденції наростали і в оцінюванні різних складових еконо­мічного реформування. Наприклад, 2003 р. більшість опитаних, певною мірою визнаючи доцільність приватизації малих підприємств, заперечувала необхідність приватизації великих підприємств (кількість негативних відповідей порівняно з 1994 р. зросла з 38,4% до 51,8%). 3. Водночас реальний стан економічної свідомості і поведінки людей протягом періоду незалежності важко охарактеризувати однозначно. Основною рисою цього стану можна вважати амбівалентність, суперечливість, розщепленість, притаманні і соціальним групам та спільнотам людей, і окремій людині. Візьмімо, наприклад, ставлення до ринкових перетворень у сільському господарстві. 2003 р. за приватизацію землі виступало 45,2% опитаних, а проти — 29,4%. Ставлення ж до купівлі-продажу землі, тобто до наступного логічного кроку в реформуванні, одержало підтримку лише третини опитаних, тоді як половина респондентів висловилася проти. Або інший приклад: 874% опитаних тош самого 2003 р. оцінюють економічну ситуацію в країні як погану й дуже погану, і водночас половина респондентів підтримує розвиток приватного бізнесу (їх сукупна кількість становить 50,1% порівняно з 43,6% 1994 р.). 4. Протягом років незалежності України відбулася дальша приватизація способу життя людей, коли на перші місця за важливістю для людини висувалися її власне здоров'я, сім'я, друзі. У цій ієрархії особистісних пріоритетів матеріальний добробут посідав 2003 р. четверту, а створення в суспільстві рівних можливостей для всіх — п'яту позиції. Можна сказати, що загальна спрямованість ціннісних орієнтацій людей на тлі дедалі більшої індивідуалізації та уприватнення осббис-того життя позначалася домінуванням матеріальних цінностей у поєднанні зі сподіваннями на допомогу з боку держави. Потреби ж саморозвитку, самореалізації, самоствердження, цікава за змістом робота тощо (тобто нематеріальні духовні цінності й орієнтації) посідають другорядні позиції і є менш значущими для людей. 5. Однак ціннісні орієнтації респондентів досить рідко втілюються у реальність. Так, якщо 2003 р. 83,8% опитаних високо оцінили можливість мати цікаву роботу, то лише 10,1% насправді її мають. Водночас якби була можливість проводити вільний час за бажанням, то 30,1% опитаних більше б відпочивала, нічого не роблячи. 6. Однак економічна криза суспільства, погіршення матеріального стану і зниження соціального статусу людей (2003 р. кількість тих, хто офіційно в даний час не працює, становила 47,4%) співіснує з їхнім поміркованим оптимізмом щодо власного життя (І8,6% опитаних вважають, що вони задоволені своїм життям загалом) і надією на те, що життя повернеться на краще (12,4% відповідей такого гатунку). Лише 21,7% респондентів 2003 р. зазначили, що втратили соціальний оптимізм і надію на те, що стан у країні зміниться на краще. Значне покращення економічних показників протягом 2002-2003 рр. і найвищі серед усіх країн СНД показники економічнго зростання створюють добрий грунт для сподівань на краще життя. Усі ці явища й тенденції, виявлені срціологами, мають прислужитися владі й уряду України для розроблення Дієвішої та ефективнішої економічної політики, прискорення радикальних реформ і процесів приватизації, заходів, спрямованих на соціальний захист найвразливіших верств населення. Сліпе копіювання іноземних моделей економічного розвитку без урахування специфіки посттоталітарного стану навряд чи наблизить Україну до успіху. За допомогою соціології має бути обраний самобутній шлях до процвітання і добробуту, опертий на кращі традиції минулого та реалії сьогодення.

58.Аналіз політичного процесу в сучасній соціології.

Усі ці дослідження завжди виходять на проблеми влади, владних відносин, їх розвитку, функціонування в суспільстві, завдяки чому було сформовано проблемне поле соціології політики, основними елементами якого є:    1. Аналіз політичного процесу та його матеріальної основи. Йдеться про взаємодію політичних і неполітичних інститутів, їх відносини між собою, а також про норми, погляди, світогляд. Основним компонентом системи політичної взаємодії є держава, її інститути, що забезпечують політичний порядок у суспільстві та його цілісність. Соціальна диференціація системи допускає наявність у ній політичних партій, різноманітних громадських організацій, рухів, груп тиску. Їх сукупність становить політичну систему суспільства, функціонування якої забезпечує реалізацію владних повноважень, гарантує керованість усіма суспільними справами. Головним чинником при цьому є держава, у правових компетенціях якої сконцентровані всі важелі політичної влади.    2. Соціологічний аналіз механізму влади, її типологія, функціонування; участь індивідів у здійсненні владних функцій. Соціологічна інтерпретація цієї проблеми полягає не тільки в з´ясуванні, відображенні й представленні інтересів окремих соціальних груп (інтелігенції, молоді, пенсіонерів, робітників, підприємців) у владних структурах, а й у їх здатності конструювати соціальні відносини між людьми, які сприяли б соціальній злагоді.    Інтерес соціологів зумовлений не стільки концепцією влади, скільки базовими параметрами, на яких ґрунтується розподіл владних повноважень та умови соціальної підтримки влади (поєднання особистої свободи та соціальної захищеності громадян, засади соціальної мобільності, ступінь інформаційної прозорості суспільства). Відповідно постає і нове обґрунтування концепції влади на противагу «вольовій» та класовій концепціям, які розглядають владу у веберівському розумінні — як намагання нав´язати волю одного соціального суб´єкта всупереч опору іншого. Подолання такого одномірного підходу до влади (у значенні насилля, володарювання) передбачає тлумачення її як регулятора соціальних відносин, засобу впорядкування соціальної взаємодії. Концепція влади є не тільки засобом організації діяльності політиків, а й засобом раціоналізації дійсності.

3. Політична стратифікація (у контексті відносин держави і суспільства). Пояснити політичний порядок, описати політичні реалії суспільства можливо лише на підставі вивчення взаємодії соціальних груп і державних інститутів, механізмів соціальної мобільності й динаміки соціальних статусів, розподілу ресурсів та зон впливу. Наприклад, згідно з концепцією соціальної стратифікації П. Сорокіна, сукупність соціальних статусів індивідів та соціальних груп, що складають суспільство, створює певний тривимірний соціальний простір, який має економічний, професійний та політичний вияви.    З точки зору політичної стратифікації важливими є параметри, які впливають на ставлення до влади. Для різних типів суспільств ці параметри (за якими одні соціальні групи наділяються більшим обсягом впливу і контролю, ніж інші) можуть бути різноманітними, залежно від рівня розвитку демократичних інститутів у суспільстві, ступеня релігійності населення, його національно-етнічної структури, домінуючих тенденцій у політичному житті. До універсального набору таких політичних параметрів належать:    1. Ранги державної ієрархії. Визначаються вони ступенем впливу на прийняття політичних рішень, кількістю людей, на яких поширюється обов´язковість прийнятих рішень. Наприклад, статус рядового виборця передбачає опосередкований вплив на політичні процеси, на відміну від статусу глави держави. Стратификаційна позиція осіб, які перебувають на державній службі, визначається посадою.    2. Партійна належність. Цей параметр в основному залежить від ідеологічної атмосфери в суспільстві. Наприклад, за багатопартійності політичний статус індивіда, соціальної групи залежить від здатності партії реально впливати на політичне життя країни. У політично нестабільному суспільстві ранжування політичних партій та організацій доводиться постійно коригувати (на підставі рейтингів, експертних досліджень) відповідно до розвитку політичної кон´юнктури.    3. Ранг партійної ієрархії. Вказує на рівень престижу індивіда у межах політичної партії, до якої він належить. Відповідно виділяють партійну еліту, функціонерів середньої ланки, рядових членів.    Параметром політичної стратифікації суспільства можуть бути переконання та орієнтації населення щодо того, який з типів соціального устрою справедливіший за критерієм розподілу цінностей та благ. Нерідко це виявляється в емпіричних показниках — рейтингах довіри до різних політичних партій та інституцій, до певних політичних орієнтацій. На підставі названих параметрів та їх комбінацій виникають різноманітні політичні ієрархії.    Аналіз політичної стратифікації тісно пов´язаний з дослідженням бюрократії, політичних еліт і лідерів. Соціологія аналізує механізми рекрутування (циркуляцію, відтворення) політичної еліти, її склад, субкультуру, канали мобільності та роль у підготовці, прийнятті та реалізації політичних рішень.    4. Політична поведінка. Соціологія політики вивчає всі види політичної поведінки людей, спрямовуючи свій пошук декількома напрямами:    а) дослідження рівня активності людей у конкретному соціальному середовищі під час певних політичних акцій та подій, наприклад, виборчої кампанії. Рівень політичної активності буває різноманітним — від повної пасивності, байдужості до високо заінтересованої участі в політичній діяльності. Його динаміку (зростання, зниження) вивчають, використовуючи репрезентативні опитування, спостереження. Це сприяє раціональнішому прогнозуванню подальшого розвитку політичних процесів;    б) дослідження спрямованості політичної активності та політичних орієнтацій населення, симпатій респондентів до політичних сил, програм, ідей. Результати цих досліджень є досить авторитетною підставою для об´єктивних висновків щодо прихильників і противників політичних курсів, акцій у суспільстві та в межах різних соціальних груп;    в) з´ясування причин і чинників, що формують певний тип політичної поведінки.    5. Соціологія політичної свідомості й політичної культури. Це найпоширеніший тип соціологічних досліджень, який висвітлює ставлення різних соціальних верств до об´єктів політики. Відомо, що політична свідомість виявляється в очікуваннях, уявленнях, орієнтаціях, установках, оцінках, самооцінках, зумовлених політичною реальністю. Тому головне завдання під час її дослідження — з´ясувати константи політичної свідомості (стійкі політичні орієнтації та цінності). Наприклад, у політичній свідомості населення України в останнє десятиліття домінує розрив між офіційними цінностями і цінностями рядових громадян.    Політична свідомість є об´єктивним виявом політичної культури населення, в основі якої — громадянськість, соціальна відповідальність, ангажованість людини у політичному процесі, що і визначає відповідний тип соціальної поведінки. Вивчення соціологічними методами готовності людей до певних форм політичної діяльності є важливим засобом передбачення політичних процесів і подій.    Отже, соціологія політики охоплює розгляд як теоретичних проблем, що вимагають глибокого наукового аналізу, так і практичних, для вирішення яких необхідні емпіричні дослідження. Одним з нових її напрямів є вивчення виборів, електоральної поведінки і політичної участі.

61.Сучасні концепції виборчої поведінки громадян.

Коротко розглянемо зміст основних теорій та концепцій сучасної електоральної соціології.

Один з відомих напрямів – соціально психологічна школа, принцип якої - акцентувати увагу на впливі сімейних традицій та найближчого оточення на вибір політичних партій і їх кандидатів. Так звана демографічна школа намагається пояснити особливості вибору певних партій чи їх кандидатів належністю до окремих груп, деякими стратифікованими та демографічними характеристиками (рівень доходу, професії, релігійна належність, вік і т. ін.). Деякі вчені схильні визначати як домінанту формування електорального вибору передусім ціннісні уявлення та орієнтації. Теорія раціонального вибору та економічного підходу визначає домінантою вибору інтереси та "раціональне аранжування" того, що вигідне для особи, а що ні. Найбільш давньою з усіх теорій електоральної поведінки вважають так звану теорію "класового", або статусного голосування (домінанта - належність до тих чи інших соціальних, класових, етнічних, релігійних, поселенських груп).

Західні дослідники М. Ліпсет. С. Рокон виділили, зокрема, чотири типи соціальних розмежувань, які найбільше впливають на політичний вибір електорату: "робітники - власники", "місто - село", "центр - периферія", релігійні розмежування. В кожній країні, залежно від домінанти того чи іншого модусу: релігія, класовість, етнічність - проявляється і відповідний впливові критерій-чинник, що впливає на електоральну поведінку. Так, Австралія, Нова Зеландія, скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія) характеризуються класовою домінантою на електоральний вибір, водночас релігійний та етнічний фактори досить мало впливають.

Практично є рівним, але невисоким вплив обох факторів у США та Чилі. Досить низький рівен ь впливу класового та етнорелігійного факторів в Ірландії, Японії, Ямайці. Причиною такої особливості типологізації слугують однорідність-різнорідність населення, частина середнього класу в країні, рівень життя, політична культура, етнічна та релігійна одно-різнорідність.

Предметом особливої уваги теоретиків електоральної соціології є так звана соціально-психологічна концепція електоральної поведінки, її ще визначають як сімейно-традиційну теорію, або теорію ідеологічно-партійної ідентифікації. Згідно з нею, фактором впливу на електоральний вибір часто виступають політичні погляди сім'ї, батьків, їх сімейні традиції. Досить високий рівень партійної ідентифікації виборців виявляється в американській політичній культурі, певною мірою у Великобританії, Франції, де місце має так званий "імідж" тієї чи іншої партії та їх протиборство: "республіканці - демократи", "консерватори - ліберали", "соціалісти – націонал-демократи".

Досить актуальним є питання про рівень електоральної активності. Досвід показує, що значний рівень активності виборців у Західних країнах є стабільним і відносно високим. Однак і цьому є свої пояснення: не тільки стійкість політичних позицій, морально-громадянського рівня, але санкціоновані (Австралія, Бельгія, Люксембург, Австрія, Греція, Нідерланди). Крім того, рівень виборчої активності визначається, на думку спеціалістів, швидше рівнем значимості виборів для самих виборців - тут ніби переважають "раціональні" елементи у рішенні і виборі виборця.

Цьому дає обґрунтування так звана гіпотеза "раціонального вибору" (А. Даус, В. Райнер), за якою: раціональний вибір ґрунтується на твердженні, що виборець бере участь у голосуванні, якщо користь для нього особисто від участі перевищує його матеріальні і моральні затрати. Чим більший вплив вони можуть справити на соціально-економічне життя в цілому і конкретно виборця зокрема, тим більшою є виборча активність виборців. Порівняймо, наприклад, рівень активності виборців на референдумі 1990 р. (коли вирішувалася доля незалежності України) і виборів до парламентів у 1998 і 2002 pp. (в останньому випадку народ мало виявив інтересу до виборів і їх значущості).

Всі вищеописані теорії соціології згруповувати у так звані теорії електоральної поведінки, а саме:

■ соціологічну (що пояснює електоральний вибір солідарністю з певними соціальними, класовими групами);

■ соціально-психологічну (яка акцентує увагу на ідентифікації виборців з певними партіями та ідеологіями);

■ теорію раціонального вибору.

62. Соціологія громадської думки, її предмет, категорії, функції.Соціологія громадської думки – спеціальна соціологічна теорія,яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя,політичній, економічній діяльності,соціальному управлінні.

Предмет соціології громадської думки – закономірності, чинники механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оцінного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес. ЇЇ об”єкт – громадська думка як стан масової свідомості і як соціальна інституція.

Вона виконує такі функції:

Оціночна функція. Пов”язана з оцінним навантаженням суджень про суспільні явища, події, процеси. Важливість її полягає в тому, що діяльність людини у будь-якій сфері супроводжується певними оцінками суспільних проблем, свого місця в суспільстві, які відповідно впливають на її мотивацію та поведінку.

Критична функція. Полягає у відображенні громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення.

Діагностична функція. Виявляється у розпізнаванні громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефективності роботи соціальних інс

титуцій і владних структур.

Нормативна функція. Полягає у здатності громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню.

Виховна функція. Сутність її виявляється у виховному впливі на людину, в актуалізації процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції у соціальне життя, формуванні особистісних якостей індивідів.

Вертикальний вимір громадської думки. Передбачає розгляд функцій громадської думки як соціальної інституції, найпомітнішими серед яких є: експресивна, консультативна, функція тиску на владу, директивна.

Експресивна функція. Полягає в тому, що громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює й контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття.

Консультативна функція. Реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем.

Функція тиску на владу. Суть її у тому, що громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень.

Директивна функція. Виявляє себе у виробленні громадськістю рішення щодо конкретних проблем суспільства, які мають імперативний, обов”язковий характер. Прикладом реалізації директивної функції є референдуми, вибори органів влади тощо.

63.Громадська думка: поняття, структура, канали висловлювання, опитування громадської думки.

Громадська думка не є аморфним утворенням. Вона чітко структурована за ознаками, які враховують при її вивченні: суб'єкти громадської думки; об'єкти громадської думки; типи суджень громадської думки; канали висловлювання громадської думки. Суб'єкт громадської думки — групи населення, які є безпосередніми «виразниками» громадської думки. Проблема ця не є простою як з наукової, так і з політичної точок зору. Справді, за якими критеріями встановити, яка думка є громадською, а яка — ні? У радянські часи стверджувалося, що громадська думка — це обов'язково думка «більшості», а тому думка «меншості» не є громадською. Необ'єктивність такої позиції безсумнівна. Адже у кожному суспільстві існують різні соціальні групи, і коли, наприклад, одна з них виступає проти загальноприйнятої точки зору (налічуючи у своїх лавах мільйони людей), то хіба ж можна стверджувати, що така думка не є громадською? Серйозні дискусії точилися щодо того, який «обсяг» суб'єкта є достатнім, щоб висловлена ним думка могла бути врахована як громадська. Стверджувалося, наприклад, що громадською можна назвати тільки думку всього народу. Наприклад, громадською слід вважати думку будь-якої спільноти, але тільки стосовно неї самої чи структури, до якої вона належить. Так, думка виробничої бригади є громадською, коли йдеться про проблеми цієї бригади чи цеху, до якого вона належить. Щодо підприємства в цілому, міста, країни думка бригади, безумовно, не буде громадською, бо вона не репрезентує ці сукупності. Існує ще одна важлива проблема, пов'язана із суб'єктами громадської думки. Специфіка масової свідомості полягає в тому, що вона з певних причин може «генерувати» однакові потреби, оцінки серед представників різних соціальних груп. Отже, навряд чи можна виділяти суб'єкт громадської думки лише, наприклад, за соціально-демографічними ознаками (громадська думка робітників, інтелігенції, підприємців та ін.). Вона відрізняється від групової суспільної свідомості тим, що в один суб'єкт громадської думки «входять» і робітники, і підприємці, і інтелігенція. Звідси бере початок проблема «груп свідомості». Об'єкт громадської думки — сфера життя суспільства (економіка, культура, політика, побут та ін.), яка принципово доступна масам і може викликати їх інтерес. Певні проблеми опиняються в центрі уваги громадської думки під впливом різних чинників. Це — громадський інтерес, який зумовлює проблема; дискусійність підходів (можливість існування різних точок зору на проблему); компетентність громадської думки щодо неї та ін. Проблема об'єкта громадської думки найчастіше постає, коли у прикладних дослідженнях виявляють «ножиці» між питаннями, які цікавлять громадську думку, з одного боку, та питаннями, які висвітлює преса, вирішують органи управління, — з іншого. Наприклад, населення найбільше цікавить проблема цін, а депутати найчастіше обговорюють інші, менш значимі для громадян на той час питання. У таких ситуаціях виникає недовіра населення до діяльності органів влади. Регулярні опитування дають змогу чітко відстежувати ієрархію об'єктів громадської думки, враховувати її у практичній діяльності. Залежно від змісту висловлювань населення існує кілька типів суджень громадської думки. Оціночні судження (найпоширеніші) висловлюють ставлення населення до фактів та явищ дійсності. Аналітичні судження аналізують ставлення населення до фактів дійсності (а не тільки оцінюють). Конструктивні судження програмують соціальні відносини і процеси. Аналітичні та конструктивні судження громадської думки мають багато спільного, тісно пов'язані між собою. Одна з найважливіших характеристик структури громадської думки — це канали її висловлення. Адже громадська думка висловлюється (активно чи пасивно, прямо чи опосередковано) через канали висловлювання, які поділяються на три групи: опосередковані, прямі, спеціалізовані. Опосередковані канали висловлювання громадської думки — це засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення); різні засоби освіти, лекції; документи органів управління, засідання органів управління та ін. Усі ці засоби характеризуються тим, що через них позиція, погляди, оцінки населення висловлюються не безпосередньо, а з використанням «фігури ретранслятора». Тобто наявне «втручання» у зміст різних «текстів» громадської думки. При цьому «коригування» громадської думки відбувається завжди з використанням різноманітних прийомів. Наприклад, публікуючи листи у газеті, зовсім не обов'язково виправляти їх — досить того, що для публікації відбирають їх. Водночас очевидно, що вважати умисним таке «коригування» громадської думки не можна, оскільки це зумовлено здебільшого природою зазначених каналів висловлювання громадської думки. Прямі канали висловлювання громадської думки — особисті контакти працівників органів управління з населенням; листи; збори та мітинги, демонстрації та страйки, які характеризуються прямим, безпосереднім контактом виразника думки з представниками органів управління. Тому ця група каналів значно надійніша. Оскільки позиції населення висловлюються в даному разі прямо, об'єктивність інформації (потенціальна) цілком досяжна, чого не можна сказати з приводу її репрезентативності. Справді, на мітингах і зборах, наприклад, можуть виступати люди, які далеко не завжди висловлюють думку всього населення, а сфера особистих контактів представника органу влади може бути обмеженою і, відповідно, отриманій в цих контактах інформації не вистачатиме репрезентативності. Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки — це опитування із застосуванням наукових соціологічних методів. Опитування дають можливість одержувати надійну і репрезентативну інформацію, нагромаджувати її з широкого кола проблем життя певної території, аналізувати зміни громадської думки в динаміці шляхом проведення повторних, так званих панельних, опитувань з тих самих проблем, встановлювати і прогнозувати закономірності функціонування громадської думки,

Опитування громадської думки можуть відбуватися безпосе­редньо (у так званих польових умовах), за допомогою анкетуван­ня, інтерв’ю через засоби масової інформації (телефон, телеба­чення, радіо, преса, пошта), через комп’ютерні мережі і т. ін.

Техніка опитування полягає в тому, що респондентам пропо­нуються заздалегідь розроблені анкети, які складаються із за­критих і відкритих запитань.

Основну проблему, яку доводиться розв’язувати під час про­ведення опитувань громадської думки, становить правильна побудова респондентського масиву — вибірки. Остання має бути репрезентативною, тобто відповідати структурі населення в цьому об’єкті дослідження (країні, області, місті, районі, селі). Як контрольні параметри вибірки беруть стать, вік, освіту, соціаль­но-професійний статус опитаних, їхні політичні уподобання (у разі потреби).

Досвід показує, що за умов правильної побудови вибірки помилка у прогнозах, скажімо, під час голосування на виборах не перевищує 2 %.

Нерідко в політичній практиці використовують так звані експертні опитування, коли респондентів береться не широкий загал (від кількох сотень до кількох тисяч опитаних), а лише кілька фахівців з проблем політики. За належного добору екс­пертів і відповідного рівня їхньої кваліфікації результати та­ких опитувань можуть бути дуже корисні

66. Релігія як соціальний інститут, її функції у суспільстві Релігія — історично сформований комплекс вірувань, ритуалів, обрядів, символів, заповідей і норм поведінки, зумовлених вірою у надприродні сили, що проявляються у свідомості, стандартах поведінки, соціальних позиціях, релігійній діяльності осіб, що визнають свою приналежність до даної релігійної системи.

Таким чином, релігія завжди являє собою систему вірувань і духовних цінностей, а також практичних дій (культів, ритуалів, обрядів) які формують особливий релігійний світогляд та релігійну поведінку віруючої людини. Отже релігія є і соціальним явищем, оскільки пов'язана із особливою поведінкою та діяльністю людей, і соціальним інститутом, здатним організовувати соціальні суб'єкти, виконувати специфічні функції в суспільстві, і певною общиною людей з однаковими релігійними уявленнями.

Функції релігії - способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини, забезпечуючи процес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття.

Світоглядна функція - її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності поглядів, оцінювань, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють ЇЇ поведінку.

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечення спілкування віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігійного досвіду, розвиток зв'язків між окремими віруючими, між віруючими і релігійною громадою,

Інтегративна функція сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності, згуртованості, знижує конфліктність, натомість посилює суспільну рівновагу та гармонію суспільних відносин.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія як форма суспільної свідомості є надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише відображати їх - виправдовувати, схвалювати чи осуджувати

67. Сучасні форми релігійної поведінки та її значення у житті соціальних спільнот. Соціолог Ч. Глок виділяє такі елементи системи релігійності: почуття та емоції, культову активність, вірування та переконання, знання та уявлення про світ, реалізація вищезгаданих елементів у повсякденному житті. Відповідно цим елементам (незалежно від віросповідання) існують емоційний, ритуальний, ідеологічний, інтелектуальний, поведінковий рівні.

Релігійна віра є різновидом віри взагалі. Функції релігії і церкви як інтегруючих інститутів, що об´єднують великі групи людей на основі спільних релігійних ідей і світоглядних позицій, спираються на здатність людини до віри/вірування. Будь-яка людина, має віру як "підставу сподіваного і доказ небаченого" з приводу священного або несвященного. Базовою ознакою релігії є віра як духовна і філософська категорія. Основними джерелами віри в людському житті виступають природні інстинкти. З давніх-давен людині притаманне відчуття того, що вона не єдина у Всесвіті. Сприйняття Всесвіту не обмежується біосферою, яка доступна для спостерігання людським оком. Ті фізичні реалії, які homo sapiens лише усвідомлює в силу своєї обмеженості, продовжують своє існування в інших вимірах, досягти яких людині можна через віру. Будь-хто бажає бачити себе безсмертним і не може змиритися з думкою про майбутню фізичну тлінність. Неможливо згуртувати людей у релігійні громади, якщо б не було психологічної здатності вірувати.

Релігійна віра виступає як особисте уявлення про сакральне, вплив божественного на особисте та соціальне життя, місце надприродного в системі цінностей. Віра має чотири компоненти: ментальний, емоційний, вольовий і поведінковий. По суті, релігійна віра не потребує емпіричної верифікації, обгрунтування чи підтвердження інструментами науки, яка своїм об´єктом дослідження завдячує досяжному для перевірки об´єктивному світу на відміну від надприродного. Спосіб відображення в релігійній вірі навколишнього світу (раціональний, логічний, чуттєвий та ін.) щільно пов´язаний з особливостями культури і свідомості певної нації. Так, на українську ментальність найкраще лягає кордоцентризм — розвиненість душевного (емоційно-чуттєвого) початку, потреба відчути серцем зв´язок із Богом та світом

68. Поняття та категорії етносоціології (“етнос”, “народність”, “нація”).Як і кожна молода наукова галузь, етносоціологія особливу увагу зосереджує на з'ясуванні сутності й специфіки наукового апарату, базових понять («етнос», «народність», «нація» тощо), формуванні методології досліджень. У цьому процесі конкурують різні концептуальні підходи, розмаїття яких ілюструє багатогранність предмета дослідження. Особливо це стосується одного з базових понять — «етнос», тлумачення якого є своєрідним ключем до розгляду всіх інших. Найпоширенішими є так звані примордиалістські концепції, що поділяють думку про первинний (при-мордиальний) характер етносу, які окреслюють два основні підходи до сутності етнічності як суспільного явища. Соціобіологічний підхід Описує етнос з еволюційно-генетичних позицій (як «поширену форму родинного відбору та зв'язку»). Його прибічники підкреслюють глибоку емоційність взаємозв'язків у людських групах, а також конче необхідне для людини переживання її належності до певної спільноти. Одним з яскравих представників цього підходу є російський історик Лев Гумільов (1912— 1992), який стверджував, що етнос є природною формою існування людини. Розбіжності між окремими етносами коріняться не стільки в культурі чи соціальній структурі, скільки у формах стереотипізованої поведінки, яка є вищою формою адаптації людини до ландшафту. Саме ландшафт як природна «сцена», де розгортається «драма етносу» (накопичення і витрачання «живої енергії», пассіонарності — пристрасті) — головний елемент розвитку кожного народу, кожного етносу. Як соціобіологічне утворення, етнос підкорений природним ритмам життя. Він долає всі стадії розвитку живого організму: народжується у полум'ї «пасіонарного поштовху»; переживає різкий злет свого розвитку, зовнішньої експансії; проходить акмаційну фазу («фазу перегріву»); старіє, переживаючи разом з тим цивілізаційний сплеск, і переходить до старечого животіння, поки не згине зовсім або не відродиться у полум'ї чергового «пасіонарного поштовху». Цикл існування окремого етносу охоплює 1300—1500 років. Явище «пасіонарності», за Гумільовим, виникає під впливом космічного випромінювання, що спричиняє процеси мутагенезу на уражених територіях. Внаслідок мікромутацій у певної кількості представників даного етносу виникає своєрідний «ген пасіонарності», що має прихований (рецесивний) характер. Пасіонарії «живляться» розлитою у ландшафтах існування етносу енергією, акумулюють, виявляють підвищену активність, прагнення діяти. Надлишок енергії вони спрямовують на подолання інерції традиційних стереотипів, норм, систем цінностей. Пасіонарії стимулюють активність інших представників етносу. Водночас пасіо-нарність через свою рецесивність і різке зниження в осіб, які потрапили під її вплив, інстинкту самозбереження, здатна згасати. Етногенез Гумільов розглядав як процес поступової втрати системою пасіонарності. Еволюційно-історичний підхід Пов'язує етнос, етнічність не з біологічними аспектами існування, а з певним соціально-історичним контекстом. Етноси відмінні один від одного не стільки біологічно, скільки культурою, мовою, системами ідентичностей тощо. У вітчизняній літературі довго чи не єдиною побутувала історично-стадіальна типологія етнічних спільнот. Згідно з нею кожній стадії розвитку суспільства відповідала окрема стадія розвитку етнічності. Загалом етнічна стадіальність розглядалася в такій послідовності: плем'я — народність — нація. Розвиток етнічних груп трактувався як поступова еволюція, ускладнення культурних і соціальних рис великих людських спільностей. Відповідно існування етносів у формі племені вважалось особливістю архаїчних суспільств. Етнічна самосвідомість виростала з уявлення про спільність походження одноплемінників від єдиного першопредка. Народність тлумачилася як розвинутіша форма етнічного об'єднання, бо, крім спільного походження, вона характеризувалася територіальною, культурною та мовною спільністю її представників. Формування та існування народності пов'язують із суспільствами докапіталістичної стадії розвитку. Становлення капіталістичної формації зумовило формування нового типу етнічності — нації. Загальноприйнятим для такого погляду є тлумачення етносу, сформульоване відомим російським дослідником Ю. Бромлеєм. Етнос — усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури й психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві (етнонімі). Отже, згідно з еволюційно-історичним підходом, етноси характеризуються певними стійкими ознаками (мова, культура, етнічна самосвідомість, самоназва тощо), які формуються у взаємозв'язку з певними передумовами — територіальними, природними, соціально-економічними, державно-правовими та ін. В останні десятиліття XX ст. дедалі частіше стали вести мову про національний розвиток «бездержавних» народів. До цієї групи відносять етнічні спільноти на території Центральної та Східної Європи (більшість слов'янських народів, серед них і український), інтегруючим чинником яких є не спільність економічного розвитку,- а культура та мова. У зв'язку з політичною підневільністю процес націотворення (Чехія у складі Габсбурзької імперії, Україна як складова кількох держав, народи Югославії під владою Туреччини) реалізовувався в межах «лінгвоцентризму», «боротьби за мову» тощо. Інструментальний підхід Його прихильники, орієнтуючись на сучасне становище народів, пояснюють збереження етнічної ідентичності людей потребами подолання відчуження, що виникає в сучасному суспільстві у зв'язку з посиленням масової культури, зниженням традиційної системи цінностей, прагматизацією буття. Це засвідчує спробу протиставити асиміляторським поглядам (згідно з якими етнічні аспекти у сучасному суспільстві перестають відігравати визначальну роль) концепцію збереження етнічної ідентичності навіть за техногенного суспільства. Саме через етнічну ідентифікацію у людини сучасного суспільства з'являється можливість реалізувати жагу соціальної справедливості, культурної стратифікації тощо. Конструктивістський підхід В основу його покладено тезу, що для етнічного самовизначення замало лише безпосередніх, природних ознак — расових рис, фізіології, «уписуваності» у ландшафт. Для цього потрібні певні «доктриналь-ні», ідеологічні конструкції, які породжуються свідомою діяльністю інтелектуальної еліти — письменників, вчених, політиків. Етнічність як почуття спільності зі своїм народом стає цілком сконструйованим поняттям (звідси — назва підходу), знаряддям досягнення вузьким колом лідерів здебільшого особистих, інколи навіть сумнівних цілей. Такий погляд уразливий для критики, оскільки історична практика свідчить здебільшого про перекручення первинних цілей лідерів національного руху в процесі реалізації їх доктрин. Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність. Етнічна ідентичність — відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи. Вона не є сталою на всі часи, може змінюватися, особливо за тривалих міжетнічних взаємин. У зв'язку з цим в антропології та етносоціології було запроваджено поняття «акультурація», за допомогою якого описують зміни в етнічній ідентичності, етнічному та культурному самоусвідомленні під час тривалого контакту різних за культурою груп людей. Ці зміни стосуються всіх груп, що контактують, але практика свідчить, що домінуюча культура змінюється найменше. Культурні меншини засвоюють (самостійно або під тиском обставин) основні елементи культури домінуючої групи — релігію, стереотипи поведінки, норми тощо. Наявність цих змін є підставою для тверджень про акультураційні стратегії в такому середовищі. Відповідно була сформульована концепція чотирьох головних варіантів акультураційних стратегій. Суть їх полягає в особливостях відповіді представниками етнічних спільнот на два питання: 1) Чи доцільне збереження власної культурної ідентичності? 2) Чи є необхідним розвиток стосунків з представниками інших етнічних груп? Схематично, залежно від відповідей на них, варіанти акультураційних стратегій можна зобразити так: Інтеграція (лат. integratio — поповнення, відновлення) — орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої «мозаїчної культури», де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність. Асиміляція (лат. assimilatio — уподібнення) — витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості. Інколи можлива часткова інтеграція культури меншин у простір титульної культури. Сегрегація (лат. segregatio — відокремлення) — спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень. Фактично вона є вираженням ізоляціоністської політики. Цей термін вживається, коли йдеться про домінуючі етнічні групи; щодо політики національних меншин використовують термін сепаратизм. Маргіналізація (лат. marginalis — межа, узбіччя) — ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови тощо. Здебільшого етнічна ідентичність може бути зафіксована та вивчена на рівні етнічних стереотипів. ЕТНІЧНИЙ стереотип (грец. stereos — твердий і typos — відбиток) — стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об'єкт, продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільноти. Термін «стереотип» щодо соціальних явищ був запроваджений американським дослідником В. Ліппма-ном у 20-ті роки XX ст. і передбачав схематизоване, культурно зумовлене сприйняття навколишньої реальності, що дає змогу спрощувати процес світосприйняття, економлячи при цьому зусилля людини. Пізніше його почали використовувати і щодо проблемного поля етносоціології. Вживання терміна «етнічний стереотип» можливе для окреслення уявлень, що склалися у певної етнічної спільноти стосовно іншої; при вивченні самоописів етнічної спільноти; при описі найхарактерніших рис світосприйняття етнічної спільноти. Наприклад, Ю. Бромлей твердить про існування «моделі світу» (характерної особливості бачення навколишнього простору та місця в ньому людини), властивої певній етнічній спільноті, спричиненої існуванням етнічних стереотипів. Етнічні стереотипи спрощують сприйняття навколишнього світу для представників конкретного етносу, водночас вони допомагають етносу зберігати ідентичність, поширюватися і розвиватися у часі та просторі. Іншою проблемою є визначення таких феноменів, як «народність» і «нація». Орієнтуючись на стадійний підхід до суспільного розвитку, тривалий час побутувала думка, що народність і нація є різними стадіями розвитку суспільства. Народність — мовна, територіальна та культурна сукупність людей, яка склалася історично і передує нації. Народності Починають формуватися одночасно з консолідацією союзів племен. Згодом формується територіальна, мовна, культурна спільність з відповідною самоназвою, але народності не ототожнюються з державами, що починають формуватися, ні територіально, ні мовно. Нація — особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляються в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості. Важливою ознакою нації є внутрішній державний устрій та чіткі державні кордони, у межах яких завершується їх формування. Останнім часом стала поширеною точка зору, згідно з якою відмінність між народністю та нацією є досить умовною, а окремі етнічні групи були закріплені за цими поняттями довільно. За іншими підходами нація, на відміну від народності, містить, передусім, не етнічний, а політичний сенс. Та й у світовій практиці вживається термін «нація» саме у значенні політичної чи громадянської спільноти.

69.Основні риси української етнонаціональної спільноти Серед компонентів етнонаціональної структури українського суспільства більшість фахівців виокремлюють домінуючий або титульний компонент - український етнос, який дає назву державі. Цілком слушною є думка В. Євтуха, який наголошує, що „використання терміну „етнос” у соціологічному ракурсі, особливо коли йдеться про структуру явища, дає змогу з'ясувати валідність теорії „єдиного українського етносу”. Згідно з останньою, всі особи українського походження незалежно від місця проживання (на території України чи за її межами), які тією чи тією мірою виявляють українську етнічність і підпадають під поняття „український етнос” [7, 69]. Тобто українці, які проживають в США, Канаді, Казахстані, Австралії, Аргентині, Німеччині, Чехії та в інших країнах, а також українці, що живуть в Україні, складають український етнос, а тому при розгляді етнонаціональної структури українського суспільства (розуміючи під українським суспільством громадян української держави і тих, хто проживає на її території, не маючи українського громадянства) слід вести мову про частину українського етносу, який на даній території створив державу - Україну і є в ній домінуючим, або титульним. У процесі державотворення брали участь не лише українці, а й ті громадянами України, які не є українцями за етнічним походженням (на момент проголошення суверенітету держави вони складали 27 % населення країни). Ця частка населення за своєю суттю поліетнічна; вона налічує близько 130 етнічних утворень. Такі утворення суспільствознавці позначають термінами „етнічна меншина”, „національна меншина”, „етнічна група” і часто-густо використовують їх як синоніми.

У самому слові „суспільство” закладено поняття „поліетнічність”: „спільство” означає спільне єство, спільне буття українців, префікс „су” вказує на об'єднання спільного буття етнічних українців з представниками інших етносів у межах території України.

Етнонаціональна група - людська спільнота поліетнічного суспільства, яка визнає свою належність до певного етносу, при чому її представники можуть між собою безпосередньо не взаємодіяти, але їх дії узгоджуються з метою творення нації на основі гетерогенних етнічних утворень. Якщо рівень консолідації та ресурсний потенціал такої групи досить високий, то ця етнонаціональна група може прагнути створити власну державу, а згодом і націю.

В етнонаціональній струтурі українського суспільства можна виокремити усталені та неусталені етнонаціональні групи. Усталені етнонаціональні групи - це групи, які живуть в Україні протягом двох чи більше поколінь. Усталеною етнонаціональною групою можна вважати групу, якщо її представники другого (чи більше) покоління досягли працездатного віку. Якщо жоден представник цієї групи, що народився в Україні, не досяг працездатного віку, то ця етнонаціональна група є неусталеною [6, 159].

До усталених етнонаціональних груп належать: титульна (або материнська) етнонаціональна група - це українська етнонаціональна группа; етнонаціональна група, яка може мати статус національної меншини, невизначений статус або статус корінного народу. Неусталені етнонаціональні групи складаються з іммігрантів, які в палітрі поліетнічного суспільства відрізняються своєю етнічною належністю від вищезазначених етнонаціональних груп.

У 1990-х роках Україна вперше за свою історію зустрілася з новою для себе проблемою - масовим в'їздом на її територію громадян інших держав. Розташування України в центрі Європи, на перехресті шляхів між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю, Євразійським і Африканським континентами, поглиблення її участі в міжнародному розподілі праці дають підстави вважати, що імміграційні процеси для України не є тимчасовими. „Частина науковців і фахівців вважають імміграцію негативним явищем для України, якому треба всіляко протистояти, інші, навпаки, вважають, посилаючись на досвід Канади, Австралії, Ізраїлю та деяких ін. країн, які створили свою економіку виключно за рахунок іммігрантів, що при належному державному ставленні до імміграції вона може мати неабиякий соціально-економічний, політичний зиск” [14, 74].

В Україну прибувають також біженці з інших країн. Їх проживання (тимчасове або постійне), транзит через її територію перетворилися сьогодні на суттєвий чинник, який впливає (і чим далі, тим більше) на етнонаціональну структуру. Переважно це вихідці з Афганістану, Анголи, В'єтнаму, Ірану, Іраку, Ємену, Нігерії, Пакистану, інших малорозвинених країн Південно-Східної Азії та Африки. Основна маса іммігрантів прибуває з країн, де зухвало діють злочинні угруповання й терористичні організації, які використовують міграцію для завезення наркотиків, контрабанди, переміщення бойовиків тощо. Для стабілізації ситуації слід віднайти наукові методи, які б сприяли як перетворенню імміграції з переважно негативного сьогодні для України явища на інструмент збагачення держави, так і перетворенню всього поліетнічного складу населення України з фактора слабкості на фактор сили та могутності української держави, української нації.

Отже, етнонаціональна структура складається з етнонаціональних груп, які є спільнотами поліетнічного суспільства, котрі визнають свою належність до певного етносу.

70. МІСТА СОЦІОЛОГІЯ - галузь со­ціології, яка вивчає генезу, сутність і за­гальні закономірності виникнення, функ­ціонування і розвитку міста як елемен­ту соц.-просторової організації сусп-ва. Виникнення М.с. пов'язане перш за все з працями М.Вебера. Ф.Тьоніса. Г.Зіммеля. Перша основоположна публікація - кни­га М.Вебера "Місто" (1905), в якій дово­диться, що соц. структура міста сприяє розвитку індивідуальності, є інструмен­том істор. змін. М.Вебер дав характерис­тику міста як соц. ін-ту. Г.Зіммель роз­крив СОЦ.-ПСИХОЛ. аспекти міського життя, неемоційний, функціональний характер міських контактів. Спільним для них було визнання міського життя, як позбавлено­го індивідуальності. Нова хвиля, пере­важно емпір. досліджень міста пройшла у 20-30-і рр. XX ст. Предметом вивчення стало середовище міст, штучно створене людиною. Стимулом цих досліджень був швидкий ріст міського населення, яке вже до 1920 р. перевищило кількість мешканців сільської місцевості. Досить інтенсивний процес урбанізації в США супроводжувався великим припливом іммігрантів з ін. країн, що створювало чимало проблем. Все це стало причиною того, що амер. соціологія в перші десяти­ліття XX ст. розвивалась як соціологія міських проблем. Амер. соціологи Р.Парк. Е.Берджесс, Р.Макензі, Л.Вірт, Р. і Х.Лінд основне завдання вбачали в знаходженні механізмів просторової організації міста. У 60-і рр. особливу увагу амер. соціологи приділили аналізу причин нерівності і структурних конф­ліктів у містах, У 70-і рр. на основі кри­тики концепції урбанізму Л.Вірта на за­ході склалась т.зв. "Нова міська соціоло­гія" (М.Кастельс, Р.Пел, М.Харлоу та ін.), теорет. основою якої стали структу­ралістські інтерпретації марксизму і кон­цепція панування М.Вебера. Цей новий напрям займався розробкою менед­жерської моделі міста, вивчав міські соц. рухи протесту, соц.-територ. наслідки масового застосування нових технологій. У 80-і рр. соціологи почали широко вивчати вплив нових ("високих") техно­логій на міський і регіональний розвиток. У коло проблем вітчизняної М.с. входи­ло: визначення місця міста в сусп-ві і сис­темах розселення; основні причини появи і чинники, що впливають на розвиток міста; визначення основних підсистем міста і встановлення їх взаємозв'язків; соц. структура населення; особливості міського способу життя і міської куль­тури; характер, спрямованість, цикли відтворення міських підсистем і міста в цілому як цілісного організму; зв'язки з оточуючим середовищем; соц. природа урбанізації; соц.-культ, роль великих міст; міське самоуправління; соц. чинни­ки і наслідки міграції населення; типоло­гія міст та Ін. Структура досліджень формувалась відповідно основних функ­цій міста як середовища життєдіяльності людей.

73. СЕЛА СОЦІОЛОГІЯ галузі, со­ціології, яка вивчаг. сутність і законо­мірності розвитку і функціонування села як соц.-територ. спільності, розробляє основні мстодол. принципи його дослід­ження. Об'єктом дослідження С.с. г сільське населення, а предметом - визна­чення ролі села в сусп-ві і в системах розселення населення; основ, чинники, що впливають на його розвиток; сой. ас­пекти міграції сільського населення; соц. і професійна структура населення; спосіб життя сільського населення, особли­вості соц. клімату села; сільська сім'я; особливості сільської культури і роль масової комунікації у зближенні з міською культурою; організація вільного часу і дозвілля на селі; зв'язки з оточую­чим середовищем і т.д. Значну увагу укр. соціологи приділяють вивченню соц. природи урбанізації села, специфіки розвитку села в умовах фермеризації, приватизації землі, переходу до ринкових відносин, особливостям поселень малих розмірів тощо. Дослідження в галузі С.с. ведуться у тісному зв'язку з досліджен­нями ін. галузей соціології - соціології соц.-класових відносин, соціології праці, соціології сім ї, соціології вільного часу, соціології освіти і т.д.

С.с. виникла на поч. XX ст. у США і мала своєю метою пошук шляхів присто­сування селянського господарства до по­треб суч. індустр. сусп-ва. Одними з перших досліджень в галузі сільської соціології були праці П.Сорокіпа, К.Цим-мермана і К.Гелпіна та ін. Важливе зна­чення мала праця амер. соціолога Ч.Гел-ліна "Соціальна анатомія сільського сус­пільства" (1915). Суч. С.с. вивчає окремі процеси, які відбуваються в сільських спільностях (поселеннях): соц. стратифі­кація, соц. наслідки впровадження нових технологій в сільському господарстві (А.Андерсен, С.Брунер та ін.). У Росії базою для розвитку С.с. були дані земської статистики. Швидко розвиватися С.с. почала в 20-і рр. XX ст., коли був прове­дений шерег соціол, досліджень села в різних регіонах колишнього СРСР. В 30-і рр. такі дослідження були припинені. Відродження С.с. почалось в кін. 50-х -на поч. 60-х рр. і супроводжувалось по­явою ряду наук, праць, які характеризу­ються комплексним підходом до явиш, що вивчаються. Проблему відносин "місто-село" активно розробляли П.І.Симуш і В.І.Старовсров. Питання класифі­кації сільських поселень, міграції насе-лення, соц. структури і трудових ре­сурсів села активно розробляли Т.І.Зас-лавська, Р.В.Ривкіна, Ю.В.Арутюнян. Соціологами аграріями України також накопичений багатий емпір. матеріал. який вимагає теорст. осмислення на рівні завдань, що випливають з нової соц. ре­альності. Серйозний внесок у становлен-* ня С.с. в Україні зробили В.М.НІконен-ко, О.І.Семків, О.І.ГринІв, В.І.Тарасенко, Б.Кузьмін, О. Москві н, Н.Мараєва, В.Чигрин та ін. В останні роки в центрі уваги С.с. знаходяться проблеми ство­рення фермерських господарств, се­лянських спілок, приватизації землі, соціол. діагностики аграрної реформи, демократизації сільського життя, зміни психології селян під впливом міських стандартів тощо.

77 . Поняття, етапи соціологічних досліджень.

Соціологічне дослідження є досить складною справою, потребує серйозної і тривалої підготовки. Надійність і цінність отриманої інформації безпосередньо залежить від оволодіння правилами, технологією його підготовки і проведення. Соціологічне дослідження - система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес. У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи: 1. Підготовчий. Полягає у виробленні програми та інструментарію - анкети, бланка інтерв'ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів тощо. 2. Збір первинної соціологічної інформації. Відбувається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту. 3. Упорядкування та обробка зібраної інформації. 4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.

78. види та функції соціологічних досліджень. Основні функції соціологічного дослідження: - пізнавальна - відкриває нові знання про функціонування і розвиток суспільства та його окремих сфер, про сутність соціальних явищ і процесів, роль людини в них, дає змогу побудувати цілісну картину реального життя соціуму, спрогнозувати його розвиток; - методологічна - забезпечує реалізацію міждисциплінарного зв'язку соціології з іншими науками про людину і суспільство, що зумовлює нові підходи у вивченні соціальної дійсності, важливі відкриття на межі різних наукових напрямів; - практична - полягає у виробленні практичних заходів із вдосконалення соціальної реальності, ефективного соціального контролю за соціальними процесами; - інформаційна - сприяє отриманню соціальної інформації щодо стану і тенденції розвитку явищ і процесів суспільного життя, функціонування соціальних спільнот, груп, окремих індивідів, їх потреб, мотивів, реальної та вербальної поведінки, громадської думки, що формує інформаційну базу пізнання соціальної реальності; - управлінська - забезпечує соціальне управління на всіх рівнях функціонування соціуму, зворотний зв'язок між суб'єктами (владними, адміністративними структурами, керівниками підприємств, організацій) та об'єктами (населенням, окремими соціальними групами, працівниками) управління, вироблення науково обґрунтованих управлінських рішень. ВИДИ За метою виокремлюють: - фундаментальні дослідження - спрямовані на встановлення та аналіз соціальних тенденцій, закономірностей розвитку і пов'язані з вирішенням найскладніших проблем суспільства; - прикладні дослідження - націлені на вивчення конкретних об'єктів, вирішення певних соціальних проблем; За глибиною аналізу виділяють: - пошукові дослідження - за своїми параметрами є найпростішими, вирішують прості за змістом завдання. Застосовують їх тоді, коли проблема, об'єкт або предмет дослідження належить до маловивчених або взагалі не вивчених. Охоплюють невеликі сукупності, мають спрощені програму та інструментарій. Найчастіше використовують як попередній етап більш глибокого масштабного дослідження, орієнтуючи їх на збирання інформації щодо об'єкта та предмета дослідження, уточнення гіпотез тощо; - описові дослідження - покликані створити відносно цілісну уяву про досліджувані явища, процеси. Проводять відповідно до повної програми, застосовуючи чіткий, детально опрацьований інструментарій, здебільшого тоді, коли об'єктом аналізу є відносно велика спільнота людей, з певними соціальними, професійними і демографічними характеристиками. За структурою, набором процедур є значно складнішими від пошукових досліджень; - аналітичні дослідження - полягають не тільки в описуванні соціальних явищ та їх компонентів, а й у встановленні причин їх виникнення, механізмів функціонування, виокремленні факторів, що забезпечують їх. Підготовка аналітичного соціологічного дослідження потребує значних зусиль, професійної майстерності дослідника - аналітичних здібностей, вміння інтерпретувати та аналізувати складну соціологічну інформацію, робити виважені висновки. За методом, застосовуваним у соціологічному дослідженні, виокремлюють опитування і аналіз документів, соціологічне спостереження, соціологічний експеримент. За затратами часу виділяють довгострокові (терміни проведення - від 3 років і більше), середньострокові (від 6 місяців до 3 років), короткострокові (від 2 до 6 місяців) та експрес-дослідження (від 1-2 тижнів до 1-2 місяців). Зважаючи на тип відносин між замовником і виконавцем, соціологічні дослідження бувають держбюджетними і госпрозрахунковими. Держбюджетні дослідження виконують на замовлення державних установ, оплачуються ними; госпрозрахункові - на замовлення окремих підприємств, організацій, фірм, які й оплачують їх виконання. Залежно від способу дослідження об'єкта ( у статиці чи динаміці) виділяють разове і повторне соціологічне дослідження. Разове дослідження інформує про стан об'єкта, його кількісні, якісні характеристики на момент дослідження, відображає «моментальний зріз» соціального явища. Дані, що відтворюють зміни об'єкта, їх напрями і тенденції, можуть бути отримані лише за допомогою повторних досліджень, які проводять через певні проміжки часу. Тобто повторні дослідження проводять кілька разів протягом певного часу на підставі єдиної програми та інструментарію. Серед повторних досліджень виділяють панельні (досліджують зміни одного й того самого об'єкта упродовж певного часу, при цьому обов'язковим є збереження однакової вибірки), трендові (досліджують зміни протягом певного часу на тому самому об'єкті без дотримання вибірки), когортні (досліджують специфічні соціальні сукупності - когорти - впродовж певного часу). Щодо об'єкта пізнання дійсності виокремлюють соціологічні дослідження у сфері управління, промисловості, сільського господарства, науки, освіти, політики, культури, охорони здоров'я тощо. За системою вибору одиниць об'єкта соціологічні дослідження поділяються на монографічні, суцільні та вибіркові. Монографічні дослідження спрямовані на вивчення певного соціального явища або процесу на одному об'єкті, який виступає представником цілого класу подібних об'єктів. У суцільних дослідженнях обстежують усі, без винятку, одиниці об'єкта. Оскільки вони потребують багато часу, значних людських і матеріальних ресурсів, їх проводять рідко. З метою прискорення їх і скорочення витрат найчастіше використовують вибіркові дослідження. Вони обстежують не всі одиниці, що є об'єктом дослідження, а лише їх частину. Мета вибіркового дослідження - на підставі певної кількості обстежених одиниць об'єкта (кількість і характеристику їх визначають за допомогою спеціальних правил, математичних прийомів) скласти висновки щодо досліджуваного явища як цілого. Своєрідне місце у цій класифікації посідають пілотажні (пробні) соціологічні дослідження, які дають змогу оцінити якість інструментарію (анкет, опитувальних листів, протоколів спостереження, процедур, аналізу документів тощо), а також внести необхідні корективи у нього. Наслідки цих досліджень, зафіксовані у робочих документах, впливають на поліпшення методик, інструкцій щодо відбору та організації збирання вихідних даних.

79. Програма соціологічного дослідження: поняття, призначення, компоненти.

Підготовка соціологічного дослідження насичена різноманітними видами робіт, специфічними науковими процедурами, найголовнішими з яких є: - вибір методології дослідження й інтерпретації отриманих даних; - обґрунтування теоретичних засад, логічної послідовності дослідження; - вироблення інструментарію (анкети, бланка інтерв'ю, кодувального бланка для проведення спостереження тощо); - розробка методичних документів для збирання первинної інформації (поради інтерв'юеру, спостерігачу тощо); - формування дослідницької групи відповідно до мети і завдань дослідження - розробників програми та інструментарію, виконавців польових досліджень, спеціалістів з обробки отриманої інформації, аналітиків для підготовки підсумкового звіту; - навчання спеціалістів польових досліджень (інтерв'юерів, спостерігачів та ін.); - розробка програми обробки даних. Кожне соціологічне дослідження починається зі з'ясування намірів і мети замовника, уточнення теми дослідження, визначення термінів і витрат, пов'язаних з ними, з'ясування фінансових, матеріально-технічних аспектів справи. Після цього настає безпосередня дослідницька робота, початок якої пов'язаний зі створенням програми. Програма соціологічного дослідження є науковим документом, що містить схему логічно обґрунтованого переходу від загальних теоретичних уявлень про досліджуване соціальне явище, до використання інструментарію і виконання дослідницьких процедур (збирання, обробки та аналізу інформації). Вона є стратегічним документом, який дає змогу зробити висновки щодо концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати його результативність. Програма виконує методологічну, методичну, організаційну функції. Їх реалізація впливає на структуру програми, яка складається з методологічної та методичної частин. Методологічна частина програми охоплює такі компоненти: - формулювання та обґрунтування проблеми; - розробку мети і завдань дослідження; - визначення об'єкта і предмета дослідження; - системний аналіз об'єкта дослідження; - формулювання робочих гіпотез дослідження; - інтерпретацію та операціоналізацію основних понять дослідження. Методична частина програми передбачає: - розробку стратегічного плану дослідження; - визначення досліджуваної сукупності, розробку вибірки дослідження; - вибір і опис методів збирання первинної соціологічної інформації (опитування, аналіз документів, спостереження, експеримент); - обґрунтування логіки аналізу та інтерпретацію зібраної первинної соціологічної інформації за розробленим інструментарієм; - опис схеми аналізу отриманих даних. Створення програми починається з окреслення проблеми дослідження, тобто з визначення предмета і мети дослідження (наприклад, дослідження громадської думки щодо майбутніх виборів, вивчення попиту населення на певні товари, тенденцій злочинності серед певного прошарку населення, з'ясування становища молоді на ринку тощо). Отже, предметом дослідження є реальні життєві протиріччя, які створюють проблемну соціальну ситуацію, для вирішення якої необхідна правдива, оперативна, науково обґрунтована інформація. Соціальна проблема - суперечлива ситуація реального життя, що має масовий характер і стосується інтересів соціальних спільнот, груп. Соціологія використовує різноманітні підходи до визначення типу соціальної проблеми, беручи за основу мету дослідження, носія проблеми, масштаби її поширення, час дії, глибину суперечності, що створює проблему. Відповідно до мети виокремлюють гносеологічні (логіко-пізнавальні) і предметні проблеми. Гносеологічні проблеми спричинені нестачею інформації про стан, тенденції функціонування соціального об'єкта. Тобто народження проблеми зумовлене недостатністю знання про певні процеси, явища соціального життя. Предметні проблеми - це суперечності, зумовлені зіткненням інтересів соціальних спільнот, інститутів, які дестабілізують їхню життєдіяльність і стимулюють до активних дій. За носіями виділяють такі види соціальних проблем: проблеми окремих соціальних груп (соціально-демографічних, національних, професійних, політичних та інших); проблеми соціальних інститутів, конкретних виробничих підприємств, державних закладів та установ, закладів освіти, організацій тощо. За масштабами поширеності соціальні проблеми можуть бути державними, регіональними, локальними, відповідно до часу дії - нетривалими і довготривалими. Беручи за критерій глибину суперечностей, можна виокремити однопланові (стосуються одного аспекту соціального явища, процесу); системні (характерні для багатьох елементів соціального явища, процесу) і функціональні (спричинені порушенням глибинних зв'язків у механізмі функціонування соціального явища або процесу) соціальні проблеми. Для того щоб сформулювати соціальну проблему, необхідно: - на підставі аналізу документів замовника скласти уявлення про реальну проблемну ситуацію; - провести розмову з керівниками і працівниками організації-замовника з метою отримання додаткової інформації щодо проблемної ситуації; - проаналізувати наукову літературу, статистичні матеріали, дані інших досліджень (соціологічних, економічних, політологічних тощо) для остаточного завершення інформаційного пошуку. З'ясування проблеми дослідження є надто важливою справою, оскільки помилки помножуються на всіх наступних стадіях. Потрібно розрізняти реальні й надумані, міфічні, соціальні проблеми; уникати дослідження вельми масштабних соціальних проблем, що може призвести до ускладнення інструментарію, непередбачених матеріальних і часових витрат на проведення дослідження та зробить його громіздким і малоефективним; прагнути до якомога точнішого, конкретнішого формулювання проблеми, що дасть змогу грамотно та оперативно провести соціологічне дослідження і розробити адекватні рекомендації. При цьому необхідно розрізняти проблеми соціальні й наукові. Як відомо, соціальна проблема - це життєве протиріччя, яке потребує вирішення. Неможливість вирішення соціальної проблеми існуючими засобами і методами змушує вдатися до наукового пізнання. Наукова проблема повинна більш-менш точно відображати проблемну соціальну ситуацію. З'ясування власне наукової проблеми дає змогу зафіксувати, з одного боку, наявність соціальної проблеми, а з іншого - відсутність або застарілість шляхів, способів її вирішення. Постановка наукової проблеми означає вихід за межі вже вивченого у сферу того, що тільки починають вивчати. Проблема дослідження завжди передбачає свого носія - певну спільноту чи групу, їх діяльність. Тому об'єктом дослідження найчастіше є те, що містить соціальне протиріччя і породжує проблемну ситуацію. Об'єкт соціологічного дослідження - певна соціальна реальність, яка потребує цілеспрямованого вивчення (соціальні спільноти, суб'єкти, процеси у їх конкретних, відносно завершених станах та взаємодії). Об'єкт дослідження існує в соціальній реальності незалежно від дослідника. Предмет дослідження має штучне походження, оскільки формулюється дослідником відповідно до мети і завдань дослідження. Предмет соціологічного дослідження - найбільш значущі з теоретичної або практичної точки зору особливості, сторони об'єкта, які необхідно дослідити. Один і той самий соціальний об'єкт може мати багато особливостей, якостей, сторін, які відображають певну його характеристику. Тому вибір предмета дослідження передбачає чітку постановку проблеми, формулювання мети і завдань дослідження, системний аналіз його об'єкта. У реальному соціологічному дослідженні визначення об'єкта і предмета іноді зумовлює певні труднощі. Тому програма дослідження обов'язково передбачає системний аналіз об'єкта, основною метою якого є побудова гіпотетичної (концептуальної) моделі об'єкта з урахуванням комплексу його елементів, зовнішніх і внутрішніх зв'язків. Такий аналіз об'єкта дослідження дає змогу: - зафіксувати його складові, зовнішні та внутрішні зв'язки; - описати механізм його функціонування і розвитку; - встановити головні й другорядні чинники, що визначають цей механізм; - конкретизувати проблемну ситуацію; - з'ясувати предмет дослідження; - визначити й проінтерпретувати основні поняття дослідження; - розробити робочі гіпотези; - виокремити категорії та одиниці аналізу. Важливим у системному аналізі є встановлення сукупності чинників, які впливають на об'єкт і визначають напрями і тенденції його функціонування та розвитку. Тому дослідник повинен виокремити та описати якнайбільше цих чинників, встановити їх значення, зв'язок, силу і специфіку впливу. Загалом чинники класифікують на загальні (характерні для всього класу подібних об'єктів), специфічні (характерні для конкретного об'єкта), зовнішні (знаходяться у навколишньому середовищі), внутрішні (містяться у самому об'єкті), функціональні (визначають функціональні зв'язки елементів об'єкта), структурні (забезпечують спосіб зв'язку елементів об'єкта), генетичні (зумовлюють походження і послідовність станів об'єкта), об'єктивні (їх дія не залежить від функціонування об'єкта), суб'єктивні (залежать від функціонування об'єкта), прямі (результати їх впливу виявляються безпосередньо), опосередковані (результати їх впливу проявляються у взаємодії з іншими факторами), індивідуальні (пов'язані з діяльністю окремих учасників), колективні (пов'язані з діяльністю соціальної спільноти, групи, колективу).

До складу основних компонентів програми соціологічних досліджень представники різних шкіл та напрямів відносять компоненти і категорії, зміст яких відображає їх світогляд, рівень та напрям пізнавальних зусиль, можливості використання різних методів при вирішенні завдань. Скажімо, прихильники позитивістської орієнтації основну увагу концентрують на пошуках вихідних фактів та фактологічного матеріалу як засад для обґрунтування тих чи інших положень або висновків. Намагаючись розкрити смисл та витоки гуманістичного напряму пізнання, екзистенціалісти зосереджують основну увагу на окремій особі, на рушійних силах її душі, особливостях почуттів, складі мислення тощо. Прихильники тоталітарної системи зорієнтовані на визнання класових ознак суб'єкта діяльності, що здебільшого виправдовувало боротьбу без усвідомлення глибини та цілей. Кожен з напрямів пізнання має певні переваги та недоліки, науково спроможні та методологічно деформовані підходи. Дослідники, які прагнуть об'єктивності своїх висновків, повинні враховувати, що: 1) за зіткненням протиріч треба бачити сенс боротьби як засобу досягнення гармонії та соціальної злагоди; 2) віддаючи належне особі, не можна ігнорувати якісно нові ознаки духовних та матеріальних потенцій колективів, інститутів та суспільства загалом; 3) зосередившись на певній настанові (інтеракція, відношення, діяльність, факт, конфлікт, матерія тощо), недоцільно випускати з поля зору діалектичний метод пізнання. Більшість спеціалістів розглядає основні положення програми соціологічних досліджень як умову методологічних орієнтацій дослідника, вдаючись до таких понять, як світогляд соціологів, їх методологічні диспозиції, наукова парадигма та ін. За протистояння світоглядних, політичних систем ці вихідні позиції означали належність до тієї чи іншої системи пізнання. Відповідно в колишньому СРСР серед основних умов формування програми соціологічного дослідження фігурували не світовий рівень науки, а тільки рівень «марксистсько-ленінської соціології». Насправді на рівень та якість програми соціологічного дослідження впливатимуть рівень світової науки та суспільства в цілому, а також ступінь їх відображення в свідомості соціолога чи дослідницьких структур. До головних компонентів програми відносять «вихідну методологічну парадигму» — світоглядну позицію дослідників, яка обумовлює методи, логіку та результати соціологічного дослідження. Наступний компонент програми — мета дослідження, яка об'єднує інтереси вчених та замовників. Недостатня з'ясованість, а тим більше відмінність у трактуванні мети дослідження може спричинити значні розбіжності між дослідниками та замовниками не тільки у процесі виконання робіт, але й щодо тлумачення результатів. Ці ж небезпеки підстерігають дослідницькі колективи, коли в них наявний різнобій цілей. Визначивши мету дослідження, договірні сторони легше доходять згоди щодо засобів його реалізації, серед яких — матеріальні, моральні, методичні, технічні та ін. «Ми, — писав Гегель, — ставимо собі в житті цілі. При цьому думаємо про те, якими засобами зможемо їх досягти. Мета є тут загальне, керуюче, і ми володіємо засобами та знаряддям, діяльність яких ми визначаємо відповідно до цілей». Акцент, зроблений Гегелем на тому, що мета діяльності визначає знаряддя та засоби її досягнення, справді є виправданим, хоча й досі не всі поділяють думку, що мета дослідження багато в чому обумовлює його логічний, методичний лад та кінцевий результат. Таким чином, мета дослідження може бути визначена як мотивування системи упорядкування засобів одержання кінцевих результатів. До найбільш суттєвих і недостатньо з'ясованих відносять категорії «об'єкт», «предмет» та «проблема» соціологічного дослідження, які становлять третій компонент програми. Щодо визначення їх змісту та взаємодії існують різні думки. Менше це стосується поняття «проблема» та її ролі в соціологічному дослідженні, оскільки без осмислення проблеми наукова і практична значимість дослідження дорівнюватиме нулю, тобто без проблеми не існує і самого дослідження. Предмет соціології — це пізнання законів, принципів та механізмів становлення і змін лише тієї частини буття природи, діяльність якої обумовлена рухом соціальних форм матерії. Отже, вихідним у співвідношенні цих трьох категорій є поняття «проблема», яка визначає рівень та характер соціальних протиріч. Вони, в свою чергу, зумовлюють інтерес як замовника, так і виконавців соціологічного дослідження. Згідно з цим тлумачаться такі компоненти програми, як предмет та об'єкт соціологічного дослідження. Предмет соціологічного дослідження — конкретизований проблемою цілісний фрагмент соціальної реальності, тобто окрема особа, сім'я, група, колектив чи їх сукупність, інститут або їх система, спільнота, суспільство в цілому чи сукупність суспільств. Об'єкт соціологічного дослідження — будь-який аспект, рівень чи зріз соціального явища, спроможний науковими методами сприяти пізнанню досліджуваного предмета. «Об'єктом може бути все те, що явно чи неявне містить соціальне протиріччя і породжує проблемну ситуацію. Об'єкт соціологічного дослідження — це те, на що спрямований процес пізнання» (В. Ядов). Четвертий компонент програми — завдання дослідження, які поділяють на основні та допоміжні, першо- та другорядні, тобто є ієрархізованими засобами досягнення мети. Наприклад, коли метою дослідження є пошук шляхів підвищення якості управління, то основним завданням має бути визначення головних шляхів з багатьох можливих. Допоміжні завдання можуть бути спрямовані на різні аспекти вирішення основних. П'ятий компонент — понятійно-категорійна структура дослідження. Цей етап формування програми дуже відповідальний щодо забезпечення змістовності дослідження, він є своєрідним методологічним гарантом достовірності й надійності соціологічної інформації. Однією з головних вимог цього процесу є визначеність дослідників з тезаурусом понять (сукупністю понять з певної галузі науки) та логікою їх взаємозв'язків. Наприклад, якщо раніше зміст та напрям зусиль дослідників багато в чому визначали такі поняття, як «соціалістичний спосіб життя», «трудящі маси» і таке інше, то зараз такий понятійний апарат навряд чи спроможний мати наукову та практичну цінність. Шостий компонент — моделювання шляхів вирішення досліджуваної проблеми. Моделювання — процес формування уявлень про досліджувану проблему у формі образів, схем чи знаків, які дали б змогу аналізувати цю проблему та вишукувати засоби її вирішення. Засоби моделювання повинні бути комплексними, тобто вони не мають обмежуватись окремими з них (математичними, технічними, економічними, історичними, правовими тощо). На жаль, нерідко домінують моно-предметні моделі, описові, в яких принцип системності моделювання здебільшого не витримується. Сьомий компонент програми — вироблення гіпотез дослідження, тобто таких припущень, які, на думку дослідників, здатні пояснити сутнісні ознаки досліджуваного об'єкта. Особливістю цього етапу є можливість здобуття нових знань. Саме гіпотетичне опрацювання варіантів вирішення основних та допоміжних завдань дослідження дає поштовх фантазії, стимулює пошук нетрадиційних припущень та висновків. Восьмий компонент програми — планування дослідницьких робіт. Найчастіше йдеться про вироблення стратегічного та робочого планів. Стратегічний план схематично відображає принципові аспекти усього циклу дослідницьких процедур, тобто конспективно встановлює зв'язки та переходи від одного періоду робіт до іншого, спираючись на цілі та зміст дослідження загалом. Детальніші (робочі) плани дають змогу краще організувати найважливіші «підсистеми» дослідження, у тому числі формування вибірки, етапів збору, обробки та аналізу інформації тощо. При цьому типи стратегічних, робочих планів можуть бути різними — понятійними, пошуковими, експериментальними тощо. Дев'ятий компонент програми — вироблення методики дослідження, тобто сукупності програмне впорядкованих історичних, логічних, технічних, організаційних, інформаційних, процедурних та інших засобів, спрямованих на досягнення цілей і завдань соціологічного дослідження. Десятий компонент програми — забезпечення зв'язку між усіма компонентами програми. Категорія зв'язку багаторівнева, змістово трансформується щодо вимог об'єкта пізнання. У соціологічному дослідженні принцип зв'язку конкретизується через прямі та зворотні інформаційні потоки, а також у діях спеціалістів з корекції та контролю виконавчих зусиль. Останній компонент програми — підготовка звіту. Розрізняють проміжні та підсумкові звіти. Програмні настанови до звіту повинні включати додержання вимог його змістової та формальної відповідності науковим стандартам та цілям дослідження. Дотримання формальних вимог забезпечується підготовкою звіту з урахуванням спеціального стандарту, де зазначено такі обов'язкові елементи, як титульний лист, зміст, перелік виконавців, реферат, вступ, змістова та заключні частини, додатки. Змістові аспекти звіту забезпечують максимальною реалізацією кожного з вищенаведених компонентів, запорукою чого має бути професіоналізм виконавців.