Роль соціологічного знання в розвитку суспільства

Характер впливу соціології на суспільне життя зазнає значних змін. Цей вплив зумовлений, по-перше, тим, що являє собою соціологія, по-друге, за яких умов вона функціонує. Раніше зверталася увага на особливу роль соціології за часів? змін, у період рішучих і швидких змін. Саме у такі періоди, як вважають, найбільш значимою є соціологічна теорія, точніше - "велика теорія", яка дозволяє осмислити те, що відбувається.

У соціологічній літературі, проте, висловлюється точка зору, згідно з якою соціологія загалом - дитя доби широких соціальних перетворень, які характерні для останніх двохсот років. "Розвиток та актуальні проблеми соціології, - як вважає, наприклад, Ентоні Гідденс, - необхідно розглядати у контексті тих змін, які сформували й продовжують формувати сучасний світ. Ми живемо у світі обсягових соціальних перетворень"[16, с. 62].

Саме ця обставина зумовлює активну роль соціології у суспільстві, яка виражається передусім, на думку Е.Гідденса, в тому, що соціологія пов'язана з соціальною критикою. Проте соціальна критика не є єдиною ба навіть головною функцією соціології. Соціологія виконує багатоманітні функції й головною серед них є функція пізнавальна, яку виконує будь-яка наука.

Соціологія дає знання про світ, в якому ми живемо. При цьому знання описове, фактичне має аніяк не менше значення, ніж знання теоретичне, яке пояснює. Факт, установлений наукою, "бачиться" інакше, ніж той, з яким маємо справу у повсякденному житті. Хоча це факт нашого життя, наукове бачення "бачить глибше", позаяк фіксує прояв загального, типового й повторюваного. Наукове розуміння соціального світу, в якому людина живе, - найважливіша ознака освіченості людини та суспільства.

Представник соціально-критичного напрямку в соціології Ентоні Гідденс має рацію стосовно того, що "соціологію можна розглядати як якесь нейтральне інтелектуальне заняття у відриві від практичних наслідків соціологічного аналізу для тих, чия поведінка є предметом цього аналізу". Але це врахування не означає, що соціолога не турбує "чистота" знання. Навпаки, врахування того, на які соціальні дії результати соціологічної діяльності орієнтують суспільство, загострює почуття відповідальності соціолога за ті конструктивні пропозиції, які він робить

5.Соціологічна концепція О. Конта. Огюст Конт (1798-1857) вперше застосував поняття соціології, яку вивів зі штучної класифікації наук (від математики до соціології за двома критеріями: абстрактність/конкретність – абстрактні розглядають закони певних груп явищ, а конкретні застосовують закони до певних явищ, та розподіл наук на 6 абстрактних теоретичних дисциплін – лінійна система класифікації:математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія). Використовував термін “соціальна фізика”, але потім, коли це ім*я почали застосовувати до демографії, видумав соціологію. Відокремлення наук від метафізики та теології – головна ідея позитивізму Конта. Термін “позитивний” Конт вживає у п*ятьох значеннях: 1)реальний – протилежність химерному; 2)корисний – протилежність непотрібу; 3)визначений – протилежність амбівалентному; 4)точний – протилежність неточному; 5)”+” в противагу “-“. Позитивізм за Контом мусить відмовитися від питань, що не мають відповіді – про суть та сутність явищ, а особливо про причину. Наука пізнає не суть, а лише феномен. Суспільствознавство повинне вивчати ті явища, які можна спостерігати. Орієнтація на природничі науки з їхнєю конкретністю об*єкта і точністю методів. Предмет соціології – первинна реальність – суспільство в своїх цілісності та взаємозв*язку, таке, яким воно сприймається почуттями та спостереженнями. Методи соціології, за Контом – по-перше, спостереження (основний метод: а)пряме; б)непряме (опосередковане)), по-друге, експеремент: а)безпочередній – спостереження за розвитком явищ під впливом спеціально створених для того умов; б)опосередкований – вивчення патологічних відхилень, дивіацій в суспільстві, по-третє – порівняння, співставлення різних типів суспільства, різних соціальних класів, людства та тваринних спільнот з метою виявлення спільних законів, по-четверте – історичне порівняння різних послідовних станів.

6 .Соціологічна концепція Г. Спенсера. Герберт Спенсер – продовжувач справи Конта. Центральним поняттям висуває поняття еволюції. Еволюція – інтеграція матеріх, переводить матерію з невизначеної незв*язаної однорідності у визначену зв*язану. Проходить скрізь однаково, але має три етапи: 1)неорганічний; 2)органічний; 3)надорганічний. Це цикл. Два типи еволюції – проста і складна. Проста – кількісна інтеграція елементів, а за складної відбуваються певні перетворення. Порівнює суспільство з організмом. Одна з основних робіт його називається “Суспільство є організмом”. Аналогії та відмінності: 1)Як і біологічний організм, суспільство росте, збільшується в об*ємі, з маленьких держав виростають великі імперії; 2)По мірі росту суспільства його структура ускладнюється, так само й структура організму; 3)по мірі росту суспільства відбувається диференціація його структур та функцій. Відмінності між Контом та Спенсером у розумінні соціології та питання: що було перше – індивід чи соціум?У Конта першим був соціум, а вторинним – індивід, у Спенсера ж навпаки, з індивідів утворюється ціле.

9.МАРКСИСТСЬКА СОЦІОЛОГІЯ - термін, що з'явився в літературі з часів смерті Маркса на грунті його праць. Більша її частина була критичною, й ба­гато чого в ранній соціології, напр., соці­ологія М. Вебера, формувалась частково під впливом критики Маркса. Існував та­кож марксистський в широкому ро­зумінні напрям у соціології, пов'язаний з переосмисленням доробку Маркса, хоча власне термін "марксистський" у наш час використовується настільки широко, що починас втрачати будь-який сенс. У со­ціології існус декілька галузей, в яких праця Маркса була продовжена при­наймні із збереженням деяких принципів його вчення: 1) аналізуючи класову структуру, деякі ранні марксисти напо­лягали на перегляді класової теорії Мар­кса, пояснюючи не тим, що с, відсутніми реальні ознаки падіння капіталізму чи загострення класової боротьби. Чимало зусиль було витрачено для пристосуван­ня основної ідеї Маркса про неминучість конфлікту між працею та капіталом в умовах суч. капіталізму. У результаті з'явилися нові теорії соц. класу, що вра­ховували зміни у зразках володіння влас­ністю, зростання середнього класу та зміни у відносинах на виробництві. Окрім того, деякі марксисти, зокрема,В.І.Ленін та Д.Лукач, аналізу­вали класову свідомість як передумову класової боротьби; 2) в межах політ, на­уки теза про те, що держава є зброєю керуючого класу, звільнила місце склад­нішому аналізу держави як ін-ту, віднос­но автономного від правлячого класу, чуттєвого (в силу механізму парламент­ської демократії) до політ, тиску з боку робітничого класу, однак у підсумку такого, що підтримус Інтереси капіталу; 3) перегляд економ, теорії Маркса відбився у визначенні дослідниками різноманітних функцій капіталу та в заці­кавленні до монополістичної фази роз­витку капіталізму, що помітно відріз­няться від ранньої, конкурентної фази, характерної для часів Маркса; 4) рисою, що відрізняє капіталізм XX ст., відзначе­ною Леніним, була його здатність до опа­нування ринків країн, що знаходяться в ситуації залежного розвитку, до колоні­зації цих країн та контролю над ними. У більшості досліджень, що грунтуються на ленінському описі імперіалізму, збере­ження феномену і належного розвитку по­в'язувалося з потребою капіталізму в експансії; 5) в основному соціологія Маркса XX ст. звернена до аналізу ідео­логії. Зокрема, вказувалося на те, що жи­вучість капіталізму значною мірою зу­мовлена силою ідеол. контролю, що здійснювався пануючим класом. Дослід­ження ідеол. контролю часто грунтували­ся на ідеї гегемонії у тому вигляді, в яко­му її уявляв Грамші чи представники Франкфуртської школи; 6) для Франк­фуртської школи з її критичною теорією, а пізніше - для Ю.Хабермаса та послідов­ників Л.Альтюсера, характерним є стійке зацікавлення щодо дослідження філософії та методології марксизму. Частіше при цьому дослідження методології марксиз­му було пов'язане з намаганням звільнити його від позитивізму; 7) більшість соціо­логів використовували праці марксистсь­ких істориків, які займалися аналізом соц. зміни з т.з. класової боротьби, намагаю­чись застосувати поняття "спосіб вироб­ництва" до істор. аналізу. Див.: Влада; Історичний матеріалізм; Капіталізм; Комунізм; Ленінізм; Соціалізм,

10..Загальна характеристика психологічного напряму в соціології. Основна концепція – Вебера (1864-1920). Понад усе ставиться індивід, а причина розвитку суспільства – культурні цінності, віра в інтелігенцію. Тільки індивід посідає мотиви, цілі, інтереси та свідомість. Соціальна статистика та пошук мотивів – взаємодоповнюючі частини соціологічного дослідження. Теорія соціальної дії. Ідеї Вебера – підвалини сучасної соціології. БІХЕВІОРИЗМ (англ. ЬеИсміоигіхт < Ьеіюуіоиг - поведінка) - один з важли­вих напрямів психології і позитивістської соціології, який набув широкого поши­рення у 20-ті рр. у США, і предметом свого дослідження вважає поведінку дей, сприймаючи її як лише фізіолоп реакції на вплив зовнішнього середови­ща (стимули) Основоположником Б. є амер. психологи Е.Порндайк (І 874-1949) і Дж.Б.Уотсон (1878-1958). Поло­ження і методи Б. були перенесені із пси­хології в соціологію, антропологію, пе­дагогіку та ін. науки про поведінку. В дещо оновленому, "пом'якшеному" виді ідеї і принципи Б. розвивалися в подаль­шому в нсобіхевіоризмі (Е.їолмен, К.Халл та ін.). Б., як правило, не визнає якісної різниці між поведінкою людей і тварин, стверджуючи, що психологія по­кликана вивчати не свідомість, а пове­дінку людей, то є доступною для безпо­середнього спостереження. Див.: Пози­тивізм.

11. Соціологія Е. Дюркгейма. Головна особливість концепції Дюргкейма: соціальне треба пояснювати соціальним. Він сформулював свій основний постулат: “Соціальні факти треба розглядати як речі, вони існують поза людиною та здійснюють на неї примусовий вплив.” І лише завдяки цим соціальним фактвм можна пояснити вчинки людини. Структура суспільства – сукупність соціальних фактів у їх взаємодії та взаємозв*язку. Саме Дюркгейм вводить поняття “соціологізм”: 1)Метод обгрунтування самої науки з предметом і поняттями науки; 2)Особливий підхід до соціальної реальності, розуміння та пояснення цієї реальності. Соціологія у Дюркгейма – не лише специфічна наука, а ще й Наука Наук. Концепція розподілу праці – та сила, що об*єднує людей у суспільстві. Завдяки розподілу праці реалізується принцип солідарності. В залежності від якості та рівня тої солідарності він виводить концепцію розвитку суспільства від механічної до органічної солідарності. Та солідарність, що об*єднує людей в суспільстві – органічна, грунтована на спеціалізації та розподілі праці. Механічна солідарність поглинає індивіда. Проблема нормального та патологічного. Поняття аномії: аномія – принцип недійовості у суспільстві старих норм та цінностей, коли нові норми ще не з*явилися або працюють не повністю. Також вивчав самогубства. Типи: 1)егоїстичний (людина ізольована від суспільства, яке не цікавиться індивідом); 2)альтруїстичний (коли групові цінності та норми цілком поглинають індивіда); 3)аномічний – коли відбувається криза в суспільстві; 4)фаналістичний – коли відбувається підсилення контролю групи над індивідом.

12. Соціологічні погляди М. Вебера. Макс Вебер – фундатор “розуміючої” соціології та теорії соціальної дії. Ввів в соціологію поняття “ідеальний тип”, який розглядає не як тип пізнання, а засіб, що дозволяє розкрити спільні правила якихось дій або вчинків. Ідеальний тип за Вебером дозволяє трактувати історію та соціологію як два напрями наукового інтересу, а не дві різні дисципліни. Соціологія Вебера вивчає поведінку людини та вкладає в її дії та вчинки певний сенс. Толму дії людини набувають характер соціальної дії, і в ній присутні 2 моменти: об*єктивний – орієнтація на інших,і суб*єктивний. Соціальна дія – дія, суб*єктивний сенс якої відноситься до поведінки інших людей. Зрозуміти сенс дії – зрозуміти діючу людину, хоча в діяльності людина не завжди усвідомлює мету. Чотири типи діяльності : 1)цільораціональна дія через очікування певної поведнки, критерієм цієї діяльності є успіх; 2)ціннісно-раціональна, заснована на вірі в цінності самої дії, незалежна від успіху; 3)афектна – заснована на емоційному стані суб*єкта, що діє; 4)традиційна – заснована на звичках. Лише перші типи є соціальною дією, бо вони стосуються усвідомленного сенсу

16. ЕМПІРИЧНА СОЦІОЛОГІЯ на­прям соціології, який виникає на поч.XX ст. у США. Поч. цьому поклала Чи­казька школа (Парк, Ьерджес, Томас. Смол та ін.). Першою працею цієї шко­ли в галузі Е.е. була книга У.Томаси і Ф.'іианецького "Польський селянин в Європі і Америці" (1918-1920). Суттє­вим є внесок у розвиток Е.с. соціологів Колумбійського ун-ту Р.Мертона, який займав посаду співдиректора ун-тетсь-кого бюро прикладних досліджень, П.Лазарсфельда, який започаткував па­нельний і кількісний метод в соціол. дослідженнях, а також розробив логічні і математичні засади латентно-струк­турного аналізу. Значний внесок у роз­виток Е.с. зробила група соціологів на чолі з проф. Е.Мейо з Гарвардського ун-ту, які започаткували доктрину людських відносин. Під впливом амер. соціології в 60-70-х рр. XX ст. активно формувалась цім. соціол. школа з ба­гатьма галузевими соціологами. Почи­наючи з 60-70-х рр. Е.с. утверджується і в Україні.

17. СОРОКІН ПИТИРИМ ОЛЕКСАНД­РОВИЧ (І889-1968) - видатний рос. і амер. соціолог XX ст. Народився і одер­жав освіту в Росії, був висланий із країни у 1922 р., і в кінцевому результаті осе­лився у США. У 1930 р. став першим проф. соціології в Гарвардському ун-ті. Представник інтегрального напрямку суч. соціології, автор теорій соц. стра­тифікації і соц. мобільності. Значний внесок зробив у розробку проблем предмета і структури соціології, механіз­му і шляхів соц. розвитку, соц. не­рівності, соц. структури сусп-ва, соціо-культ. динаміки, конвергенції соц. сис­тем і т.д. Об'єднав в єдине ціле всі аспек­ти соціол. вивчення сусп. життя, створив ту інтегральну соціологію, яка синтезу­вала все найкраще, що було досліджено до того часу в соціології. Основні праці С; "Система соціології" (1920), "Соціо­логія революції" (1925), "Соціальна мобільність" (1927), "Сучасні соціо­логічні теорії" (1928), "Соціальна і куль­турна динаміка" (1937-1941), "Соціо-культурна причинність, простір і час" (1943), "Американська сексуальна революція" (1956), "Основні тенденції нашого часу" (1964), "Соціологічні теорії сьо­годні" (1966).

18. Соціологічна думка в Україні розвивається як частина світової. У її розвитку можна виділити три основні етапи: перший — з кінця 70-х рр. XIX ст. до 1918 р.; другий — від 1918 р. до кінця 80-х рр. XX ст. і третій — з кінця 80-х рр. XX ст. до наших днів.

Перший етап розвитку української соціології пов'язаний, насамперед, з діяльністю "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), а також таких видатних вчених, як Михайло Грушевський (1866—1984), Михайло Туган-Барановський (1865—1919), Богдан Кістяківський (1868-1920). Для цього етапу характерним є те, що українська соціологія перебуває під впливом західної соціологічної думки, а також те, що українські вчені не були фаховими соціологами і займалися соціологічною наукою принагідно, в контексті своїх філософських, історичних, правових чи економічних досліджень, вивчаючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Жоден з українських вчених у той час не створив власної цілісної теорії.

Представники "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), який називався так тому, що його учасники об'єдналися навколо українського часопису "Громада", який вони видавали у Женеві в 1878—1882 рр., виступали популяризаторами творів європейських соціологів.

Михайло Драгоманов одним із перших не лише в українській, але й у російській суспільно-політичній думці в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії сформулював основні ідеали розвитку громадянського суспільства. У його розумінні, суспільство мало складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів, діяти на основі громадської ініціативи й асоціації, мало поєднувати в собі приватні та колективні інтереси та розв'язувати суперечностей між ними — на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, знаходячи суспільні цілі та завдання.

Сергій Подолинський — автор першої української праці соціологічного характеру — "Ремесла і хвабрики на Україні" (Женева, 1880).

Михайло Грушевський захопився соціологією перебуваючи в Парижі, куди його запросили в і903 р. читати лекції з історії України. У 1919 р. він заснував у Відні Український соціологічний інститут. Як професор Інституту викладав курс генетичної соціології і підготував свою основну соціологічну працю "Початки громадянства (генетична соціологія)". Критикував марксистську теорію за ії претензії на універсальність і силою еволюції є "змагання" індивідуалістичних та колективістських тенденцій. Наполягав однобічне бачення джерела еволюції тільки в зміні економічних відносин. Вважав, що основною рушійною, що дію усіх факторів соціального розвитку врахувати неможливо тому, що всі вони є опосередковані впливом свідомої людської волі на суспільний процесс.

Богдан Кістяківський за українофільство був вигнаний з чернігівської гімназії, київського та харківського університетів. У 1896 р. виїхав за кордон. Вчився у Берлінському університеті під керівництвом відомого соціолога Георга Зіммеля. Вважав, що автоматичне перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу. Виступав з аналізом моральної оцінки соціальних явищ, заперечуючи класову доктрину марксизму. Велику роль у суспільстві відводив елементам культури, які в стабільній спільноті перетворюють владу й усі її атрибути в елементи суспільної свідомості. Якщо ж цього не відбувається, то в суспільстві переважає правовий нігілізм, який призводить до соціальних збурень.

Другий етап розвитку української соціології охоплює період від листопада 1918 р. до початку 90-х рр. XX ст. У листопаді 1918 р. відбулося академічне оформлення української соціології: була створена Всеукраїнська академія наук, у структурі якої діяла кафедра соціології (керівник — Богдан Кістяківський). Початок 90-х рр. XX ст. — час занепаду Радянського Союзу і початок якісно нового етапу у розвитку українського суспільства. У цей час утворюються дві течії в українській соціологічній науці — соціологія в УРСР і українська соціологія в еміграції.

В УРСР у 20-і рр. відбувається інституціоналізація соціології, наука набуває статусу соціального інституту. Поряд з уже згаданою кафедрою соціології в межах ВУАН, Михайлом Гру-шевським, після його повернення в УРСР у 1924 р. було відкрито секцію методології і соціології при науково-дослідній кафедрі історії України. Функції соціологічного інституту фактично виконувала утворена наприкінці 1925 р. "Асоціація культурно-історичного досліду". З кінця 20-х — початку 30-х рр. в УРСР перемагає тоталітарний режим, а марксизм остаточно утверджується як ідеологічна основа суспільства. Це призвело до розгрому соціології і її повного занепаду в УРСР. Соціологічні дослідження, що оперували точними фактами, не були потрібні тоталітарному режимові, оскільки суперечили пропаганді "завоювань соціалізму". Соціологічні установи ліквідовуються. Багато українських вчених винищено фізично; були перервані всі зв'язки із світовою соціологічною наукою. До 1990 р. в Україні не було жодної окремої соціологічної установи, жодного факультету соціології в університетах. У тоталітарній державі соціологія своєю науковою об'єктивністю та здатністю до обґрунтованих прогнозів суперечила ідеології, управлінському волюнтаризму та бюрократичному суб'єктивізму.

Українська соціологія в еміграції диспонувала достатньо значною кількістю відомих вчених та наукових інституцій. У міжвоєнний період головними центрами української соціологічної думки в еміграції були: Український соціологічний інститут у Відні, заснований Михайлом Грушевським, Український науковий інститут в Берліні. Але головним центром української емігрантської науки у 30-х рр. була Чехословаччина. Тут були такі наукові осередки, як: Український вільний університет (на кафедрі соціології працювали Олександр Ейхельман, Володимир Старосольський, Віктор Доманицький) та Український інститут громадознавства у Празі (Микита Шаповал, Володимир Петрів), Українська господарська академія в Подєбрадах (Ольгерд Бочковський).

Після Другої світової війни наукові центри української еміграції перемістилися за океан — у США і Канаду. Соціологічні студії в еміграції у цей час не проводилися планово. Не існує соціологічної інституції, ані спеціального соціологічного видання, які б об'єднували українських соціологів у діаспорі.

Третій етап розвитку української соціології починається з часу проголошення України самостійною державою. Це період рішучого поступу та визнання соціології важливою фундаментально-прикладною наукою з конструктивним світоглядним потенціалом. У 1993 р. Міністерство освіти України надало соціології статус базової навчальної дисципліни, тобто обов'язкової для викладання; і сьогодні в Україні немає вищого навчального закладу, у якому б студенти не вивчали цю науку. Створено десятки науково-дослідних та комерційних закладів, які забезпечують суспільство соціологічною.

19. Еволюція уявлення про суспільство та теорії його походження

Соціологічна думка від свого зародження постійно намагалася пізнати, осмислити сутність, основні засади функціонування, найхарактерніші особливості суспільства як соціального феномену. Так, античні філософи, зокрема Арістотель, Платон, ототожнювали суспільство з державою. У середньовіччі поширеною була думка про те, що суспільство виникло внаслідок домовленості людини з Богом; у нові часи побутувала ідея суспільного договору між людьми, внаслідок якого постало суспільство, хоча деякі філософи (Д. Дідро) вважали, що життя людей завжди було суспільним.

Якісно нове розуміння категорії «суспільство» запропонувала соціологія в середині XIX — на початку XX ст. Так, О. Конт і Г. Спенсер вважали його динамічним утворенням, що, як і кожний живий організм, перебуває у постійному розвитку, виявляючи здатність до саморегулювання. Е. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну реальність, що заснована на колективних уявленнях. Для М. Вебера суспільство — це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Г. Тард розумів суспільство як продукт взаємодії індивідуальних свідомостей через передавання людьми один одному переконань, прагнень, спонукань тощо. За К. Марксом, суспільство — це живий організм, сутністю якого є залежність усіх соціальних підсистем від економічної; це сукупність відносин між людьми, що формуються та історично розвиваються у процесі спільної діяльності.

Різні аспекти суспільства як соціологічного феномену є предметом багатьох сучасних досліджень. Залежно від погляду на суспільство як фундаментальну категорію соціології формувалися відповідні теорії суспільства, у розвитку яких простежується три періоди:

1. Кінець XVIII — початок XX ст.. Всі тодішні теорії виходили з того, що суспільство, яке зароджується, має індустріальний характер, а економічна система визначає тип суспільства, задає принцип суспільного порядку.

2. 20-ті — кінець 60-х років XX ст.. Суспільство вони тлумачили як державно-монополістичний (з точки зору форми власності), організований (з огляду на соціальні та економічні процеси), зрілий, розвинутий капіталізм як менеджеріальне суспільство (враховуючи домінуючу професію у всіх галузях), як суспільство масової культури.

3. 70—90-ті роки XX ст. На цьому етапі виникають «концепції інформаційного суспільства» (теорії Д. Белла, Р. Дарендофа, О. Тоффлера, Ф. Ферроратті та ін.), які фіксують трансформації в економічній системі, структурі формальної та неформальної влади, інформаційній сфері. Вони розглядають інформаційне суспільство як особливу стадію історичного та соціально-економічного розвитку людства.