7. Соціологічна освіта в Україні: історія, сучасний стан та перспективи

Удосконалення системи освіти завжди було і залишається однією з тих проблем, вирішення якої є запорукою і умовою цивілізованого, сталого розвитку суспільства. Саме тут, як відомо, забезпечуються соціальні, культурні, ціннісні, професійні тощо складові його життєдіяльності. Можна сказати і так, що освіта у сучасному світі стає все більш важливим стратегічним ресурсом, чинником соціальної безпеки. Ще більш справедливим це є під час кардинальних суспільних перетворень, коли поряд зі становленням нового залишається старе, що ми часто-густо спостерігаємо зараз. Тим більше це стосується соціологічної освіти, яка, з одного боку, відіграє (має відігравати) важливу роль у підготовці сучасного фахівця, формуванні його громадянської культури, а, з іншого, на відміну від інших соціогуманітарних дисциплін, має порівняно невелику історію і навіть не набула системного характеру, а отже не зовсім відповідає сучасним вимогам як за змістом, так і за формами, методами викладання, масштабами залучення новітніх наукових досягнень та інформаційних технологій викладання. Крім того, в Україні практично не створена система підвищення кваліфікації працюючих фахівців-соціологів і механізми підтвердження освітньої кваліфікації в галузі соціології. Тому вкрай необхідним є, на мій погляд, визначення найважливіших проблем, пріоритетів та основних напрямків їх вирішення. Можна погодитися з В.І.Воловичем, коли він пише, що серед завдань поліпшення соціологічної освіти в навчальних закладах України визначилися дві головні проблеми. “По-перше, проблема адекватного до змісту та рівня розвитку сучасної соціології викладання її в непрофільних закладах освіти, по-друге, проблема якісної, на рівні сучасних вимог, підготовки фахівців із соціологічних дисциплін” [1, с.205]. Дійсно, викладання соціології (значно рідше – соціологічних дисциплін) для студентів несоціологічних спеціальностей і фахова соціологічна освіта за технологією, організацією навчального процесу, метою різняться чи не стовідсотково. Але це, так би мовити, “географічний” погляд на проблему. Він, як мені здається, ніяк не заперечує інші. Наприклад, такий, коли різниця між фаховою і нефаховою соціологічними освітами постає менш суттєвою, ніж те, що їх об’єднує. Згідно з таким підходом у центрі дослідницької уваги – проблема культури або якості освіти. Неможна сказати, що проблема якості взагалі не помічається освітянською спіль¬нотою. Наведу лише три приклади, коли ця проблема тільки останнього часу була вцентрі уваги. Так, цієї проблеми торкаються автори аналітичного звіту “Ставлення академічної спільноти вищої освіти України до змін та реформ”, що був опублікований у серпні 2001 року [2]. Як це можна бачити, вони щодо якості освіти зосередилися лише на причинах зниження якості освіти та визначенні інституцій, які повинні забезпечувати оцінку якості освіти. Тобто на проблемах управління освітою. І цим, на жаль, обмежилися. В той же час поза межами дослідницького інтересу залишилися питання визначення змісту якості вищої освіти, її критеріїв. Але ж без відповіді на ці запитання неможна розробляти стратегії її реформування. Саме таку логіку можна спостерігати на другому прикладі. Йдеться про дослід¬ження “Система моніторингу та оцінка якості освіти” (серпень 2001р.) [3], автори якого досить глибоко проаналізували це поняття, зробили спробу визначити його та навели основні властивості й характеристики навчального процесу, що визначають його якість. Згідно авторам цього звіту якість освіти – це “сукупність властивостей та характеристик освітнього процесу, які надають йому здібність формувати такий рівень професійної компетенції, який задовольняє потреби, які є або будуть, громадян, підприємств і організацій, суспільства і держави” [3]. Автори також виділяють три групи, властивості та характеристики яких є найважливішими щодо якості освітнього процесу: 1) особистість викладача і студента та якість навчальних матеріалів; 2) методи навчання та форми контролю і управління навчальним процесом; 3) засоби навчання та середовище (соціальне, технологічне, економічне, політичне тощо). Третім прикладом, який я хочу навести, є доповідь “Освіта в Україні”, з якою міністр освіти і науки України В.Г.Кремень виступив на II Всеукраїнському з’їзді працівників освіти (жовтень 2001р.) [4]. Якість освіти, без перебільшення, – генераль¬на тема його виступу. Фактично, В.Г.Кремень у вигляді запитань “Чого, як і скіль¬ки вчитися?”, “Яким має бути навчально-методичне забезпечення цих змін?” і відповідей на них стисло зазначив основні напрями реформування освіти, маючи за основну мету здійснюваних і майбутніх перетворень якість освіти. Вони полягають в тому, щоб вчити не тільки і не стільки знанням, скільки вмінню самостійно і безперервно оволодівати знаннями з різних джерел інформації, вчити не авторитарно, а гуманно; технічно і технологічно переозброїти навчальний процес, застосовуючи комп’ютерні і інформаційні технології [4]. Інакше кажучи, наведені не тільки важливі складові якості вищої освіти, але й її критерії. Саме такий підхід, на мою думку, дозволяє отримати відповідь на запитання: де потрібні інвестиції капіталу (економічного, соціального, символічного тощо), щоб досягти якості вищої освіти. Важливо також зазначити, що багато в чому, за своїми основними характеристиками складові якості освіти є універсальними. Але все ж таки, мабуть, вірно і те, що той чи інший конкретний напрям освіти (технічна, пророднича, соціогуманітарна тощо) додає свої, притаманні тільки йому риси. Якщо говорити про соціологічну освіту, такими складовими, що забезпечують (мають забезпечувати) її якість, на мою думку, є наступні: 1. Професійна підготовка викладачів, їх особистісні якості (порядність, відповідальність, принциповість, толерантність тощо). 2. Методичне забезпечення навчального процесу (навчальні посібники, методичні розробки та ін.). 3. Наявність системи контролю й оцінки викладання, рівня знань студентів, адекватної сучасним вимогам. 4. Застосування сучасних освітніх технологій (активні методи навчання, ТСО, Інтер¬нет-технології і т.ін.). 5. Залученість викладачів і студентів до науково-дослідницької діяльності. 6. Відповідність навчальних програм із соціологічних дисциплін сучасним вимогам. 7. Контакти з провідними закордонними соціологами. 8. Матеріально-технічне забезпечення навчального процесу. 9. Забезпеченість науковою літературою із соціології, що відповідає сучасним вимогам. 10. Використання матеріалів соціологічних досліджень. 11. Спрямованість викладання на формування соціальних якостей сучасного фахів¬ця. 12. Стимулювання самостійної роботи студентів. А отже, основними, стратегічними пріоритетами реформування соціологічної освіти є: 1. Підготовка і підвищення кваліфікації (перепідготовка) викладачів соціологічних дисциплін та дослідників. Особливостями становлення соціологічної освіти є те, що часто-густо викладачі не мають фахової освіти, а масові форми підвищення кваліфікації (що доступні викладачам невеликих вузів і тим, які працюють поза межами основних соціологіч¬них центрів) неефективні. Форми ефективного підвищення кваліфікації, що відповідають сучасним вимогам, такі, як, літні школи, майстер-класи, стажування у провідних вузах тощо, поки що не стали масовими. Треба наполегливіше вирішувати проблему створення системи підвищення кваліфікації. 2. Узагальнення нових практик викладання соціології, використання у навчальному процесі результатів наукових досліджень. Сучасна соціологічна освіта (фахова чи нефахова) має базуватися на новітніх освітніх технологіях. Перш за все мається на увазі її інтерактивність, використання інформаційних технологій, але й також поліпарадигмальність, толерантність, демок¬ратизм тощо. Потребує свого посилення увага до позааудиторної, самостійної роботи як важливої складової засвоєння знань, умінь та навичок студентами. Не менш важливим в цьому плані є використання нових практик оцінки рівня знань студен¬тів. Невід’ємною складовою навчального процесу повинні бути результати наукових досліджень (перш за все новітніх), аналіз реальної практики. 3. Навчально-методичне та наукове забезпечення навчального процесу. Йдеться як про модернізацію, оновлення наукового та методичного забезпечення, так і про створення сучасного науково-методичного комплексу, адекватного до вимог багатоступеневої освіти. 4. Налагодження контактів із закордонними вченими. Звичайно, такі комунікативні контакти існували завжди. Справа знову ж таки не тільки в тому, є вони, чи ні, а перш за все, як на мою думку, у відсутності системи у цій роботі, відсутності імпульсів з боку керівництва вузів до встановлення таких контактів викладачами і науковцями. 5. Спрямованість навчального процесу на формування соціальної культури майбутнього фахівця. Це без перебільшення, мабуть, “найтонкіша” складова і напрям реформування соціологічної освіти. Вона, як мені здається, потребує, вразі намагання досягти зрушень, високого професіоналізму викладача та його авторитету, спроможності створити сприятливу соціально-психологічну і творчу атмосферу в аудиторії тощо. Мабуть, вірно і те, що цій складовій якості освіти не щастить, вона ще не зайняла належне місце. Поширеною є думка, що взагалі це не є тим напрямком, на якому треба зосередити зусилля. А отже цьому виміру соціологічної освіти в реальній практиці майже не приділяється уваги. Але ж саме соціологія має ефективні інструменти формування соціальних якостей, необхідних фахівцеві в XXI столітті. Перш за все тому, що не тільки надає студенту знання про фундаментальні закони життєдіяльності суспільства, але й, аналізуючи реальне суспільство, допомагає зрозуміти, що соціальна і громадянська культура участі у суспільному житті є сьогодні (і будеу майбутньому) вже не особистою справою кожного, а запорукою ефективного становлення громадянина, почуття впевненості фахівця у професійному житті.

СОЦІОЛОГІЧНА ОСВІТА В УКРАЇНІ - галузь вищої професійної освіти як соціального ін-ту держави. Метою С.о. є створення, оновлення та поширення соціол. знань, підготовка кваліфікованих фахівців. Тривалий час в УРСР з ідеол. причин С.о. не було. Лише на поч. 70-х рр. у Київському та Харківському держ. ун-тах розпочалося викладання окремих соціол. курсів, а у 80-х рр. - створення перших кафедр соціології. Сьогодні С.о. має мережу навч. та наук.-досліди, закладів, які здійснюють соціальну політику держави в системі освіти та науки. С.о. охоплює 5 рівнів кваліфікаційної підготовки фахівців: бакалаври, спеціалісти, магістри, канд. та д-ри наук. Вона має багато напрямів спеціалізації, зокрема — екон. соціологія, соціологія праці, науки, освіти, культури, політики, соціальні ін-ти, громадська думка, історія і теорія соціології та ін. С.о. у вищих навч. закладах забезпечує певний чітко визначений комплекс спеціальних знань, умінь та навичок, які мають засвоїти майбутні фахівці. Одержавши відповід-ний диплом про кваліфікацію, вони займаються викладацькою та наук.-досліди, роботою, працюють у галузях прикладного соціол. знання (інф. забезпечення, соціальне управління, прогнозування соціальних процесів, стану масової свідомості та сусп. настроїв). Відповідно до освітньо-професійної програми (держ. стандарту) в процесі освітньої підготовки соціоло¬ги одержують ґрунтовну підготовку з гуманітарних дисциплін: філософії, історії, правознавства, екон. теорц, політології, теорії культури тощо. Вивчають вони також цикл природи, дисциплін: математику, статистику, інформатику, обчислювальну техніку та ін. Найбільший обсяг у соціол. підготовці займають професійно спрямовані дисципліни. Це, зокрема, заг.соціол. навч. курси, великий блок спеціальних фахових дисциплін, галузева соціологія, методи збору, обробки та аналізу соціол. інформації, історія, теорія та методологія соціології. Студенти набувають також навичок викладання соціол. дисциплін під час пед., асистентської та наук.-досліди, практики в навч. закладах та держ. установах. Присвоєння кваліфікації здійснюється Держ. екзаменаційною комісією після успішного складан¬ня іспитів та захисту дипл. роботи, магістерської дис, бакалаврської роботи. В Україні соціологів готують 6 держ. ун-тів, що мають соціол. ф-ти або відділення на ін. ф-тах. Це - Київський нац. ун-т ім.Т.Шевченка, Харківський, Дніпропетровський, Львівський, Одеський та Волинський держ. ун-ти. Останнім часом підготовку соціологів-практиків розпочали деякі відомчі та комерцій¬ні вищі навч. заклади. Підготовку соціологів вищої кваліфікації через аспірантуру та докторантуру здійсню¬ють Київський нац. ун-т ім.Т.Шевченка, Харківський держ. ун-т та Ін-т соціології НАНУ, які мають відповідне кадрове забезпечення та спеціалізовані ради по захисту дис. з соціол. дисциплін.

8. Професійний статус, соціальна роль та обов*язки соціолога в сучасному суспільстві

Розглядаючи суспільство як систему, соціологія розкриває всі його недоліки. Соціологія – дзеркало суспільства. Вона вивчає і відповідає на такі питання: Що таке суспільство? Що являє собою людина в ньому? Як керувати суспільством? Які форми соціального поведінки людини існують? Сучасну соціологію цікавлять взаємини людей на різних рівнях, починаючи від цивілізацій і держав, закінчуючи колективами окремих підприємств, фірм, інститутів. Соціолог – є консультантом від держави, громади, корпорації чи фірми у питаннях дослідження суспільних та виробничих відносинах, він створює соціальні технології, які вирішують нагальні проблеми суспільства, гармонізують суспільні відносини та торують шляхи до світлого майбутнього. Соціолог – лікар, що лікує хвороби суспільства: спочатку ставить діагноз, а потім говорить, що потрібно робити. Знання соціології вимагає процес управління підприємством, політика, маркетинг. 1. Соціолог виявляє професійну компетентність, наукову чесність та коректність на всіх етапах соціологічного дослідження.

2. Спираючись на ідеал досягнення істини, соціолог приділяє особливу увагу прагненню максимальної достовірності й надійності соціологічної інформації та висновків, яких доходять завдяки аналізу цієї інформації.

3. Як представник наук про суспільство, соціолог має запобігати тому, щоб під час аналізу соціальних проблем та процесів його особисті інтереси та інші побічні чинники перешкоджали встановленню наукової істини.

4. Соціолог несе особисту відповідальність за результати, здобуті завдяки застосуванню програм та методик інших дослідників, а також за використання чужих ідей та результатів у власній науковій роботі.

5. Плагіат та привласнення в будь-яких формах чужих ідей неприпустимі й несумісні з професійною діяльністю.

6. Соціолог вважає своїм обов’язком спиратися не лише на ідеї та результати безпосередніх попередників у своїй науковій галузі, а й на знання, набуті в суміжних сферах наукових досліджень.

7. Соціолог повинен у такий спосіб будувати свою дослідну діяльність, щоб не порушувати обмежень, зумовлених обсягом наявних ресурсів, пізнавальних можливостей методів і техніки дослідження.

8. У відносинах із замовником соціолог забезпечує професійне розв’язання проблем, суворо додержує умови, передбачені договірними відносинами або зобов’язаннями в будь-якій іншій формі.

9. Соціолог може спиратися на підтримку й допомогу з боку Соціологічної асоціації, її органів та місцевих відділень щодо створення умов для своєї дослідної діяльності, захисту професійної гідності та честі.

III. Наукові дискусії та полеміка

1. Соціолог обстоює свої погляди, ідеї та концепції, незважаючи на кон’юнктуру та авторитети. Захист своїх поглядів, прояв наукової чесності та принциповості вимагають від нього моральної стійкості та громадянської мужності, здатності заперечувати загальноприйняті погляди на те чи те явище соціального життя, авторитети в науці. Підставами, що вможливлюють таку позицію, є непохитність особистого світогляду та чітка моральна позиція.

2. Ставлення соціолога до інших ідей та людей — авторів та прихильників таких ідей — визначається терпимістю та повагою. Наукова критика та полеміка як природні для науки форми її розвитку несумісні з «навішуванням» ідеологічних ярликів і тим більше з будь-якими спробами зведення рахунків, розправи з опонентами.

3. Повсякденну діяльність соціолога, його контакти та зв’язки з колегами характеризують взаємоповага в обстоюванні істини, висока культура почуттів, тактовність, здатність спілкуватися, гідна звання вченого-суспільствознавця поведінка.

IV. Наукові публікації

1. Незважаючи на об’єктивну потребу якнайшвидшого оприлюднення набутих нових знань, соціолог утримується від несвоєчасних пуб­лікацій, якщо їх висновки та рекомендації недостатньо перевірені й обґрунтовані. Соціологічні публікації, принаймні такі, що базуються на емпіричних даних, окрім відповідності загальнонауковим вимогам, мають містити інформацію, що дозволяє професіонально оцінити коректність постановки дослідних завдань та досягнутий ступінь достовірності одержаних даних.

2. Соціолог має дбати про те, щоб матеріали, використані пресою, на радіо та телебаченні, які прямо або опосередковано віддзеркалюють результати дослідження, також задовольняли б ці вимоги.

3. Повага до праці своїх колег і попередників, обов’язковість посилання на їхні здобутки та зв’язок з науковою працею (звітом про дослідження), що публікується, подяка за будь-яку допомогу, яка заперечує співавторство, є засадничими нормами наукового спілкування соціолога.