3. Інтеграційні процеси в Латинській Америці. (на прикладі МЕРКОСУР та НАФТА)

Інтеграція почала активно розвиватися в 50-60 роки. У 50і роки в Латинській Америці виникла теорія “периферійної економіки". Розділ цієї школи доводив, що відстала економіка експлуатується промислово розвиненими країнами через механізм цін. Звідси витікає найважливіший аспект політики країн, що розвиваються - добитися індустріалізації, при цьому індустріалізація повинна провестися насамперед в галузях, здатних замінити імпорт . Велика роль приділялася регіональній інтеграції.

У кінці 40-х років була організована Економічна комісія ООН для Латинської Америки (ЕКЛА), аналітики якої розробляли концепції структурної перебудови економіки, утому числі зовнішньоекономічного сектора регіону, реалізація яких дозволяла зміцнювати переговорні позиції цих країн при їх взаємодії із США. Не дивно, що США неодноразово виступали проти ЕКЛА, її рішень і конкретних дій.

У двох наступних десятиліттях в обох сторін (США і Латинської Америки) виникли господарські труднощі, однією з причин яких була дія на них, хоча і різна за глибиною, світової економічної кризи 1957-1958 рр. Реакцією на економічний спад був початок регіональної економічної інтеграції (підписання у 1960 р. Договору Монтевідео і Договору Манагуа), яка свідчить про прагнення країн Латинської Америки спільними зусиллями вирішити нові проблеми й означає своєрідний виклик північному сусіду.

У відповідь на це США приймають у 1961 р. першу комплексну довгострокову (10 років) програму співробітництва з новою, зміцнілою Латинською Америкою - "Союз заради прогресу".

У 80-ті роки в Латинській Америці розпочалось економічне відновлення. За умов торгової і інвестиційної лібералізації зріс імпорт та посилився приток іноземного капіталу. До цього додались значні надходження в казну засобів від приватизації, що все разом сприяло підвищенню темпів економічного піднесення. Внаслідок цього в країнах регіону посилився рух за здійснення самостійнішої політики у відносинах з США.

США планують до 2010 року різко збільшити свій експорту Латинську Америку, за їхніми розрахунками, він повинен вдвічі перевищити сукупний американський продаж в країни ЄС і Японію. Для досягнення цієї мети в регіоні необхідна широка і всеохоплююча економічна лібералізація, якої США добиваються всіма можливими засобами.

МЕРКОСУР У 1980-х роках Аргентина і Бразілія підписали акт про інтеграцію, до якого пізніше приєдналися Парагвай і Уругвай. У березні 1991р 4 країни підписали Асунсьонський договір, який легалізовував МЕРКОСУР. Населення 4-х країн - 200 млн. Сумарний ВВП - 1 млрд.$. При цьому на Бразілію доводиться: 80% населення, 43% торгівлі, біля 60% експорту і 30% імпорту.

Мета МЕРКОСУР: вільний рух чотирьох ВФ; єдина митна політика щодо третіх країн; забезпечення координації макроек. політики, політики в області с/г, податковій і грошовій системах; провести координацію законодавства відносно ек політики; різко збільшити конкурентоздатність країн-учасниць.

Недоліки МЕРКОСУР: різнорідна політ структура країн-учасниць, зміна політ режимів.

Північна Америка (НАФТА)

Процес інтеграції латиноамериканських держав натрапляє на серйозні перешкоди, що чинить Вашингтон та намагається зруйнувати "Меркосур" (Південноамериканський загальний ринок), переманити сусідів Бразилії в Північноамериканську зону вільної торгівлі - НАФТА в складі США, Канади й Мексики. Американська адміністрація пропонувала вступити в НАФТА Аргентині й Чилі. Аргентині навіть наданий статус "самого вірного союзника Вашингтона поза блоком НАТО". Цей крок був розцінений у Південній Америці як спроба вбити клин у відносини між провідними членами "Меркосур" - Аргентиною й Бразилією[

Особливість НАФТА полягає в тому, що це торговельне інтеграційне угрупування об'єднує 3 країни з різними ек. і наук.-техн. потенціалами. Мексика протягом 15-ти р. буде користуватися пільгами в реформуванні митної системи щодо партнерів по НАФТА, Мексиці надано більш пільговий порядок оподаткування її експорту; Мексиці гарантовано повний суверенітет щодо нафтової промисловості, Мексиці надано безмитний режим експорту до США і Канади мексиканських легкових автомобілів; США та Канада значно послабили також режим митного оподаткування мекс. експорту с\г продукції.

Перспективи розвитку пов'язують з його поширенням на всю Західну півкулю. Більше того, в цьому процесі досить виразно прослідковується зв'язок сучасності з давнішньою доктриною «панамериканізму».

4. Заселення і найдавніші цивілізації доколумбової Америки.

Відкриваючи американський континент, досліджуючи його узбережжя та вигадуючи йому назву, європейці наштовхнулися на великі індіанські цивілізації з самобутніми культурами. Серед них можна виділити наступні найбільш численні та розвинуті:

Цивілізація омельків

Першою відомою історикам культурою Америки є ольмелькська. Ольмеки населяли область Табаско на території нинішньої Мексики.

Суспільний устрій. На чолі суспільства стояли жерці-астрологи.

Господарська діяльність. Вже в II тис. до н.е. вони знали розвинене землеробство, будували поселення.

Архітектура. До досконалості була доведена технологія обробки каменю. Збереглися ольмекском вівтарі, вирубані в скелях; залишилися гігантські кам'яні голови «негроїдного» типу, що дивують вчених.

Культура та мистецтво. Дійшла до наших днів техніка ольмелькського фрескового живопису. Саме ольмеки відкрили гру в м'яч, почасти нагадувала баскетбол. Для них це була ритуальна гра, пов'язана з культом родючості. Ольмеки, на відміну від інших племен, використовували накладні бороди, практикували деформацію черепа, гоління голови, подпілювання зубів, у них був поширений культ ягуара.

Наука. Ольмеки першими з американських племен стали використовувати знаки для запису цифр, створили ідеографічне лист, календар. Вони відрізнялися рідкісними знаннями в астрономії, гомеопатії.

Цивілізація майя.

Майя — одна з найстаріших цивілізацій Латинської Америки. На даний момент класична цивілізація майя зникла, мільйони індіанців майя продовжують жити на тих самих територіях, де тисячу років тому мешкали їхні предки.

Заснування держави майя. Протягом 1-го та початку 2-го століття н. е. майя розселилися на величезній території, що включає в себе деякі сучасні південні штати Мексики , нинішні країни Беліз і Гватемалу та західні райони Сальвадору і Гондурасу. Вже до VIII ст. майя створили сильну централізовану державу зі столицею в місті Майяпан.

Суспільний устрій.

• Чооі держави: халач-виник («справжній чоловік»), або ахав («пан»),який мав спадкову владу.

• державна рада складалася з жерців і сановників.

• Найближчі помічники правителя :віщуни, яких носили на плечах.

• Держава поділялося на провінції, на чолі яких стояли батабов- родичі правителя,які володіли цивільними, військовими та судовими повноваженнями.

• Основа влади халач-виника і батабов - численна наймана армія.

• Найнижче положення займали раби,які призначалися для численних жертвоприношень.

Право майя відрізнялося жорстокістю → більшість злочинів каралося смертю.

Господарська діяльність. Основою діяльністю було землеробство. Єдиним знаряддям обробітку землі залишалася мотика. Не існувало грошей, практикувався простий продуктообмін.. Крім землеробства, у майя розвивалися ремесло і торгівля, центрами яких виступали міста.

Архітектура. Майя будували складні водопроводи, нерідко підземні, водозбірні цистерни та інші гідротехнічні споруди, які дозволяли регулювати розливи річок, конденсувати дощову воду. Майя належить пріоритет у створенні кам'яного склепіння, що дозволило їм будувати величні, ступінчасті піраміди → Вони залишили тисячі пірамід, сотні культових центрів, обсерваторії, майданчики для гри у м'яч, театральні майданчики. Найвидатнішим пам'ятниками культури є Чичен-Іца, Паленка, Майяпан.

Культура і мистецтво. До X ст. майя освоїли технології кування, лиття, зварювання, карбування м'яких металів,позолочення. Особливу популярність здобули золоті диски майя, що були фетишами Сонця. Майя знали технологію виробництва паперу з деревної кори, створили ієрогліфічне письмо.

Яскравою пам'яткою культури майя є театр. →Збереглися театральні майданчики, оточені рядами для глядачів.

Майя є одним з небагатьох давніх народів Америки, що залишив багату літературу. Найвидатнішим пам'ятником літератури є «Пополь – Вух» (Книга народів).

Релігія домінувала майже у всіх аспектах життя народу майя. Її вплив був завжди відчутний в сільськогосподарських обрядах, суспільних церемоніях, мистецтві і культурі.

Наука. Майя користувалися двадцятковою системою числення, запозиченої у ольмеків; вони знали число «нуль». Майя розробили досконалий календар, в якому враховувалися цикли Сонця, Місяця і Венери та який перевершує за точністю сучасний європейський календар. Майяські астрономи знали і інші планети, зодіак.

Занепад цивілізації майя. У 8-му та 9-му сторіччі починається занепад цивілізації майя. Теорії щодо причин занепаду:

• безперервні війни, екологічний занепад ораних земель, а також посухи,

• занепад цивілізації майя через зовнішні причини, такі як вторгнення іноземних загарбників, епідемії, кліматичні катаклізми ,

• знищенням торговельних шляхів в 700 чи 750 р. н. е.,

• повстання селян проти еліти суспільства.

Інки

Інки — правлячий клан народу кечуа, що мешкав на території сучасного Перу і створив велику централізовану імперію. Історично інками називали лише чоловічу частину клану правителів, однак зараз в побуті словом інки називають усіх підданих «синів Сонця». Імперія інків існувала досить короткий час — з 1438 року до 1533.

Заснування держави інків. Імперія інків простягалась довгою смугою у Південній Америці з півночі на південь і включала частини територій сучасних Колумбії, Чилі, Перу, Болівії, Еквадору, Аргентини. Самоназва імперії інків — Тауантінсую (чотири сторони світу об'єднані разом). Остання назва пов'язана з тим, що країна ділилася на чотири провінції: зі столицею в місті Куско. Заснування країни приписувалось легендарному імператору Манко Капаку.

Територія держави постійно розширювалася:підкорюючи якусь державу або місто, інки переселяли на їхню територію інші племена→ національний елемент, який міг привести до визвольної війни, зникав. На завойованих територіях вводився в обов'язковому порядку державна мова інків - кечуа, що також сприяло єднанню величезної країни.

Суспільний устрій. Державу очолював імператор(Сапа Інко),який вважався нащадком бога сонця і був святим. Інка мав необмежену владу, будучи одночасно жрецем і напівбогом. Нового імператора вибирала рада членів імператорської сім'ї. Держава ділилась на чотири частини, і кожною з цих частин керував апо, який мав родинні зв'язки з імператором і був підзвітний тільки йому.

Господарська діяльність. Господарською основою було террасне іригаційне землеробство, але імперія інків виявилася єдиною державою доколумбової Америки, в котрій існувало тваринництво як особлива галузь господарської діяльності (приручення лами і альпака).

Архітектура. Підтримувати цілісність обширної імперії інкам допомагала вражаюче розвинена система доріг (приблизно 22 530 км). У деяких місцях для прокладання дороги вони прорубували скелі, створювали тунелі та круті сходи. Інки не знали колеса та колісних транспортних засобів, тому усі подорожі здійснювались пішки.

У високогір'ях інки створювали за допомогою стін гірські тераси → збільшували продуктивність сільського господарства. Інки будували величні споруди з обтесаного каменю при цьому не використовуючи цементу. Їх будівлі витримували сильні землетруси,характерні для Південної Америки. У своїх містах, подібно до римлян, інки створювали водопроводи.

Найвеличніша споруда - храмовий комплекс Куско Коріканча (золотий двір). Головним його спорудженням був храм бога сонця Інті, в якому налічувалося величезна кількість тонн золота.

Культура та мистецтво. Інки не мали писемної системи → передачі інформації вони використовували кіпу - складну систему кольорових шнурків заплетених у вузлики.

Інки були чудовими ткачами: ткали вовняний одяг, збирали рослини, що

використовували як барвники.

Одяг інків різнився в залежності від соціального положення людини.Найчастіше це була туніка, що сягала колін. На ногах вони носили плетене взуття, шкіряні сандалі,використовували головні убори. У високогір'ї одяг робився з вовни.

У інків була добре розвинена кераміка та обробка металів, володіли мистецтвом муміфікації.

Інки не уявляли життя без релігійних обрядів, які відрізнялися неймовірною жорстокістю. Вони мали велику кількість богів,кожному з яких було присвячене спеціальне свято.

Колонізація імперії інків. 15 листопада 1532 загін іспанців-конкістадорів на чолі з Пізарро, перейшовши через Анди, вступив на землю інків. Скориставшись чварами, що почалися в інків у боротьбі за престол, Пізарро з маленькою купкою людей розгромив найбільшу імперію, яка незабаром перетворилася в іспанську колонію.

Ацтеки

Останньою великою цивілізацією Америки була тольтекська-ацтекська. Сучасні ацтеки (приблизно 1 млн. осіб) проживають в Мексиці.

Створення імперії ацтеків. У X ст. в центральній частині сучасної Мексики з'явилися тольтеки. У XI ст. від тольтеків відокремився вождь Меші, утворився рід Мешиком, який рушив у бік озера Тескоко. У 1247 р. вождем цього роду був обраний Теноч, з цього часу тольтекских рід став називатися теночки. В 1325 р. Мешика-теночки оселилися на островах озеро Тескоко → виникло місто Мешика-Теночтітлан, яке стало надалі столицею величезної ацтекської імперії, що проіснувала у XIV—XVI ст.

Суспільний устрій.

Чоло держави:тлатоан,чия влада була абсолютною і передавалася у спадщину. Тлатоани призначав 4-х воєначальників.

Держава поділялося на кальпуллі, територіально-кланові одиниці. Вони знаходилися під управлінням кальпулеков. Над ними стояв тлатекутлі.

Вищий стан ацтекського суспільства складали піллей, «діти панів», знать; вони були вільні від податків.

Потім стояли теопантлаллі, жерці. До привілейованим станам ставилися також тлатокатлаллі, чиновники, і почтека, торговці.

Податки сплачували масехуалі - хлібороби, ремісники, вільні общинники.

Найнижчу позицію в ацтецькому суспільстві займали раби.

Господарська діяльність. Вся власність була державною. Масехуалі володіли лише правом користування частиною врожаю зі своїх наділів і могли передавати це право у спадщину. Грошей ацтеки не знали→ як міновий еквівалент використовували плоди какао і дорогоцінні мінерали. Вирощували кукурудзу, какао, помідори. Були розвинені торгівля і ремесло. Найбільшим торговельним центром Древньої Америки був Мешика-Теночтітлан.

Архітектура. Ацтекам доводилося робити греблі, щоб відокремити прісну воду від солоної. На острови були проведені з материка водопроводи для подачі прісної води. Існувала розвинена система каналізації, для чого використовувалися керамічні труби. Найбільше здивування викликали плавучі сади (чінампи). Житла відрізнялися зручністю, дерев'яні двері та замки були відсутні.

Культура і мистецтво. Існувало мистецтво виховання →всі хлопці у віці 15 років незалежно від станового стану зобов'язані були ходити до шкіл.

Ацтекам була відома піктографічна писемність. Вони вміли виготовляти кодекси, рисунчаті книги.Вони використовували два календарі - ритуальний, відомий тільки жерцям, і загальний, що включав 365 днів, 18 місяців по 20 днів, плюс 5 додаткових днів.

Особливе місце у міфології та релігії ацтеків займали чотири владики сторін світу. У жертву богам у ацтеків часто приносили тварин. Людські жертви, як правило (крім випадків з полоненими) були добровільними. Всі жертви — для підтримання енергії сонця, яка, на думку ацтеків, дає їм життя.

Знищення імперії ацтеків. У 1519 р. в імперію ацтеків вторглися іспанські конкістадори на чолі з Ернаном Кортесом, європейці сприймалися як божественні істоти, і тому їм не виявлялося опору. У 1520 р. був узятий Мешика-Теночтітлан, останній тлатоани Моктесума II Шокойоцін був спалений. Так завершилася історія тольтексько-ацтекської цивілізації.

5. Значення відкриття Америки Х.Колумбом для розвитку світової цивілізації.

6. Іспанське і португальське завоювання Америки та особливості колоніального режиму.

7. Визвольна війна 1810-1826 рр. і конституювання суверенних держав у Латинській Америці.

8. „Доктрина Монро” і нові незалежні держави Латинської Америки.

9. Розроблення й реалізація програми „Союз заради прогресу”.

Після вступу на посаду, президент Кеннеді розпочав програму, що мала за мету зміцнення демократичних установ в Латинській Америці. У березні 1961 року він представив програму "Союз заради Прогресу" з метою ліквідації злиднів та відсталості. Цей союз мав стати латиноамериканською версією Плана Маршалла. Сполучені Штати планували фінансувати кооперативи, довгострокові програми відновлення. Усі латиноамериканські країни за винятком Куби приєдналися до "Союзу заради Прогресу". Згідно з ним США обіцяли $20 мільярдів протягом перших десяти років. "Союз заради Прогресу" приніс Сполученим Штатам відновлену популярність у Латинській Америці. Успіх економічних програм Союзу, однак, був обмежений великою кількістю проблем.

Як противагу комуністичній революції ідеологи "нових рубежів" висунули концепцію "мирно регульованої революції під якою розумілися реформи та ряд інших важливих заходів (аграрна та податкова реформи, підвищення темпів індустріалізації тощо).

Прийнята на сесії ОАД у Пунта дель Есте (серпень 1961 p., Уругвай) програма "Союзу заради прогресу" містила низку конкретних пунктів, під які США надавали довгострокові позики на суму 20 млрд. дол. строком на 10 років. Зокрема, передбачалося щорічне збільшення валового національного доходу на душу населення на 3,6 %, здійснення аграрної реформи, ліквідація неграмотності до 1970 р. й т. ін. Тим самим Сполучені Штати Америки сподівалися запобігти проникненню комунізму до Латинської Америки, створити умови для представницької демократії як головного чинника суспільної стабільності.

Програма була розрахована на 10 років і передбачала забезпечення щорічного приросту ВНП на душу населення на 3,6 %, ВВП - на 2,5 %, створення в країнах Л.А. багатогалузевої економіки, здійснення індустріалізації, економічної інтеграції, аграрної й податкової реформ, ліквідацію неграмотності, розгортання житлового будівництва і демократизацію суспільно-політичних інститутів. На фінансування програми передбачалося виділити 100 млрд. дол., з котрих 20 млрд. мали надати США у вигляді державних кредитів і приватних капіталовкладень, міжнародні фінансові організації, країни Західної Європи та Японія, а 80 млрд. дол. латиноамериканські країни зобов'язались мобілізувати з власних ресурсів.

Реалізація "Союзу заради прогресу" дала суттєві позитивні результати: до 1967 р. було відкрито 186 тис. шкіл і підготовлено 800 тис. учителів, зростання доходів на душу населення протягом 60-х рр. становило 1,7 %, в 15 країнах регіону здійснювалися аграрні реформи (найбільший успіх вони мали у Венесуелі та Колумбії), будувалися дороги, електростанції, системи водозабезпечення і каналізації. Але в цілому програма не вирішила основних соціально-економічних і політичних проблем: зовнішня заборгованість країн Л.А. зросла з 10 млрд. дол. у 1960 р. до 17,6 млрд. дол. у 1970 р., частка регіону на ринку США за той же час знизилась з 21 % до 13 %. Не були реалізовані й плани обмеженої ліберальної демократизації.

Заходи з програми "Союз заради прогресу" сприяли прискоренню темпів економічного розвитку. У цілому з 1950 р. по 1975 р. внутрішній національний продукт країн Латинської Америки зріс у 4 рази. Регіон з аграрного, сировинного перетворився на аграрно-індустріальний. Посилився наступ на латифундизм.

В більшості країн Л.А. тоді продовжувала існувати революційна ситуація, про це всі знали, а сама думка про те, що подібне становище протриває не надто довго, вже сама по собі слугує могутнім фактором змін. За винятком Болівії, Бразилії, Мексики, Чилі та, зрозуміло, Куби традиційна олігархічна влада пануючих класів на початок б0-х рр. збереглася в усіх латиноамериканських державах. Багатьма країнами регіону олігархія не просто управляла, а володіла, оскільки земля, все, що на ній росло, і всі її надра належали на правах приватної власності обмеженій групі осіб; у різних державах від 60 до 90 % сільськогосподарських угідь знаходилось у руках власників, які становили всього 10 % населення.

Сільська біднота знаходилася на межі й навіть за межею повного злиденства; вона або животіла в принизливих умовах за повної безвиході, або ж стікалася до міст, де її становище не кращало, оскільки бідарі не були піготовлені до роботи за наймом. Державна освіта в Л.А. в цілому була розвинена настільки слабо, що лише менше 1/10 населення закінчувало початкову школу; зазвичай рівень неграмотності складав 50 %, а в окремих випадках досягав 90 %. Продовжувало стрімко зростати безробіття, не лише внаслідок економічних причин (вузькість внутрішнього ринку), а й тому, що демографічний вибух тут був найсерйозніший у світі: населення Л.А. подвоювалося кожні 25 років.

До того ж глибинний конфлікт між вузькою групою обраних і широкими народними масами в тогочасній Л.А. неможливо було врегулювати за посередництвом середнього класу, котрий у Західній Європі змів олігархію, не застосовуючи надмірного насилля. Кубинський же приклад, здавалося, переконував у тому, що прогресивні соціально-економічні перетворення в Л.А. неможливі без революції. Сили, які прагнули до змін, являли собою порівняно пасивний сільський і міський пролетаріат, активними лідерами могли стати невдоволені існуючим становищем вихідці з правлячих соціальних груп (як, наприклад, сам Кастро - син великого землевласника), чи середнього класу, що зароджувався (як, приміром, Че Гевара (1928-1967 рр.) - син заможного архітектора).

13 листопада 1960 р. група молодших офіцерів гватемальської армії підняла повстання на військовій базі неподалік столиці, а після його поразки перейшли до ведення партизанських дій. Вони виступали проти намірів уряду дозволити використати територію країни для підготовки антикубинської акції, за ліквідацію реакційного режиму і загальне оздоровлення внутрішньополітичної обстановки. Репресії лише призвели до виникнення нових партизанських загонів, на базі котрих на початку 1963 р. були створені Повстанські збройні сили на чолі з колишніми офіцерами Йоном Сосою і Турсіосом Лімою, політичне керівництво ними здійснювала Гватемальська партія праці.

В липні 1961 р. групою нікарагуанських патріотів під керівництвом Карлоса Фонсеки і Томаса Борхе був започаткований Сандіністський фронт національного визволення. Його головними цілями проголошувалися повалення тиранії Анастасіо Сомоси-молодшого збройним шляхом, створення уряду національної єдності, ліквідація економічної й політичної залежності країни від іноземного капіталу, передача землі селянам та індустріалізація Нікарагуа. Активізувалися бойові дії селянських загонів самооборони в Колумбії, які тривали ще з осені 1949 р., в 1962 р. партизанська війна спалахнула у містах Венесуели, час від часу робилися спроби повторити кубинський варіант у Домініканській Республіці.

Навіть там, де політична боротьба здійснювалася в конституційних рамках, як у Бразилії, відбувалися суттєві зрушення. Уряд президента Жуана Гуларта (1918-1976 рр.), голови Бразильської трабальїстської партії (португальською trabaljo - праця), що об'єднувала прихильників націонал-реформістського курсу Ж.Варгаса, обмежив вивезення з країни прибутків на вкладений іноземний капітал, запровадив державну монополію на нафту і нафтопродукти, націоналізував необроблювані землі вздовж залізниць та ін.

Швидка радикалізація внутрішньої ситуації в Л.А. вимагала негайних стабілізаційних кроків з боку СІЛА, корінної переоцінки основних форм і методів їхньої політики в регіоні. Іще рішенням сенату від 2 лютого 1959 р. з цією метою були мобілізовані науково-дослідні центри, приватні організації та окремі державно-політичні діячі під загальним патронажем заступника держсекретаря з латиноамериканських справ Нельсона Рокфеллера. Головні рекомендації зводилися до відмови США від ставки на військово-диктаторські режими, переорієнтації на ліберальні угруповання національної буржуазії та представницьку демократію.

Вони повністю відповідали запропонованій тоді ж соціал-демократичним урядом Бразилії "панамериканській операції", сутність якої полягала в тому, щоб у найближчі 20 років подвоїти доход на душу населення в країнах Л.А. Шлях до цього автори проекту з оточення президента Жуселіно Кубічека (1902-1976 рр.) вбачали у різкому збільшенні капіталовкладень США у вигляді довгострокових позик. Реформістські ідеї дістали значну підтримку з приходом до влади адміністрації президента Джона Кеннеді. Надзвичайна сесія міжамериканської економічної і соціальної ради ОАД в Пунта-дель-Есте (Уругвай) 17 серпня 1961 р. схвалила запропоновану Кеннеді програму "Союз заради прогресу" (своєрідний латиноамериканський план "Маршалла").

10. Неоліберальні реформи в Латинській Америці кін. ХХ – поч. ХХІ ст.

11. Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонізму.

12. Фолклендська війна 1982 р. та її міжнародно-політичні наслідки.

13. Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Аргентини за президентства Карлоса Менема та Нестора і Христини Кіршнерів.

На загальних президенських виборах у травні 1989 р. переміг кандидат Хустісіалістської (пероністської) партії 59-річний Карлос Сауль Менем, що походив з родини арабських емігрантів і майже 5 років провів в ув'язненні за правління військових. У передвиборній програмі Менем обіцяв підвищення зарплати і "виробничу революцію", що мала привести до відкриття збиткових фабрик. Але на практиці здійснювалася жорстка програма подібних бразильським структурних реформ, які включали приватизацію збанкрутілих державних підприємств, скорочення управлінського апарату, лібералізацію торгівлі й перехід до вільного ринку. Курс песо був офіційно зафіксований у співвідношенні 1:1 із американським доларом.

Через два роки інфляція була поставлена під контроль, ріст цін призупинився й почалося економічне піднесення. Навіть коли в 1995 р. слідом за Мексикою в Аргентині почалася фінансова криза, аргентинці зберегли довіру до президента і в травні того ж року переобрали його на другий термін. Для кращого забезпечення своєї програми економічних реформ Менем у питаннях зовнішньої політики зробив ставку на індустріально розвинені країни. Аргентинські війська разом з американськими брали участь в операції по відновленню демократії на Гаїті та миротворчій операції в Боснії, В.Клінтон називав Аргентину "найважливішим міжнародним партнером". Менему вдалося також поліпшити відносини з Великою Британією, погодившись ділити прибутки від експлуатації нафтових родовищ у спірних районах у пропорції 50:50. А 28 листопада 1990 р. Менем підписав з бразильським президентом Ф.Коллором ді Меллу Декларацію Фоз-до-Ігуасу, щo зобов’язувала до використання ядерної енергії виключно у мирних цілях. У 1994 р. обидві держави приєдналися до Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці.

Але негативні соціальні наслідки реформ (реальна зарплата порівняно з 1990 р. зменшилася на 20 %, а безробіття сягнуло 16 %) привели до поразки хустісіалістського кандидата на президентських виборах 24 жовтня 1999 р.

Політика Нестора Кіршнера

Кіршнер прийняв бідну країну, де вирувала економічна криза. Аргентина — країна, яка була колись на одному рівні з розвиненими країнами Європи, виявилась охопленою економічними проблемами, боргами та корупцією.

Невдовзі після приходу до влади Кіршнер здійснив зміни в аргентинському Верховному суді. Він звинуватив деяких суддів у хабарництві і здійснив тиск на них, щоб вони пішли у відставку, також сприяючи усуненню двох інших. Замість більшості правих та консервативних суддів, він призначив нових, хто був за ідеологією ближче до нього, включаючи двох жінок (одна з них — загальновизнаний атеїст). Кіршнер також відправив у відставку багатьох генералів та адміралів, репутація яких була заплямована злочинами «брудної війни».

Кіршнер розсекретив архіви спецслужб, в яких містились відомості про нацистських військових злочинців, які знайшли притулок у країні після Другої світової війни. Також було скасовано амністію військовим, які скоїли жахливі злочини у 1976—1983 роках. Нестор Кіршнер виплату зовнішнього боргу країни, вивів країну з «темної смуги» в історії.

У зовнішній політиці був прибічником «виважених» відносин з США, продовжив діалог з Великою Британією з питання Фолклендських островів, був прибічником потеплішання і стабілізації у стосунках з Альбіоном. Відносини з Європою за президентства Кіршнера стали прохолоднішими, Аргентина непогоджувалась із позицією ЄС у СОТ. Відводив центральну роль у розв'язанні міжнародних проблем Організації Об'єднаних Націй. Був противником розширення Ради безпеки ООН за рахунок Німеччини, Японії, Індії та Бразилії. Велику увагу Кіршнер приділяв боротьбі з тероризмом, виступив із засудженням терактів у Росії. Прихильник участі Аргентини у миротворчих операціях ООН (направив у «гарячі точки» 653 миротворців). Підтримував роззброєння й політику нерозповсюдження ядерної зброї. Засудив військову операцію НАТО в Іраку, вважаючи, що головну роль у врегулюванні конфлікту має відігравати ООН. Засуджував як палестинців, так і ізраїльтян у близькосхідному конфлікті. Був противником блокади Куби американцями.

Партія Кіршнера «Фронт за перемогу» виграла парламентські вибори 2005 року (набрала понад 40% голосів виборців).

Однак у 2007 році він заявив, що не буде балотуватись на пост президента Аргентини, незважаючи на підтримку понад 60% населення країни. Пішов у відставку з посту президента країни 28 жовтня 2007 року у зв'язку з обранням нового президента — його дружини Крістіни Кіршнер.

Політика Крістіни Кіршнер

Внутрішня:

- Проведена зміна податків на експорт сільськогосподарської продукції

- Націоналізація приватних пенсійних фондів

- Боротьба зі світовою фінансовою кризою

- Націоналізація авіазаводу компанії Lockheed Martin

- Було здійснено політичну реформу

- Закон про легалізацію одностатевих шлюбів

- Закон про заборону куріння в громадських місцях

- Будівництво нових залізниць

Зовнішня:

- Налагодження відносин з Росією

- Спроби вирішення питання Фолклендських островів

- Налагодження співробітництва з КНР