43. Проблема людини в історії філософії: есенціалістська та екзистенціалістська парадагми.

філософії Орієнтація класичної новоєвропейської традиції та сутнісні визначення людини. Осягнення сутності в єдності самосвідомості, природнородових, суспільних відносинах, колективних уявленнях, безсвідомих структурах, здійсненні культурних символізмів і т.д. Філософська концепція цілісної людини. Імплікативні припущення тотожності сутності та існування. Існування людини як прояв соціальної тотальності. Характер обговорення у філософії проблеми «відчуження сутності людини». Неісторичність історичної сутності людини. Домінантність загального перед одиничним в есенціалістських викладках істотності людини. Пріоритет екзистенціальних дескрипцій над об'єктивуючою категоріальністю. Ексцентричність, темпоральність, історичність, заподіюваність, конечність, індивідуальність існування у фокусі антисубстанціальної моделі розуміння людини. Суб'єкт без субстанції, людина без сутності (екзистенціалізм). Доленосність індивідуального існування (М. Гайдеггер). Об'єктивність індивідуального існування. Критика М. Гайдеггером філософської антропології. Сутнісне як неістинне. Можливість розуміння людини на шляхах метафізики.

Природа трансцендентальної суб’єктивності людини в структурній антропології. Трансцендентальна суб’єктивність без трансцендентального суб’єкта. Сутність людини як дія її позасвідомої структурованої суб’єктивності. Філософська герменевтика як спроба зняти крайнощі есенціалістсько-екзистенціалістської колізії, намагання перетворити трансцендентальність в інтерсуб'єктивність.

Методологія гуманітарних наук – поле реального розмежування та взаємодоповнення есенціалістської та екзистенціалістської парадигм інтерпретації природи людини

44.Філософія Нового часу:ф. Бекон.

Ф. Бекон першим в європейській філософії Нового часу звертається до проблеми методології наукового пізнання. Основним своїм завданням він вважав пошук нового способу використання розуму для пізнання природи. Користуючись новим методом пізнання, наука повинна примножити могутність та владу людства над природою. У своєму творі «Новий Органон» Ф. Бекон називає власне вчення «вченням про очищення розуму», підкреслюючи його критичну спрямованість. Бекон робить критичне дослідження меж і можливостей розуму, який (тобто розум) не гарантований від помилок «ідолів пізнання». У своєму відомому вченні про ідоли або привиди розуму Бекон дає типологію людських заблуджень, вказує на причини помилок в процесі пізнання. Щоб очистити розум, звільнити його від ідолів, потрібно було озброїти його новими методами пізнання, укріпити чуттєвим досвідом. ». Він пропонує новий метод – метод індукції. Індуктивний метод є таким методом пізнання, який веде від часткового, чуттєво-досвідного знання про окремі факти та явища природи до загальних висновків (які можуть бути викладеними у формі загального правила, форми, закону, концепції, теорії). Розроблена беконом індуктивна методологія стала відправним пунктом для розробки індуктивної логіки.

45. Основні підходи до сенсожиттевих пошуків. Проблема смерті.

Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя. У цьому випадку мається на увазі необхідність знайти відповідь на питання:

• «У чому полягають життєві цінності?»,

• «Що є метою життя?» (Або найбільш спільною метою життя людини як такої, людини взагалі),

• «Навіщо (Для чого) мені жити?».

Питання про сенс життя - одна з традиційних проблем філософії, теології та художньої літератури, де вона розглядається переважно з точки зору визначення того, у чому полягає найгідніший людини сенс життя.

Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану. Окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв'язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося, і т. ін.

Наведене міркування дозволяє розглядати смерть та безсмертя у органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.