22. Особливості культурно-історичного розвитку й сучасне становище Уругваю.

23. Політичне урегулювання Центральноамериканського конфлікту.

У той час як у 80-90-і рр. XX ст. практично всі південноамериканські держави стали на шлях неоліберальної модернізації економіки і формування плюралістичної політичної системи, Центральна Америка звертала увагу всього світу кривавими громадянськими війнами, жахливим терором угруповань, перетворенням у перевалочний пункт світової наркоторгівлі.

Тогочасна Центральна Америка стала осередком притаманних усьому регіону економічних і політичних проблем. Економічне зростання 70-х рр., яке спиралося на середній клас притінилося внаслідок загального світового спаду.

Ситуація ускладнювалася тим, що офіційний Вашингтон занадто перебільшував міру кубинського і радянського втручання у центральноамериканські справи, спрямовуючи свої зусилля на подолання наслідків конфлікту - розповзання марксизму в Західній півкулі, а не на усунення його витоків.

Реальне ж становище кастрівської Куби , що так і не стала справжнім регіональним "центром сили", погіршувалося з кожним роком. Щорічні темпи приросту острівної економіки протягом 70-х рр. зменшилися, гостро відчувався дефіцит продовольства, палива, житла і траспорту, які значно подорожчали. Ситуація стала катастрофічною, коли після відвідин Гавани у 1989 р. М.Горбачов помітно зменшив Кубі допомогу, а торгівля з країнами Центрально-Східної Європи повністю припинилася.

Але, запровадивши режим жорсткої економії, режим Фіделя Кастро вистояв, незважаючи на триваючу економічну блокаду з боку США. Більш того, в останні роки кубинська економіка стала однією з найдинамічніших у Л.А. Більшість радикальних противників режиму скористались лібералізацією еміграційного законодавства в середині 90-х рр. і залишили острів.

Найсерйозніші міжнародні потрясіння в Центральній Америці відбулися після перемоги в Нікарагуа 19 липня 1979 р. Сандіністської народної революції. У Державній раді післясомосівської Нікарагуа від початку провідну роль відігравало марксистсько-ленінське керівництво Сандіністського фронту національного визволення, найвпливовішими представниками котрого були прибічники жорсткої лінії - засновник організації Томас Борхе та брати Умберто і Даніель Ортеги. Вони виявилися набагато прагматичнішими від своїх кубинських і радянських однодумців, дозволивши певний рівень політичного плюралізму і зберігши приватну власність, але прагнули до побудови соціалістичної держави й не бажали ділитися з ким-небудь реальною владою.

Ще в одній англомовній карибській державі - Ямайкі лівий уряд Народної національної партії на чолі з Майклом Менлі тоді націоналізував більшу частину видобутку бокситів і пішов на зближення з Кубою та СРСР. Активізувалася партизанська боротьба у Гватемалі, де чотири повстанські організації у 1982 р. сформували Гватемальську національну революційну єдність.

США не забарилися з гострою і явно неадекватною реакцією: всупереч власним демократичним принципам вони спільно з військовим режимом Аргентини взяли на себе організацію, підготовку та утримання антисандіністських сил ("контрас") у Гондурасі й Коста-Ріці, здійснювали військово-морську і економічну блокаду Нікарагуа, в 1984 р. Вашингтон навіть здійснив мінування нікарагуанських портів, водночас здійснювалася прискорене переозброєння гондураської й сальвадорської армій. Міжнародний суд 00Н у Гаазі недвозначно засудив силові акції США, проте Вашингтон у жовтні 1985 р. сповістив ООН про відмову від визнання обов'язковості юрисдикції суду з будь-яких питань міжнародного права.

У випадку з деякими країнами Вашингтон надто не церемонився. Сусідні з конфліктними регіонами латиноамериканські держави схилялися до мирного урегулювання на підставі визнання всіх фактично існуючих урядів, самовизначення і скорочення своїх озброєнь.

У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія і Панама створили так звану Контадорську групу (від назви колумбійського острова, де збиралися їхні керівники), і хоча США вдалося відмовити від участі в ній уряди Гондурасу, Гватемали і Сальвадору, справа урегулювання зрушила з місця. Зусиллями президента Коста-Ріки Аріаса Санчеса,7 серпня 1987 р. за участю президентів інших країн було укладено угоду щодо припинення вогню.

Але процес центральноамериканського урегулювання ледь не був зірваний черговим наступом сальвадорських повстанців у листопаді 1989 р., коли під загрозою опинилася столиця країни. З великими зусиллями тоді вдалося зобов'язати конфліктуючі сторони дотримуватися раніше досягнутих домовленостей, для контролю над чим були запрошені інспекції ООН і ОАД.

Закінчення американо-радянського глобального протистояння і разом з ним "холодної війни" та позитивний нікарагуанський досвід сприяли підписанню 16 січня 1992 р. Мирної угоди в Сальвадорі. З переходом політичного конфлікту в цій країні із зони бойових дій на ниву парламентської боротьби головну частину політичного простору заповнили неоконсервативний Націоналістичний республіканський союз (перебуває при владі з 1989 р.) і Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті.

У Гватемалі Мирний договір між правоцентристським урядом Альваро Арсу і озброєною лівою опозицією був укладений 29 грудня 1996 р. Згідно нього конституційні реформи гарантували громадянам країни право на вільне об'єднання у політичні партії та їхню легальну участь у виборах. Цим негайно скористалася Гватемальська національна революційна єдність, котра напередодні президентських і парламентських виборів 1999 р. уклала союз із лівоцентристським Демократичним фронтом Нова Гватемала й перетворилася у третю політичну партію країни.

Драматизмом були позначені останні десятиріччя XX ст. і в історії Панами , де після загибелі О.Торріхоса в авіаційній катастрофі в 1981 р. влада поступово перейшла до амбітного полковника з диктаторськими нахилами - Мануеля Нор'єги. Спекулюючи на патріотичних почуттях і антиамериканських настроях народних низів, він зав'язав тісні стосунки зі світовим наркобізнесом і спровокував збройне втручання США 19-20 грудня 1989 р.. Стабілізація внутрішньої ситуації в країні настала лише в другій половині 90-х рр., коли більшість політичних угруповань згуртувалися навколо Революційно-демократичної партії, очолюваної сином генерала О.Торріхоса - Мартіном (має відносну більшість у парламенті), і правоцентристського блоку "Союз в ім'я Панами", що контролює виконавчу владу.

Таким чином, на зламі ХХ-ХХІ ст. перед народами Центральної Америки і Карибського басейну (за винятком Куби) нарешті відкрилася перспектива цивілізованого розвитку на шляхах плюралістичної демократії, правової держави, соціальне зорієнтованої ринкової економіки та національної самобутності.