21 Філософське вчення про пізнання. Пізнання як творчість.

Пізнання - вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього - пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки і т.п. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія). зародки цього методу у Декарта

Пізнання як творчість Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об'єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, «повторення» в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодослідників саме так уявляє зміст пізнання). Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде чи може бути в майбутньому). Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, а й усі їх можливі модифікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

22 Філософія Радянської доби та діаспори. Українська історіософії(саме нагульне питання хочте попробуйте знайти щось правильніше)

Філософія Радянської добиУ формуванні марксистського, точніше "марксистсько-ленінського світогляду", провідна роль відводилася часописам "Под знаменем марксизма", "Вестник Коммунистической академии", рупору партії більшовиків — газетам "Правда" та "Известия", завданням яких було виправдання більшовицького курсу та його "успіхів у розбудові шляхів до світлого майбутнього". З цією метою було створено Інститут Маркса—Енгельса, розпочалося видання їхніх праць, маловідомих у Росії. Показово, що видання цих праць розпочалося не з тих, в яких відбивався аудентичний марксизм, а з позитивістсько-орієнтованої "Діалектики природи" Ф. Енгельса, що збіглося з другим виданням книги В. І. Леніна "Матеріалізм та емпіріокритицизм". їх широке обговорення в пресі 1925 р., а перед цим сумнозвісний ленінський філософський заповіт "Про значення войовничого матеріалізму" стали основою визначення філософського курсу в СРСР, що стало предметом філософської дискусії між групою Деборіна (діалектики) та групою Тимірязєва (механісти). Наслідком цієї дискусії стало визнання того, що єдино правильною системою світогляду, розуміння та пояснення світу, сенсу та призначення людського буття є марксизм-ленінізм та його філософія — діалектичний та історичний матеріалізм. Все, що йшло від імені цієї філософії, вважалося видатним досягненням, хоч такими досягненнями поставали незрілі соціальні побудови, утопічні їх обгрунтування, сумнівні в теоретичному відношенні узагальнення.

Найвідоміші мислителі української діаспори — Д. Чижевський, І. Мірчук, І. Огієнко, В. Шаян, Л. Силенко, І. Лисяк-Рудницький, М. Шлемкевич, К. Митрович, С. Ярмусь, Я. Оріон, О. Кульчицькнй, Т. Закидальський та ін. Особливість філософських досліджень в діаспорі полягає в тому, що майже всі представники наукового потенціалу її зосереджують увагу на розгляді передусім національних особливостей розвитку філософії взагалі і української зокрема, виходячи при цьому на аналіз національного характеру, досліджуючи вплив його на формування духовної культури народу. Причому багато хто з дослідників зосереджують творчі зусилля в основному на розгляді української ідеї.

історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.[1] Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.

Українська історіософія має своїм об'єктом написання відрубної, самостійної історії України (предмет у конкретній історіософії може видозмінюватися, але в обмежених варіаціях — народ, держава, культура, Церква).